Чемпіонат світу з боксу серед аматорів проводиться з 1974 року. Спочатку – раз на чотири роки, а з 1989-го подія стала відбуватися кожні два роки.
За його організацією стояла Міжнародна асоціація боксу (англ. International Boxing Association), скорочено ІБА (IBA). До призупинення визнання Міжнародним олімпійським комітетом (МОК) у 2019 році ця структура була керівним органом аматорського боксу. А вже у 2023-му МОК остаточно позбавив організацію визнання через корупцію та серйозні проблеми з управлінням і фінансуванням.
Але не варто хвилюватися – світова першість нікуди не зникла. У ці дні вона триває в англійському місті Ліверпуль. Щоправда, тепер за її проведення відповідає новостворена організація World Boxing (WB). Вона з’явилася саме у відповідь на розрив відносин між МОК та IBA (колишня AIBA). Своєю головною метою WB називає збереження боксу як олімпійського виду спорту.
У Ліверпулі українські боксери проводять виступи не так, як очікувалося. Але варто наголосити: Україна делегувала на ЧС аж 20 спортсменів – найбільший показник турніру поряд із Туреччиною, Казахстаном та Англією. Тобто синьо-жовтий прапор представлений у кожній із десяти вагових категорій як серед чоловіків, так і серед жінок. Наразі боротьбу за медалі продовжують Данило Жасан (85 кг) та Ганна Охота (48 кг). Більшість, на жаль, завершили виступи ще після першого бою. Лише Павло Іллюша та Ельвін Алієв зуміли пройти перший раунд.
Та зараз – не про це. "Чемпіон" у честь нинішньої світової першості згадує тих українських боксерів, які вже ставали призерами чемпіонатів світу, та розповідає, як надалі складалися їхні кар’єри.
Вперше під синьо-жовтим прапором українські боксери виступили у 1993 році на чемпіонаті світу в Тампере (Фінляндія). Золотих і навіть срібних нагород тоді здобути не вдалося, проте дві бронзи – чудовий результат, як для дебюту.
Городнічов боксував у категорії до 67 кг. У першому бою він не залишив шансів узбеку Наріману Атаєву (19:3), однак у півфіналі поступився литовцю Віталіусу Карпачаускасу (2:7). Через два роки Сергій знову представляв Україну на ЧС, але цього разу Атаєв узяв реванш уже в стартовому раунді. На Олімпіаді-1996 українець також зупинився на ранній стадії – програв кубинцю Альфреду Дуверхелю, який у підсумку став срібним призером Ігор.
По завершенні кар’єри Городнічов працював тренером і навіть входив до штабу Володимира Кличка.
Львів’янин Зауличний підходив до ЧС-1993 у статусі одного з фаворитів – адже всього рік тому він здобув "срібло" Олімпіади-1992. У чвертьфіналі проти нього вийшов Сінан Шаміль Сам, майбутня легенда турецького боксу, і Ростислав упевнено переміг (6:1). За свою кар’єру турок устиг програти Володимиру Кличку на Military Games-1995, а згодом навіть перемогти у кікбоксера Мірко Філіповича (того самого Крокопа). Його професійний рекорд – 31-4, 16 КО, а прізвисько – "Босфорський бик". На жаль, у 2015 році він помер від хвороби печінки.
У півфіналі Зауличний програв нігерійцю Джеклорду Джейкобсу, якого, до речі, впевнено перемагав на Олімпіаді-1992 (16:8). Але бокс і цінний саме тим, що тут завжди є місце реваншам. Ростислав представляв Україну і на Іграх у Атланті, де, щоправда, вибув у першому раунді.
Згодом він переїхав до Чикаго. Спершу працював в охороні, але невдовзі відкрив клінінгову фірму. У 2008-му, після десяти років у США, Зауличний ненадовго приїхав в Україну.
За "срібло" Барселони він отримав 2 тисячі доларів призових та квартиру у Львові.
У Берліні сподівання були величезні – адже від України виступали брати Клички: Володимир (до 91 кг) і Віталій (91+ кг).
