"Усі ті права, які гарантує Конституція України, для нас із вами зараз особисто як для представників нашої держави – вони на паузі". Президент Володимир Зеленський промовив ці слова на конференції українських послів у грудні 2022-го. Малося на увазі, що під час війни вітчизняні дипломати повинні працювати без відпочинку і не шкодувати себе.
Згодом фрагменти президентської промови були вирвані з контексту, і вийшов іронічний вираз "Конституція на паузі". Недоброзичливці використовують його, щоб наголосити, що в розпал великої війни Основний Закон не працює належним чином, і представники держави часто діють поза правовим полем.
Однак подібна іронія була б доречною, якби в довоєнному минулому конституційних норм в Україні неухильно дотримувалися. Якби колись День Конституції був справжнім всенародним святом. Якби за старих часів і можновладці, і пересічні громадяни ставилися до Основного Закону з підкресленим пієтетом. На жаль, це не так.
Зразковою правовою державою ми ніколи не були. Мільйони українців ніколи не розглядали Конституцію як священну корову. І якщо говорити відверто, то посягання на Основний Закон ніколи не вважалося чимось надзвичайним.
Згадаймо характерний історичний кейс п'ятнадцятирічної давнини. В 2010 році президент Віктор Янукович здійснив конституційний переворот, розширивши власні повноваження та фактично узурпувавши владу. Віктор Федорович, який був обраний як голова парламентсько-президентської республіки, перетворив її на президентсько-парламентську. І якогось особливого серйозного опору не зустрів.
У роки правління ВФЯ українці виходили протестувати через новий Податковий кодекс. Через загибель студента Індила в міліції. Через закон Ківалова-Колесніченка. Через суд над Юлією Тимошенко. Через відмову підписати угоду про асоціацію з ЄС у Вільнюсі, що зрештою коштувало Януковичу президентського крісла. Але масових протестів у зв'язку з конституційним переворотом 2010-го не було і, мабуть, не могло бути.
У 2014–2021 роках конституційність рішень, ухвалених на Печерських пагорбах, неодноразово ставилася під сумнів. Тут і так званий "закон про партійну диктатуру" в 2016-му, і скандал із позбавленням Саакашвілі українського громадянства в 2017-му, і спірне гуманітарне законодавство, і розпуск Верховної Ради в 2019-му, і позасудові санкції РНБО проти громадян України та багато іншого.
В одних випадках вердикт Конституційного Суду був позитивним; в інших – негативним; якісь випадки КС взагалі не розглядав. Але масовим народним обуренням не супроводжувався жоден із цих кейсів. Наші співгромадяни не сприймали Конституцію як найвищу цінність, яку необхідно захистити будь-що-будь.
До повномасштабного російського вторгнення Конституція України вже неодноразово опинялася "на паузі". І не можна сказати, що в суворі воєнні роки ставлення до Конституції різко змінилося. Якщо в розпал війни конституційними нормами нехтують частіше, то лише тому, що війна дає більше таких приводів: але не через раптову втрату пієтету до Основного Закону.
До 24.02.2022 вище за Конституцію була політична доцільність. Тепер вище за Конституцію ще й воєнна доцільність – або те, що вважається воєнною доцільністю. Але і до повномасштабної війни, і зараз Конституція регулярно пасувала та продовжує пасувати перед груповими та особистими інтересами. Інтереси окремих державних структур, інтереси наполегливих активістів, інтереси простих обивателів etc.
Багато наших співвітчизників без вагань готові поставити на паузу ті положення Конституції, які їм чимось заважають. А заразом готові знайти для цього пристойне пояснення та виправдання.
Комусь не подобається стаття 65: "Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону". Ігнорування цієї норми виправдовують тим, що українська держава не забезпечила своїм громадянам високий рівень життя. А отже, не заслужила, щоб його захищали зі зброєю в руках.
Когось не влаштовує частина статті 10: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України". Порушення цієї норми виправдовують тим, що російська – мова ворога та окупанта. А, отже, на Конституцію не потрібно звертати увагу, і рішення будь-якої вітчизняної міськради є пріоритетнішим за Основний Закон.
Хтось не згоден зі статтею 28: "Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню". Зневажання цієї норми виправдовують тим, що від жорстокого поводження не повинні потерпати лише хороші громадяни, а принижувати поганих можна і треба.
Втім, ігнорування одних вимог Конституції не заважає публічно захищати інші її положення – якщо це збігається з інтересами та настроями ситуативного захисника. Як правило, когнітивний дисонанс нікого не бентежить. І чоловіки-ухилянти, які охоче апелюють до різних статей Основного Закону, але тільки не до статті 65, – не єдиний приклад.
Нерідко один і той же українець відкидає 24-ту статтю Конституції ("Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками") – і одночасно обурюється тим, що його співгромадяни ухиляються від конституційного обов'язку, передбаченого 65 статтею.
А трапляється, що один і той самий громадянин вимагає радикального закручування гайок, посилаючись на 64-ту статтю Основного Закону ("В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень"): але при цьому ігнорує продовження тієї ж статті ("Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції").
Більше того, цю нехитру методику вже взяв на озброєння наш супротивник. З усього тексту української Конституції в Кремлі витягли одну фразу: про те, що глава української держави обирається на п'ять років. Тепер росіяни розмахують цим фрагментом як доказом нелегітимності Зеленського.
При цьому інший фрагмент нашої Конституції (Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України) кремлівськими правознавцями ігнорується. І, звісно, агресорові зовсім не цікава 133-я стаття Основного Закону, де фігурують АР Крим, Севастополь та інші українські території, захоплені Росією.
Коли зовнішній ворог висмикує з української Конституції вигідні йому уривки та нехтує незручними положеннями, це природно. На те він і ворог. Сумніше, коли такий самий підхід до власного Основного Закону ми практикуємо самі.
Але хочеться вірити, що в далекому повоєнному майбутньому наші співгромадяни згадуватимуть про норми Конституції не лише тоді, коли це їм вигідно та зручно.
