Забуте Богом і людьми село на півночі Шептиччини, яке західним краєм тулиться до польського кордону, Варяж дивує своєю історією. Дивує саме тому, що вона сильно контрастує з сучасною дійсністю. ZAXID.NET розповідає історію колишнього містечка Варяж, що був регіональним освітнім центром для шляхтичів, та його святині – костелу Святого Марка, який навіть у стані руїни виділяється серед інших памʼяток.
Літнього недільного пополудня до величних руїн місцевого костелу приїжджає група туристів. Місцеві підлітки, які влаштували під ним тусовку, дивуються, але відходять в сторону, не заважаючи оглядати і фотографувати памʼятку. Для когось вона досі становить інтерес. Місцеві ж там скидають порожні пляшки з-під алкоголю і … справляють нужду. Так, у місці, в якому ще 70 років тому молилися. Ні, це не москалі, це наші українські діти, які, без сумніву, щонеділі ходять до церкви, своєї, української.
Костел Святого Марка у Варяжі є у переліку памʼяток національного значення. Від нього залишились лише вхід з двома вежами і стіни по периметру. Дах над основною частиною храму втрачений ще у радянські часи. Склепіння, що обвалилося, знищило і підлогу. Через відчинені двері можна увійти в середину і побачити небо та густі зарослі в місці, де колись були крипти. Десь там похований і меценат цього храму, шляхтич і товариш короля Яна III Собеського Марек Матчинський. Найсміливіші відчайдухи змогли відшукати в чагарниках його пограбований склеп з розкиданими кістками. Чому памʼятки найвищого рівня в Україні не реставрують, зрозуміло, але чому допускають до такої зневаги і вандалізму, це риторичне питання до місцевої влади.
Сучасний стан костелу Святого Марка у Варяжі (фото ZAXID.NET)
Варяж відомий з XV ст. Хоча його назва свідчить про давнішу історію. Варягами називали вікінгів, які були на службі у князів. Ймовірно, вони тут мали поселення, що дало назву. Топонім Варязьке городище підтверджує цю історичну гіпотезу. Для захисту від татар місто оточили валом з ровами та збудували оборонний замок. До Варяжа можна було потрапити через дві брами під охороною – Сокальську і Замойську, а також хвіртку зі сторони Белза.
Колись було два Варяжа, місто і село, які згодом злились в один населений пункт, що так і залишився провінційним селом на кілька сотень жителів. Географічний словник Польського королівства, укладений наприкінці XIX ст., пише, що у Варяжі-місті було дві парафії – греко-католицька і римсько-католицька, в селі ж була деревʼяна церква 1677 року, нині втрачена. За кількістю населення у Варяжі переважали євреї, тому були і їхні святині. Чи збереглися вони хоча б частково, важко сказати. Більшість туристів не можуть знайти навіть залишки кіркуту, на якому нині пасуться корови.
Василь Чернецький в книжці «Містечко Варяж» описував його історію так: «В перших літах по заснуванню Варяжа побудували міщани-русини дерев’яну церкву в місті і таким способом повстали дві самостійні руські парохії, в самім місті і селі Варяжі, котрі опісля сполучені в одну. Для латинників, що посідали лише дерев’яний костел в селі Варяжі, поставлено заходами одного з їх парохів в самім ринку містечка невеликий костел…».
Садок Баронч пише, що 1682 року до Варяжа приїхали кілька вірменських родин, які навіть мали свого священика Міхала Муратовіча. Але до парафії належали лише чотири будинки. 1697 року вірменська парафія згоріла.
Навпроти костелу була велика ринкова площа з ратушею. До 1951 року Варяж був у складі Польщі, а тоді опинився у Радянському Союзі, який сприяв його занепаду. Невелика північно-західна частина Варяжа так і залишилася в межах Польщі, нині є частиною Ощув-Колонії.