На жаль, молодший брат – майбутній Dr. Steelhammer – зупинився у чвертьфіналі, де поступився німцю Луанy Краснічі (2:6). До речі, Луан дійшов до фіналу, де програв самому Феліксу Савону – легендарному кубинцю, триразовому олімпійському чемпіону. Краснічі мав непогану кар’єру й серед профі (31-4, 15 КО), навіть виходив у ринг проти Лаймона Брюстера. Того самого Брюстера, який у 2004-му нокаутував Володимира Кличка, але вже у 2007-му молодший Кличко взяв реванш.
Віталій дійшов до фіналу, але там поступився росіянину Алєксєю Лезіну (3:12). Цей же боксер переміг і Володимира на ЧЄ-1996, проте молодший брат зумів узяти реванш у півфіналі Олімпіади-1996. У професіонали Лезін так і не перейшов, а ось Віталій назавжди вписав своє ім’я золотими літерами в історію світового боксу.
У Будапешті Україну представляв уже знаний боєць Сергій Дзінзірук – бронзовий призер Європи й учасник Олімпіади. Його хід турніром виглядав потужно:
– перемога за очками над Андерсом Стіва (Норвегія);
– TKO у третьому раунді проти Енріко Тормана (Німеччина);
– перемога за очками над Величаном Герейчановим (Словаччина);
– впевнена звитяга над Мар’яном Сімйоном (Румунія).
У фіналі на Сергія чекав росіянин Олег Саїтов. Поєдинок вийшов напруженим, але судді віддали перемогу супернику (1:2). Рік потому в фіналі ЧЄ-1998 ситуація повторилася – знову сильнішим виявився Саїтов (3:7).
Та цей момент аж ніяк не зламав Дзінзірука. Навпаки – після переходу в профі він довго залишався непереможним (37-0, 24 КО). Лише у 2011-му поступився Серхіо Мартінесу. Дворазовий призер ЧЄ, срібний призер ЧС, чемпіон Європи серед професіоналів, володар титулу WBO у першій середній вазі – без сумніву, одна з найяскравіших кар’єр в історії українського боксу.
Напередодні повномасштабної війни Сергій відкрив у рідних Броварах боксерський клуб "Патріот", а з початком російської навали записався в Територіальну оборону, де його як офіцера запасу призначили командиром відділення.
У Х’юстоні турнір із бронзовою медаллю завершив Олексій Трофімов.
Згодом він перейшов у професіонали. Загалом провів 27 боїв і лише раз поступився – кривдником став італієць П’єтро Ауріно. Був володарем титулів IBF International Light Heavy та WBO Asia Pacific Light Heavy.
Наприкінці 2000-х розпочав кар’єру політика. Тривалий час очолював управління молоді та спорту КМДА. У 2020-му балотувався до Херсонської обласної ради від "Слуги народу", але не був обраний.
Сьогодні у Києві працює школа боксу Олексія Трофімова, де він передає досвід новому поколінню спортсменів.
Знову без золотої медалі, але з цілою розсипом нагород нижчого гатунку. "Срібло" здобули Володимир Сидоренко (51 кг), Володимир Колесник (60 кг), Віктор Перун (81 кг), Олексій Мазикін (91+). Із "бронзою" Белфаст залишили Сергій Данильченко (54 кг), Юрій Золотов (63,5 кг) та В’ячеслав Узелков (91 кг).
Кожен із цих боксерів мав подальші успіхи, та найбільше серед професіоналів виділилися Володимир Сидоренко (22-3-2, 7 КО) та В’ячеслав Узелков (30-4, 19 КО).
Сидоренко став чемпіоном світу за версією WBA, але втратив титул у бою з панамцем Ансельмо "Фантомом" Морено. Останній поєдинок Володимир провів у 2010 році – програв зірковому філіппінцю Ноніто Донейру.
Після завершення активної боксерської кар’єри жив у Криму та Києві, де придбав собі квартиру. Певний час навіть працював генеральним секретарем Київської міської федерації боксу. На жаль, після початку війни позиція Сидоренка викликала розчарування.
12 червня 2023 року президент України Володимир Зеленський позбавив Сидоренка державної стипендії, яку уродженець Енергодару отримував як призер Олімпійських ігор.
