Він був серед інших азовців, яких РФ віддала в обмін на Віктора Медведчука. Солдат провів у полоні 4 місяці та 4 дні. Дружина Богдана — Наталія чекала на нього щодня, боролася за його звільнення, а після обміну зрозуміла: справжнє випробування тільки починається. Бо звільнення — це лише початок, а повернення триває довго.
Наталія Зарицька не змогла впізнати свого чоловіка, коли 21 вересня 2022 року зустрічала на Чернігівщині автобус із військовополоненими. Замість майже двометрового велетня їй посміхнувся худий як дошка хлопець у дірявому пуловері, кальсонах і капцях 37 розміру замість 45-го. Це те, що йому видали росіяни. За 4 місяці пекла в полоні Богдан втратив 43 кілограми.
Коли він перевдягався, у захисника з кишені випала зламана пластикова ложка, якою він їв у російській неволі та явно не бажав з нею розставатися. Адже пережив у полоні не тільки побої, але й чи не найстрашнішу муку — катування голодом. Замість 113 кг він важив 70. Здоров’я Богдана було назавжди підірване, а попереду чекала тривала реабілітація.
Наталія Зарицька — голова громадської організації «Жінки зі сталі», яка бореться за волю полонених, каже, що між «звільненням» та «поверненням» — велика прірва. Вона запевняє, що не зустрічала ні серед військових, ні серед цивільних, яких вдалося забрати з російської неволі тих, хто повною мірою повернувся додому. Не став виключенням і Богдан. Дружина каже, що він досі «десь там», а не вдома. «Звісно, бо я ж кожен день на роботі», — віджартовується чоловік.
Через що довелося пройти подружжю та як їм живеться зараз — Зарицькі розповіли «Вечірньому Києву». Ми зустрілися в одній із кав’ярень Києва. Богдан і Наталка прийшли з 11-річним сином Сашком. Їхня історія почалася задовго до гучного обміну, який приніс чоловіку свободу, а дружині — сльози радості й нові випробування.
Війна для уродженця Сумщини Богдана почалася ще влітку 2015 року. Він служив у морській піхоті, а з 2018-го — у полку «Азов». Був поранений, але повернувся у стрій. Служив мінометником у Маріуполі. Наталія теж поривалася піти у військо, але хворий батько та маленький син від першого шлюбу змусили шукати інший спосіб зробити свій внесок у захист країни.
Вона стала волонтером, а знайомий, який служив в АТО порадив звернутися напряму до бійців, щоб дізнатися про їхні потреби. Дав контакти кількох хлопців з «Азову», серед яких був і Богдан. Так вони і познайомилися у 2019 році. Зарицький попросив прислати ручки, олівці та книжки. Саме взаємна пристрасть до літератури зблизила молодих людей. Наталії було 33 роки, Богдану — 29.
Красиву та розумну жінку вразило, що простий солдат, водій-електрик за фахом має дуже широкий спектр захоплень і знань. Він закінчив футбольну й музичну школи, займався спортом, із величезним захопленням вивчав іноземні мови. Кохання не забарилось. Воно стало для них тим простором, де можна було знайти спокій і впевненість.
«Богдан справив враження людини, яка не говорить зайвого. Твердий, але добрий і щирий. Я одразу зрозуміла, що це — особливий чоловік. Він служив у Маріуполі, я була у Києві. Кожної п’ятниці виходила з офісу з рюкзаком, сідала на поїзд та їхала до Богдана. У понеділок рано-вранці поверталася і прямо з вокзалу йшла на роботу. Ми мріяли сісти в поїзд і поїхати разом світ за очі, не важливо куди, аби більше не стискалося серце від усіх тих прощань на вокзалі», — згадує Наталія.
Востаннє перед повномасштабним вторгненням пара бачилася 14 лютого — у День закоханих. Коли вони знову прощалися на вокзалі в Маріуполі, обох не залишало відчуття наближення чогось дуже страшного. Бойові дії на Донбасі посилились, на околицях міста стояла заграва та все частіше було чутно артилерію. Передчуття тотальної війни буквально висіло в повітрі…
А потім почався героїчний захист Маріуполя, який тривав 86 днів, та став символом стійкості українських воїнів і трагедією для їхніх родин. Богдан разом із побратимами тримав оборону на «Азовсталі», яка, нагадаємо, не дозволила окупантам швидко просунутися на інші південні території України та захопити Миколаїв з Одесою. Захисники Маріуполя щоденно бачили смерть, жили у підземеллях, практично без води, харчів, медикаментів і боєприпасів.
