Старший лейтенант Максим Іващенко, який виконує обов’язки командира однієї з розвідувальних рот легендарної «Сталевої сотки», поділився своїм досвідом та думками про зміни, що відбуваються на фронті.

Киянин Максим народився у родині військового. До війни працював у сфері інтернет-маркетингу. 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабної російської агресії, він добровольцем приєднався до 126 батальйону ТрО Києва. Перші три місяці служби пройшли в Дарницькому районі столиці, а з липня Максим уже виконував бойові завдання на Донеччині у складі того ж самого 126 Обр ТрО на посаді заступника командира роти вогневої підтримки. Вже у серпні 2023 року перевівся до першої окремої бригади спеціального призначення імені Богуна.

Через розформування бригади, що відбулося після боїв за Бахмут, Максим з побратимами перейшли до 100 окремої механізованої бригади (омбр), де їх об’єднали з розвідувальною ротою бригади.

“Сотка відразу здалася мені прогресивнішою, – зазначає Максим. – Більший акцент робиться на дрони, скиди, та більш сучасну розвідку”.

Він підкреслює динамічний розвиток війни та необхідність постійно “тримати руку на пульсі”, відслідковувати та застосовувати новітні технології.

Повернувшись до частини після чотиримісячного лікування, Максим відчув, що війна стала іншою. Якщо за півроку до повернення, ще можна було «відносно спокійно» пересуватися вздовж лінії боєзіткнення та розвідувати ворожі позиції, то зараз виконання бойових завдань значно ускладнилося через значну кількість ворожих дронів, постійний моніторинг пересування, скиди та дистанційне мінування.

“Спостережні або тимчасові спостережні пости мають бути настільки добре замасковані, щоб навіть свої не знали де вони там є, бо як тільки ворог виявляє рух або підозру на присутність наших людей, вони не шкодують нічого і з ранку до ночі просто посипають скидами та всілякими вибуховими пристроями, не шкодуючи нічого”, – пояснює він.

Максим вважає, що українські військові відповідають на ці виклики адекватно. Він зазначає, що раніше безперервне перебування на позиції протягом місяця було рекордом, а зараз три-чотири місяці – це вже норма, адже відносно безпечна ротація можлива лише за поганої погоди. А це створює для бійців величезне фізичне та ще більше психоемоційне напруження.

Однією з головних проблем Максим називає нестачу людей, особливо мотивованих та підготовлених до сучасних умов війни. Він критикує навчальні центри, які, на його думку, функціонують за застарілими програмами, відірваними від реальності.

“Хлопці, які прибувають з деяких «учебок», не будемо їх називати, вони взагалі кажуть: ми ходили в наряди, десь сиділи, щось охороняли в лісі,” – розповідає він.

Така підготовка призводить до того, що люди приходять недостатньо підготовленими та вмотивованими.

Є й поточні потреби – критично необхідні FPV-дрони різноманітних модифікацій під різні потреби та задачі, антидронові плащі, бронековдри, зручні утеплюючі пончо, які дозволяють бійцям краще почуватися на позиціях при погіршенні погодних умов. Крім того, й автомобільна техніка постійно потребує ремонту. Більшість цих потреб військові закривають власним коштом, але завжди вдячні волонтерам за допомогу.

Попри всі труднощі, на лінії фронту зберігається дух опору. Історія Максима Іващенка – це приклад стійкості та адаптації до умов війни, що постійно змінюються, а його слова служать нагадуванням про необхідність безперервного вдосконалення та адекватної відповіді на виклики, які ставить перед Україною сучасний конфлікт.

Війна триває. Розслаблятися ще дуже зарано.

Підтримати Максима та його побратимів можна за посиланням:

https://send.monobank.ua/jar/8dMc4rJSpp

Фото: надані 100 омбр, колаж КВ