"Чемпіон" на початку літа цього року виходив на зв'язок із ним. Сидоренко заявляв, що з січня 2024-го мешкає в Норвегії.
Узелков у півфіналі ЧС не впорався з майбутньою легендою Девідом Хеєм. На профі-рингу володів кількома інтерконтинентальними титулами і при цьому жодного разу не програв нокаутом – справжня рідкість для важковаговика.
В’ячеслав був людиною багатьох іпостасей: тренер, суддя талант-шоу, навіть пробував себе у політиці. Та, на жаль, через проблеми зі здоров’ям у 46 років серце колишнього чемпіона WBA Inter-Continental, IBO International та WBO Inter-Continental зупинилося.
Єдину медаль для України здобув Олег Машкін (75 кг). І навряд чи результат міг бути кращим, адже у фіналі його суперником став казах Геннадій Головкін – майбутній чемпіон, якому судилося стати одним із символів світового боксу.
Через рік Машкін представляв Україну на Олімпіаді, де зупинився у чвертьфіналі. Невдовзі він завершив кар’єру, зосередившись на розвитку боксу у рідному Миколаєві, де став віцепрезидентом місцевої федерації.
У китайському Ман’яні єдину нагороду для України здобув Ісмаїл Сіллах. У фіналі його зупинив росіянин Матвєй Коробов, але перед тим українець провів блискучий півфінал, здолавши єгиптянина Мухаммеда Хікаля з рахунком 28:22.
Хікаль прославився тим, що двічі перемагав молодого Олександра Усика – у 2006 році. Спершу в Туреччині (26:11), а потім в Азербайджані (17:8). Усик тоді тільки починав свій шлях, йому було 19 років, тоді як досвідчений єгиптянин уже мав за плечима дві Олімпіади.
Через рік Сіллах дійшов і до фіналу чемпіонату Європи, де поступився майбутньому чемпіону світу Артуру Бетербієву (23:34).
Серед професіоналів Ісмаїл провів 31 бій (25-6, 17 КО). У 2013-му мав шанс стати чемпіоном світу в бою проти Сергія Ковальова за титул WBO, але програв нокаутом у 2 раунді.
З 2008 року уродженець Запоріжжя мешкає у США, проте завжди наголошував на своєму українському корінні:
Василь Ломаченко має феноменальний рекорд в аматорах – 396-1. І ця єдина поразка сталася у фіналі чемпіонату світу в Чикаго від росіянина Альберта Селімова.
Ще одну срібну нагороду Україні приніс В’ячеслав Глазков. У фіналі він поступився справжньому джагернауту аматорського боксу – італійцю Роберто Каммарелле. Той на той момент уже мав бронзу Олімпіади-2004, а через рік стане чемпіоном Ігор у Пекіні. У Лондоні-2012 Каммарелле знову дістався фіналу, де поступився молодому Ентоні Джошуа.
Ломаченко після цього взяв реванш у долі – став дворазовим олімпійським чемпіоном і здобув світове визнання серед професіоналів. Утім, навколо нього досі чимало суперечок. Фанати захоплюються його майстерністю, але розчаровані туманною громадянською позицією: від давньої прихильності до УПЦ МП до небажання прямо називати агресора у війні. Та що там – він навіть не зміг чітко сказати, хто обстріляв рідний Білгород-Дністровський та мав конфлікти з людьми, чия громадянська позиція не викликає сумнівів.
Глазков теж залишив слід в історії. У 2008-му він дістався до півфіналу Олімпіади, де його зупинив Чжан Чжилей. Серед професіоналів українець довгий час залишався непереможним (20-0-1, 13 КО). У 2016-му мав шанс стати чемпіоном світу за версією IBF, але програв американцю Чарльзу Мартіну. Після цієї невдачі Глазков більше не виходив у ринг, а сам Мартін уже в наступному бою втратив пояс, програвши Джошуа нокаутом у другому раунді.
Бронзу тоді здобув Сергій Дерев'янченко. На шляху до медалі в 1/2 його зупинив той таки Матвєй Коробов. Росіянин у підсумку вдруге поспіль стане чемпіоном світу.