«Ми переписувалися кожного дня, а коли тижнями не було зв’язку, Богдан добирався до старлінку, і тоді мені приходило по кілька сотень повідомлень одночасно. А 14 квітня я привітала його з днем народження, побажала виконати основне бойове завдання, а саме — повернутися додому живим і неушкодженим. У відповідь Богдан написав: „Люблю тебе, чи згодна вийти за мене?“. Сказати, що це було несподівано — не сказати нічого. Навіть трохи злякалась, але одразу погодилася та написала йому, що теж кохаю — звісно, згодна», — згадує Наталія.
Через три дні молодята одружилися через відеодзвінок у Telegram. Командир військової частини розписав їх 17 квітня на «Азовсталі». Згодом у Києві Наталія отримала свідоцтво про шлюб. Після 86 днів запеклих боїв, 20 травня 2022 року захисники Маріуполя за наказом вищого військового командування припинили оборону та вийшли з «Азовсталі».
«Я кілька разів писав Наталці, щоб не шукала мене у списках полонених. Полон для мене та всіх побратимів з „Азову“ був неприйнятний. Коли ми виходили з „Азовсталі“, це була не капітуляція. Був наказ, який, як відомо, не обговорюється. Ми знали, що не маємо високих шансів на виживання в полоні, що це дорога від одного пекла до іншого, але розуміли — іншого шляху тоді не було», — каже Богдан.
Наталія була першою, хто спробував привернути окрему увагу до захисників Маріуполя ще під час блокади ворогом «Азовсталі». Фото її сина Сашка з плакатом «Врятуймо Маріуполь», зроблене під час обстрілу, у погребі їхнього будинку на околиці Києва, облетіло пів світу. Щоб урятувати чоловіка та його побратимів, Наталія разом з дружинами і матерями інших бійців відправилася до Туреччини — просити допомоги у президента Реджепа Ердогана.
Саме в Анкарі вона отримала звістку про наказ припинити оборону Маріуполя. Про це їй розповів сам Богдан, який вийшов на зв’язок і повідомив, що виконуватиме з побратимами наказ командування — рятувати своє життя, хоч це було й нелегким рішенням для всіх азовців.
Наталія зітхнула з полегшенням, адже була впевнена, що увага всього світу вже прикута до оборонців Маріуполя й росіяни не розстріляють захисників на виході з «Азовсталі» або де інде. Вона разом з іншими жінками провела у Стамбулі кілька брифінгів за участі аж 167 представників світових ЗМІ.
Також у серці Наталії жевріла маленька надія, що у російських військових все ж залишилися хоч якісь рештки честі, аби гідно ставитися до противника, який продемонстрував безпрецедентну стійкість у надважких умовах, у повному оточенні, на межі життя та смерті. Ці сподівання виявилися марними.
Армія РФ ретельно спланувала та здійснила теракт у виправній колонії в селищі Оленівка, де загарбники утримували захисників «Азовсталі». У ніч на 29 липня 2022 року російські військові вдарили з гармат термобаричними снарядами по бараку №200. Тоді загинули понад 50 українських військовополонених, більше ніж 130 отримали поранення. У Росії оперативно звинуватили в обстрілі колонії Україну, заявивши про нібито удар ракетою HIMARS. Цю брехню, хоч і через рік, але спростували в ООН.
«Я понад місяць не знала, чи живий Богдан, чи ні. Відсутність правдивої інформації, страх за його життя, невизначеність — зводили з розуму. Це було справжнє катування невідомістю, через яке проходять усі рідні наших полонених і зниклих безвісти. Йдеш до церкви й не знаєш — ставити свічку за упокій чи за здравіє. Будь-яка чутка або повідомлення — я все ретельно перевіряла. Кожен ранок починала з думки: він мусить вижити. Інакше не може бути», — розповідає Наталія.
Жінка намагалася вдавати спокій і стійкість, бо вважає, що саме так українці зможуть протистояти ворогу, який намагається посіяти «зраду» та емоційно розхитати українців, але насправді, не знаходила собі місця. Вона згадує, як росіяни почали викладати у мережу списки загиблих і поранених в Оленівці. Потім самі ж почали говорити, що це неперевірені данні.
«Але я вже знала для чого вони це роблять: щоб родичі місця собі не знаходили, звинувачували своїх і виходили на якісь бунти. Згодом стали з’являтися фото та відео зруйнованого вибухами барака. Я робила стоп-кадри, скріншоти, буквально з лупою роздивлялася таблички з номерами бараків, рештки тіл… Довго вдивлялася в обвуглене тіло — мертвий чоловік просто сидів на підлозі. Його статура, форма голови були такі самі, як у Богдана. Після цього мене, як то кажуть, накрило», — згадує Наталія.