Костел Святого Марка збудували 1693 року, а освятили лише 1726. Спонсором його будівництва був дідич Варяжа Марек Матчинський, який заповів себе у ньому поховати. Українські джерела пишуть, що архітектором, який спроєктував костел, є Войцех Лернатович, автором внутрішніх розписів – Станіслав Строїнський. Тим часом польські мистецтвознавці більш обрежені у висновках. Марек Войцік у статті «Розписи костелу св. Марка у Варяжі та їхні графічні прототипи – твори Поццо і Рубенса» пише що автором проєкту є Ян Міхал Лінк, військовий інженер.
Розписи храму, на думку польських дослідників, виконав невідомий майстер, ймовірно, місцевий, за припущенням автора статті, це міг бути чернець зі Львова. Автором стінних декорацій з квітами і гірляндами міг бути Якуб Срочинський. Схожі орнаменти він малював у костелах бернардинів у Сокалі і Львові. В образі головного вівтаря відтворена сцена смерті св. Марка. Її мистецтвознавці вважають раніше написаною, ніж інші, ймовірно, малярем Яна ІІІ Собеського.
В інтерʼєрі костелу було сім вівтарів, з них пʼять – ілюзійні, намальовані у заглибленнях на бічних стінах. Були портрети фундаторів будівництва – Марека Матчинського і єпископа Юзефа Лаща, а також герби Лащів та Потоцьких.
Перед костелом встановили колону непорочного зачаття Діви Марії, обведену муром, була вʼїзна брама і дзвіниця. Велика пожежа 1796 року знищила інтерʼєр і вежі. Після відбудови їх зробили меншими за розміром.
Марек Войцік вважає, що автор фресок користувався трактатом італійського художника, ченця-єзуїта Андреа дель Поццо «Точка зору художників та архітекторів». З його гравюр він запозичував певні елементи при розписі костелу у Варяжі.
Зокрема, псевдовівтарі (намальовані на стіні з вигнутою перспективою), а також інші ілюзійні елементи, притаманні мистецтву бароко. Наприклад, пише Марек Войцік, розпис архітектурних елементів на склепінні костелу нагадують оздоблення костелу св. Ігнація в Римі, який створив Поццо.
Центральна сцена нави «Тріумф нового права під керівництвом папи на всіх континентах» опирається на працю Пітера Пауля Рубенса. Його репродукції картин варязький живописець міг бачити на гравюрах Ніколаса Лауверса. У Варяжі на склепінні костелу були зображені алегоричні постаті Віри, Надії, Любові і Справедливості, а також чотирьох сторін світу – Америки, Африки, Азії, Європи, як і у творі фламандського живописця. Як стверджує мистецтвознавець, алегорія Європи схожа на Марію Медічі з картини «Подорож королеви до Ле-Пон-де-Се», а крокодил з алегорії Африки – на картину «Полювання на гіпопотама і крокодила».
1688 року Марек Матчинський заклав у Варяжі колегію піярів, яка навчала дітей дрібнішої шляхти. Проти цього рішення виступила Замойська академія, але заклад вдалося відстояти. Спочатку у колегії був один вчитель, потім додали інфіму (найнижчий клас, який вивчав латинську граматику), риторику, а згодом і філософію, але лише для самих ченців-піярів.
Наступний власник Варяжа єпископ Юзеф Лащ 1740 року почав будувати мурований монастир для отців-піарів, закінчував будівництво його швагро Францішек Салезій Потоцький (господар Кристинопільського палацу). Але австрійська влада закрила їхній монастир, і костел став парафіяльним. А в колишній парафіяльний костел переїхала церква, в якій молилися українці. У приміщенні монастиря і колегіуму відкрили звичайні школи.
1951 року, коли цю територію передали Радянському Союзу, костел опустів. У ньому зробили склад. 1983 року влада планувала перемостити дах, але, знявши старе покриття, зупинила роботи. За деяких час розмокле склепіння обвалилося разом з цінними розписами, що віддалено нагадували зразки світового мистецтва. Теперішні відвідувачі на їхньому місці побачуть лише небо.
І лише збережений напис латиною на фасаді костелу, що є цитатою зі Старого Заповіту, іронічно і совісно говорить до сучасників: «Ось небо і небо небес не обіймають тебе. Що ж тоді храм той, що я збудував?» (Перша книга царів, 8:27).
