Коли Київ був частиною Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, воєводи були «управлінцями на місцях». Меценати, амбітні політики, талановиті адміністратори, військовики… На жаль, ніхто з них не увічнений у назвах столичних вулиць.
У процесі децентралізації Києва свого часу залишилися поза увагою щонайменше три століття міської історії. Практично ніяк не були вшановані в назвах вулиць постаті, чия діяльність у столиці України припадала на часи Великого князівства Литовського і Речі Посполитої (XV-XVII ст.) Перевага була віддана діячам ХІХ-XX століть.
Серед тих, кого несправедливо обійшли увагою, — київські воєводи. Саме вони відповідали за безпеку міста і всього регіону. На них лежав законодавчий нагляд, вчасний і повний збір податків та мит, розв’язання земельних питань. І серед воєвод траплялися унікальні персонажі…
Воєводське правління в Києві та інших великих містах нинішньої України запровадив король і великий князь Казимир Ягеллончик (1427-1492) у 1471 році.
Але першого призначеного королівського намісника — литовця Мартіна Гаштовта кияни двічі виганяли з міста. Лише з третьої спроби він увійшов до Києва, застосувавши військову силу.
Гаштовт не був князем за походженням. І містяни сприйняли його призначення як пониження статусу Києва — столиці й сакрального центру старої Русі.
Неприязнь до Гаштовта посилилася, коли він у 1474 році «проспав» татарський набіг. І воєвода був відправлений у відставку.
Гаштовт залишив після себе на горі Хоривиці замок — резиденцію всіх подальших київських воєвод. З того часу гора називається «Замкова».
У 1482 році Київ пережив набіг кримського хана Менглі-Гірея. Татари полонили тодішнього воєводу Яна Ходкевича і його родину. Підіймав Київ з руїн уже наступник Ходкевича — Юрій Пац. Він же перший залучив до оборони міста козаків.
Набрані на службу Юрієм Пацем козаки перейшли в 1492 році в підпорядкування його наступника — князя Дмитра Путятича. Він завершив відбудову Києва. За наказом князя Дмитра козакам постачалися коні, зброя, харчі. В обмін ті надсилали воєводі частину своїх воєнних трофеїв.
Саме за Путятича Києв отримав магдебурзьке право (1494 рік). Відтоді місто могло обирати бургомістра і міську раду (райців). За Києвом теж були визнані права на міське ополчення і магістратський герб.
Князь Семен-Фрідріх Пронський — єдиний московит з усіх київських воєвод. Московит умовний, бо походить з рязанських князів, які емігрували до Литви. До слова, у шлюбі перейшов на католицтво і прийняв ім’я «Фрідріх».
До Києва призначений у 1544 році. Але київськими справами займався мало. Відомий більше як учасник походів проти татар і турків разом з Дмитром Байдою-Вишневецькими й Бернардом Претвичем. Побудував фортеці в Чорнобилі й Білій Церкві.
Одним зі слуг князя Пронського був шляхтич Михайло Мазепа-Колединський — прямий предок українського гетьмана Івана Мазепи.
Для Григорія Ходкевича онука згаданого вище Яна Ходкевича, Київ став сходинкою до уряду великого гетьмана литовського.
Ходкевич-молодший посів київський уряд у 1555 році. Меценат книгодрукування і бібліофіл, він заснував у місті Заблудові (зараз на території Польщі) типографію. Там були надруковані «Учительне Євангеліє» і псалтир з часословом.
Цікаво, що передмову до «Учительного Євангелія» Григорій Ходкевич написав сам. Хотів видати його староукраїнською мовою. Але православні книжники умовили воєводу видати це Євангеліє мовою церковнослов’янською. Староукраїнська версія була надрукована вже після смерті мецената.
Його наступником у 1559 році став князь Василь-Костянтин Острозький — фундатор Слов’яно-греко-латинської колегії в Острозі, один з «отців-засновників» Речі Посполитої та її сенатор.
Зі всіх своїх маєтностей Острозький мав понад 1 млн злотих щороку. На ці кошти воєвода закладав нові замки, розбудовував міста і села, утримував 12-тисячне військо. За князя Василя Київ знову став поважним торгово-економічним центром.