Її чоловік вижив. На момент теракту він перебував в іншому бараці за 140 метрів від вибухів. У Волноваській колонії в Оленівці на кухні був телевізор, який дивилися тюремні кухарі. Вони спілкувалися між собою та говорили, що бачили інтерв’ю Зарицької, яка розповідала про свого чоловіка, про те, що українці борються за повернення азовців. Цю розмову передали Богдану.
«Це було неймовірно круто. Спочатку мені розповіли, що чули мою дружину по радіо, потім — по телевізору. Найбільш важливо у полоні — знати, що про тебе пам’ятають, про тебе говорять і за тебе борються. Якщо ця певність є, можна пережити майже все. До речі, коли начальник кухні зайшов і побачив, що його підлеглі дивляться українські новини, де як раз передавали, що ЗСУ відправило до Кобзона ще 800 окупантів, то влаштував справжню істерику та забрав телевізор.
Одразу після теракту в Оленівці я зрозумів, що Наталка буде сильно переживати за мене. Тож замислився, як сповістити, що живий і здоровий. Вдалося вмовити одну людину, що вона передасть мою записку. Однак, як з’ясувалось згодом, Наталка нічого не отримала. Наступна можливість передати вісточку дружині в мене з’явилася лише через місяць. Цього разу повідомлення дійшло до адресата», — розповідає Богдан.
Через місяць після теракту в Оленівці пізно ввечері Наталії прийшла SMS з невідомого українського номера мобільного телефона. Голова пішла обертом, серце ледь не вискочило. Це був лист від Богдана. Він запевняв, що живий і здоровий, просив не хвилюватися.
Однак, у жінки закралися сумніви — чи не шахраї це раптом? Адже через свою активну публічну діяльність часто зіштовхувалася не тільки з аферистами, але й з погрозами, які надходили як з російських, так і українських телефонних номерів.
Наталія звернула увагу на неправильно розставлені коми — пунктуаційні помилки, яких Богдан ніколи б не припустився. Однак, у тексті були їхні кодові слова, використовувати які вони домовилися ще заздалегідь на випадок саме таких надзвичайних ситуацій. Було очевидно, що чоловік передав комусь записку або усне повідомлення, яке відправили його дружині за допомогою SMS-повідомлення. Наталія заспокоїлася та повідомила про отримання листа СБУ.
Богдан провів у полоні рівно чотири місяці та чотири дні. Це були дні, коли він мусив щодня боротися за право залишатися людиною. Побиття, голод, приниження — все це стало частиною його реальності. Від багатогодинного перебування у кайданках у Богдана почорніли руки. Думав, що ампутують, але обійшлося, хоча чутливість одного пальця досі не відновилася. Після Оленівки його етапували у донецьке СІЗО. У камерах було тісно, а психологічний тиск подекуди виявлявся навіть гіршим за фізичний біль.
«Там час інакший. Ти не знаєш, який сьогодні день, скільки ще протримаєшся. Головне — триматися за думку, що вдома чекають. Безперервною тортурою був голод. Перший місяць ще можна якось протриматися, а потім втрачаєш свідомість. Кожен день хтось із нас просто падав з голоду.
В Оленівці годували двічі на день двома ложками розмазаної по тарілці каші. Давали пшеничну, перлову і так звану «арнаутку». Похід в їдальню забирав більше калорій, ніж можна було отримати від цієї їжі. Тому не хотілося ради цього навіть вставати з нар, бо коли підводився, паморочилося в голові. Єдине заради чого можна було змусити себе встати, так це — шматок хліба. Одну «цеглинку» тюремники ділили на 10 людей», — згадує Богдан.
За його словами, трохи краще годували у донецькому СІЗО. Там замість «арнаутки» давали дві ложки прілого рису. Але загалом умови були жахливі.
«Жодних засобів гігієни. У камері розміром 18 квадратних метрів — 27 людей. Спати можна було тільки після відбою. З шостої ранку до десятої вечора сиділи на нарах по черзі, але більшість часу доводилося стояти. З моєю хворою спиною це давалося особливо тяжко. Ми сиділи у підвалі донецького СІЗО. Там окупанти створили камери, яких просто не повинно бути. Офіційно цього місця не існує, тож ніякий Червоний хрест сюди ніколи не навідається.