На професійному ринзі Сергій матиме 5 боїв за чемпіонський титул. Кожного разу він зазнавав поразки. Але й імена суперників вражають: Даніел Джейкобс, Геннадій Головкін, Джремалл Чарло, Хайме Мунгія та Крістіан Мбіллі. У кожному з цих поєдинків Сергій давав гідну опозицію і програвав лише за очками.
Василь Ломаченко вдруге спробував здобути світову корону – і цього разу досягнув історичного успіху. Він став першим чемпіоном світу з боксу серед аматорів в історії незалежної України.
Майбутній "Хай-тек" пройшов турнір як справжня машина: переміг боснійця Маріо Алексіча (16:2), валлійця Крейга Еванса (15:1), серба Браніміра Станковича (8:2), а у півфіналі й фіналі – з однаковим рахунком 12:1 – розгромив мексиканця Оскара Вальдеса та росіянина Сергія Водоп'янова. Це була домінація, яка не залишила сумнівів, що народилася нова зірка.
Олександр Усик тоді виступав у категорії до 91 кг. Майбутній абсолютний чемпіон світу серед професіоналів у півфіналі поступився росіянину Єгору Мехонцеву – 10:14.
Ще однією сенсацією став виступ Романа Капітоненка. У півфіналі найважчої ваги він переміг китайця Чжана Чжилея – 5:2. Але фінал знову став тріумфом Каммарелле: після Глазкова він здолав і Капітоненка.
Роман після того, як не зміг кваліфікуватися на Олімпіаду в Лондоні завершив кар'єру і почав займатися бізнесом у рідній Шостці, Сумська область.
Якщо 2009-й став проривом, то 2011-й – справжнім апогеєм. У Баку збірна України творила історію. Василь Ломаченко захистив чемпіонський титул, а до нього приєдналися Тарас Шелестюк (69 кг), Євген Хітров (75 кг) та Олександр Усик (91 кг).
Медаль могла бути ще одна – Денис Берінчик (64 кг) зупинився за крок від золота, поступившись бразильцю Евертону Лопесу.
Україна не просто виграла медальний залік – вона знищила конкуренцію, показавши, що українська школа боксу може бути №1 у світі.
Ломаченко й Усик піднялися на вершини професійного боксу. Берінчик і Шелестюк теж стали чемпіонами серед профі, а Хітров здобув кілька другорядних титулів (22-2, 17 КО). Це покоління залишило яскравий слід в історії.
Утім, не обійшлося й без скандалів. Наприкінці квітня цього року на в’їзді до Кривого Рогу. Правоохоронці підозрювали 36-річного ексбоксера у причетності до крадіжок на сільгосппідприємствах. Його разом зі спільником затримали після однієї з подібних справ. Згодом Центрально-Міський районний суд Кривого Рогу обрав боксеру запобіжний захід у вигляді тримання під варту з правом вийти під заставу у понад 420 тисяч гривень.
Надалі результати були скромнішими. У 2013 році бронзу взяв Нікіта Буценко (56 кг), у 2015-му – Дмитро Замотаєв (48 кг) та Геворг Манукян (91 кг). У 2019 та 2023 роках медалей не було взагалі, але не через спортивні причини.
ЧС-2019 відбувався в Єкатеринбурзі, але Федерація боксу України відмовилася фінансувати поїздку через агресію РФ.
У Росії виступили кілька боксерів запасного складу (Максим Фатич (52 кг), Михайло Дзязько (57 кг), Олександр Желєзняк (63 кг), Мгер Оганісян (69 кг), Марат Григорян (91 кг), Цотне Рогава (91+ кг), але безуспішно. А ЧС-2023 Україна бойкотувала разом із низкою інших країн через вторгнення РФ та скандальне рішення очільника IBA росіянина Умара Кремльова допустити своїх співвітчизників.
Втім, були й винятки. У 2017-му чемпіоном світу став Олександр Хижняк (75 кг), у 2021-му – 19-річний Юрій Захарєєв. Хижняк на Олімпіаді в Токіо здобув "срібло", а торік у Парижі таки виборов золото. Сам же оголосив: у 2026 році дебютує серед професіоналів.