У своїх указах воєвода іменував себе «Константин, Божою милостю княжа Острозскоє». Це була нечувана зухвалість! Вислів «Божою милістю» (Dei Gratia) мали право вживати лише королі та імператори.
Острозький і справді претендував на корону Речі Посполитої в 1573 році. Але відмовився переходити з православ’я в католицизм. А посісти королівський трон міг лише католик.
Хтозна, якби воєвода вирішив, що «Краків вартий месси», історія України пішла б іншим шляхом…
Станіслав Жолкевський до свого призначення в Київ у 1618 році був послом до різних європейських країн, брав участь у військових походах.
У Клушинській битві (липень 1610 р.) майже 7-тисячний корпус Речі Посполитої під його командуванням розбив п’ятиразово переважаючі московські війська. А потім увійшов до ворожої столиці без жодного пострілу. Жолкевський став першим європейцем, який узяв Москву, — за два століття до Бонапарта!
У Києві Жолкевський прагнув підтримувати міжконфесійний мир. Король Сигізмунд ІІІ хотів влаштувати в місті резиденцію католицьких єпископів і оселити єзуїтів. Зваживши на думку київських обивателів, воєвода переніс католицьку резиденцію до Фастова. Туди ж переселилися єзуїти.
Станіслав Жолкевський загинув як герой у 1620 році під час невдалого походу в Молдову. Його правнук — король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський.
Воєвода київський Томаш Замойський (з 1619 року) був зятем одного зі своїх попередників — Василя-Костянтина Острозького.
Хоча Томаш Замойський ніколи не резидував у Києві й не керував тут безпосередньо, проте в контексті теми київських воєвод його ім’я згадують закономірно — як титулярного воєводу й частину тяглості влади.
Відзначився Замойський у війнах проти шведів, турків і московитів, а ще у війнах торгових. У відповідь на заборону для київських купців везти товари далі прикордонних московських міст, він сам обмежив доступ московитів до київського ринку — заборонив їм торгувати у місті.
Був одним з найосвіченіших людей свого часу. Написав наукову працю з фортифікації. У 1635 році призначений великим коронним канцлером. Внуком Замойського був король Речі Посполитої Михайло-Томаш Вишневецький.
Стефан Хмелецький на момент свого призначення київським воєводою (лютий 1630 року) був тяжко хворий і через три дні помер.
Бувши поляком, пан Стефан зміг встановити дружні стосунки з козаками. Українці та поляки під його командуванням здійснили низку вдалих походів, зокрема й на Крим.
В одному з боїв Стефан Хмелецький полонив ханського сина Іслам-Гірея — майбутнього союзника Богдана Хмельницького.
Хмелецький був похований у Барі, тодішній резиденції коронних гетьманів Речі Посполитої. Під час його похорону козаки не приховували сліз.
Сенатор Адам Кисіль — останній чинний київський воєвода. Був союзником митрополита Петра Могили у відкритті православних навчальних закладів за західним зразком.
Під час козацьких повстань на Задніпров’ї Кисіль був посередником між «ребеліантами» і державою. Однак за Хмельниччини його дипломатичні місії до козаків зазнавали невдачі. До Киселя почали однаково погано ставитися і козаки, і шляхта. Одні картали його за те, що «ляхам запродався», інші — за потурання козацтву.
У 1649 році король Ян Казимир призначив Киселя воєводою київським. Але вже 1651 року, після чергового загострення конфлікту з козаками, Кисіль переїхав до свого родового маєтку, де й помер. Пам’ять про нього збереглася в одній із назв гори Щекавиці — «Киселівка».
Київські воєводи були не просто адміністраторами — вони формували обличчя міста в часи війни й миру, творили його тодішню інфраструктуру, освіту, оборону й ідею. Серед них — претенденти на трон, меценати, герої й політичні невдахи. І хоч історія пам’ятає їхні імена, сучасний Київ про них майже забув…
Юрій РУДНИЦЬКИЙ для «Вечірній Київ»