Кримінальники перебували на першому, другому та третьому поверхах СІЗО. Через вікно їх було добре чути. Вони дивилися телевізор, гучно вболівали за «Шахтар», який брав участь у груповому раунді Ліги чемпіонів 2022/2023. У них був зв’язок і нормальна порція їжі. Якщо нам на день давали два шматки хліба, то їм — три. Наш статус військовополонених був набагато нижче «зеків», — розповідає Богдан.
Він також розповів, що у донецькому СІЗО перебуває величезна кількість цивільних, які опинилися за ґратами за надуманими приводами, у тому числі через необережні висловлювання щодо «осободітєлєй». Чимало з них перебувають у камерах ще з 2014 року.
Богдан добре пам’ятає ту ніч, коли після відбою тюремні наглядачі раптом відчинили двері камери. Такого раніше не було.
«Перевірили двох людей, змусили підняти голову, покрутитись, пройтись кілька кроків. Ніби дивилися, чи ти в змозі йти. Тоді ще подумали — може, етап. Але все виглядало інакше. У коридорі зібрали офіцерів, медійних осіб, тих, кого, як здавалося, точно не віддадуть у першу чергу. Декого навіть побили. Ми не вірили, що це обмін», — розповів Богдан.
Полоненим зав’язали очі, намертво стягнули руки скотчем, від якого в азовця досі залишилися шрами.
«Вибиралися з підвалу рачки по сходах. Потім нас закинули у КамАЗ, як м’ясо. Везли у так званій позі по-сомалійськи — сидиш, широко розставивши ноги, зі зв’язаними руками та обхоплюєш шию того, хто попереду, а хтось ззаду тримає так само тебе. Сидіти у такому положенні — справжня мука. Якщо починаєш вирівнюватися, робиш боляче тому, хто попереду. Крім того, будь-який рух карався ударом електрошокера», — згадує Богдан.
Колона вантажівок годинами стояла під Донецьком. Потім — дорога на Ростов, переліт до Москви. Богдан зрозумів, що це столиця РФ, коли непомітно «поправив» пов’язку на очах. Побачив світло від чисельних літаків, автобусів і розповів про це побратиму.
Коли знову злетіли, через деякий час почув слово «Гомель». Лише тоді почало з’являтися відчуття, що це справді обмін. До того ж із розмов у літаку Богдан зрозумів, що разом із ними летять жінки, одна з них — бойова медикиня Мар’яна Мамонова, яка вагітною потрапила у російський полон в Маріуполі і провела там понад пів року. Жінка поверталася додому вже на дев’ятому місяці вагітності.
«На білорусько-українському кордоні, коли ми виходили з автобуса, панувала тиша. З моїх очей мовчки зняли пов’язку, зрізали стяжки, якими затягнули руки замість скотчу перед посадкою у літак. Ішов стежкою у темряві під дощем, було дуже слизько і я ледь не впав у глибокий рів у капцях 37-го розміру. Промайнула думка, що було б якось прикро загинути у цій ямі, після всього пережитого. І раптом почув українську мову. Тоді остаточно зрозумів: я вдома».
Визволених 21 вересня 2022 року з російського полону 215 військових і цивільних, з яких 108 — бійці «Азова», повезли автобусами у Чернігів. Наталія разом з іншими волонтерами приїхала їх зустрічати. Жінка не знала, кого з оборонців «Азовсталі» обміняли на Медведчука та ще 55 окупантів, але дуже сподівалася, що серед звільнених буде її чоловік.
Наталія навіть купила таку саму ковдру, яку колись висилала Богдану у Маріуполь і вона там згоріла. Сподівалася накрити цим пледом коханого, але якщо його не буде — віддати комусь іншому.
«Коли я його побачила після полону, це була радість і шок одночасно. Худий, виснажений… Я тримала його за руку й не вірила, що це не сон. Обійняла Богдана, а він каже: „Люблю тебе, але близько не підходь, бо у мене можуть бути воші“. У моєму рюкзаку було яблуко. Він його довго нюхав, пестив, а потім з’їв цілком разом із насінням», — згадує дружина азовця.
Богдан втратив у полоні 43 кілограми, тому не дивно, що у нього з’явився шалений апетит. За три-чотири місяці він повернув втрачені кілограми, ще й набрав зайвих.
«За один вечір міг з’їсти кілограмовий торт. Якось знайшла на його тумбочці в лікарні два чеки на десерти — один з них на двокілограмовий торт. Кажу йому, Богдане, у тебе ж нещодавно цукровий діабет виявили, тобі після полону як прикорм малій дитині різну їжу поступово треба вводити. Знадобилося кілька місяців, щоб налагодити правильний режим харчування. До речі, я дуже люблю дивитися, як він їсть або п’є свій улюблений капучино. Насолоджується кожною крихтою, кожним ковтком, бо знає справжню ціну цьому смаку та аромату», — каже Наталія.
Жінка дуже швидко зрозуміла: звільнення — це тільки фізичне. Повернення додому ще попереду. Це довгий і складний процес відновлення, що ускладнюється наслідками жорстокого поводження та тортур.
«Люди думають: обміняли, захисники та захисниці вдома, можна зітхнути з полегшенням. Але для них все тільки починається. Вони потребують місяців лікування й реабілітації. А суспільство часто цього не бачить. Я теж спочатку чекала, що після обміну стане легше. А виявилося, що все тільки починається. Богдан повернувся іншим. І я теж стала іншою. Нам довелося вчитися бути разом заново», — каже Наталія.
Повернення до життя виявилося складним процесом. Богдан поступово почав звикати до нового ритму. Спершу він уникав розмов про полон, згодом наважився поділитися окремими деталями. І саме Наталія стала для нього тією опорою, яка допомогла йому знову відчути ґрунт під ногами.
Воїн зізнається, що сон для нього досі — розкіш. Особливо важкими були перші тижні, коли кожен різкий звук повертав його в камеру. А коли вдавалося заснути, одразу прокидався від кошмарів, тож волів просто сидіти на ліжку.
«Ти виходиш на волю, але твоя свідомість ще там, у полоні. І щодня потрібно повертатися заново. Організм, довго перебуваючи в умовах постійного стресу, наче „застрягає“ в бойовому режимі. Ти привчаєшся контролювати все навколо, тримати поруч зброю, чути кожен звук. І навіть коли ти вже вдома, система не перемикається на відпочинок. Це дуже важко. Безсонних ночей все одно більше ніж тих, коли я сплю. При цьому сон у мене медикаментозний. Без пігулок просто не засинаю. Це постійна терапія», — розповідає Богдан.
Після повернення з полону він пройшов відновлення у реабілітаційному центрі «Незламні» на базі Першого медичного об’єднання Львова. Там бійцям допомагають найкращі фахівці. Перші кроки реабілітації були схожі на навчання заново: дозволяти собі не тримати все під контролем, їсти повільно, відчувати присутність рідних поруч. Важливим етапом психоемоційного відновлення для Богдана стала поїздка в Іспанію, де проходять лікування та реабілітацію українські військові.
Відновлення — стало для нього не менш важкою боротьбою, ніж виживання в полоні. За словами Богдана, справжнє повернення додому починається не з обміну, а з моменту, коли ти поступово навчаєшся жити знову.
«Повернення — це коли ти знову можеш посміхатися без зусиль. Коли виходиш на вулицю і не озираєшся кожної хвилини. Це довгий процес. Але він можливий», — запевняє азовець.
Сьогодні Богдан працює провідним фахівцем у Національному агентстві кваліфікацій. Його робота напряму пов’язана з досвідом війни, адже там він навчився цінувати практичні вміння, які часто залишаються «невидимими» у мирному житті. Один із проєктів, який розвиває агентство називається «Кваліфікації, загартовані боєм». Його ідея проста: легалізувати знання, здобуті на фронті, щоб вони працювали і на економіку, і на суспільство.
Наприклад, танкіст може водити важку техніку, але не має навіть категорії «B». Тому йому треба надати можливість спростити шлях до офіційного посвідчення чи сертифіката, необхідного для працевлаштування.
На жаль, мама Богдана померла, не дочекавшись свого сина з полону. Їй було лише 60 років. Були випадки, коли звільненого з російської неволі воїна взагалі не було кому зустрічати з рідних, бо їхні серця зупинилися, не витримавши переживань. І це найстрашніше, що може статися із захисником, який у полоні так само переживає за своїх рідних.
За словами Наталії, найкраще, що вони можуть зробити для своєї найдорожчої людини, яка перебуває в російському ув’язненні — це зберегти своє життя та здоров’я. Вона закликає родичів полонених дбати про себе заради свого рідного захисника чи захисниці — займатися спортом, стежити за своєю зовнішністю та не соромитися при потребі звертатися по психологічну допомогу.
Сьогодні подружжя Зарицьких не будує далеких планів, проте навчилося цінувати звичайні речі: чашку кави вранці, сміх друзів, прогулянку парком… Те, чого раніше не помічали, тепер для них — справжній скарб. Водночас вони мріють про день, коли всі полонені повернуться. Коли ця війна завершиться, і слово «повернення» більше не буде звучати як виклик.
«Голос доньки повернув мене до життя»: історія українського воєнкора, якого «поховала» російська пропаганда
Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»
