Герой України, підполковник Кирило Верес користується популярністю поміж цивільних завдяки харизмі, гостроті висловлювань і чорному гумору.
Військові поважають його через унікальний досвід бойових дій з 2014 року й ефективність роботи його підрозділу. Репліки Вереса розбирають на цитати, а соцмережі рясніють мемами з його інтерв'ю.
Раніше Кирило Кирилович очолював батальйон К-2 54-ої окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. З кінця минулого року Верес масштабує свою команду. Командир формує і злагоджує новий полк БПЛА К-2, який вже з березня виконує бойові завдання.
У 2024 році "Українська правда" записувала велику розмову з Кирилом Вересом на природі в Донецькій області. Цього разу ми зробили інтерв'ю в київській студії.
Вбраного на цивільний лад командира полку БПЛА К-2У впізнати складно: на ньому звичайні кросівки, панама "Адідас", чорні штани, футболка та спортивна вітровка.
Коли ми записували цю розмову, на вулицях міст ще не було протестів через ухвалення скандального закону, який обмежує незалежність НАБУ і САП. Тому запитання про суспільну хвилю обурення в інтерв'ю не прозвучало.
Проте згодом Кирило Верес сам прокоментував останні події в країні. У своєму Facebook командир полку БПЛА К-2 висловився різко, зазначивши, що Україна не може собі дозволити політичні ігри та спекуляції довкола антикорупційних органів в умовах зовнішньої агресії. Все це може призвести до повторення 1917–1918 років і втрати державності.
Пізніше Facebook видалив цей пост Вереса через численні скарги користувачів.
Вже після запису розмови ми звернулися до Кирила, щоб він більш детально роз'яснив свою позицію. Наводимо його письмовий коментар повністю:
"Я не політик, а військовий, і писав пост саме з точки зору військового, який займається війною. Моя позиція така: розбрат у країні, в якій іде війна із зовнішнім ворогом – це погано. Чому? Бо є історичні приклади, які я навів. Хтось буде із цим сперечатися?
Ось це я і мав на увазі. Не треба шукати якесь подвійне чи потрійне дно у моїх словах. Його немає. А щодо позиції по закону – це дізнайтеся у тих, хто розбирається краще. Я непогано розбираюся у тому, як воювати. Ну принаймні я так думаю. І роблю те, у чому я компетентний".
У новому інтерв'ю Кирила Вереса ми говорили про найбільші проблеми в армії, сенс проєкту "Лінія дронів", про те, як ми проґавили російські дрони на оптоволокні, набір нових людей до полку БПЛА К-2, особливості роботи дівчат у війську, відносини з Олександром Сирським та можливе припинення бойових дій.
Перед вами скорочена версія розмови, більш зручна для читання. Повна – у відеоформаті.
– З часу останнього нашого інтерв'ю в червні 2024-го багато чого змінилося. Ви тепер не командир батальйону К-2, а командир 20-го окремого полку БПЛА К-2. Як зараз виглядає ваша робота?
– Смуга фронту стала набагато більшою. Сказати, що я відповідаю за фронт – ні, не відповідаю. Але ми дотичні майже до всіх процесів, бо переживаю за фронт.
Я пам'ятаю, що таке бути в піхоті. І коли ми створювали наш підрозділ, я дав слово собі, всій країні і своєму особовому складу, що ху*чити будемо для піхоти. Мене цікавлять люди, особовий склад.
– Яку зараз роботу виконує ваш полк?
– Розвідка, знищення, допомога при зупинці штурмів. Все, що і виконували. У них тільки немає артилерії і своєї важкої техніки, танків, БМП. Це залишилося в механізованому батальйоні.
– Ваш полк бере участь у бойових операціях з березня. Які найжирніші цілі ви вже встигли мінуснути нашому ворогу?
– (Замислюється) Близько 700 осіб особового складу.
Більше 400 з них, які вже ніколи нікуди не повернуться. А якщо з техніки, то це був БМ 21 "Град", заряджений хімічною зброєю.
Коли був вибух, у противника сталася велика істерика в перехопленнях, що "мы же потравим сами себя, мы сдохнем, что же мы сделали". Такі великі цілі, а все інше мене не інтересує.
– "Лінія дронів" – проєкт, у який входить ваш полк. Коли його оголошували, зазначали, що його мета – це підтримка піхоти і створення так званої буферної зони – kill zone. Чи виходить створювати цю kill zone?
– Ще цього не може вийти, бо ми тільки набираємо спроможності. Ми не зайшли в повний цикл.
У нас ще бойове злагодження. Але, скажемо так, на тій смузі, де ми виконуємо бойове завдання, просунення ворога в рази зменшилося.
Не тому, що ми приїхали, а тому, що ми підсилили хлопців. Якби приїхав любий інший підрозділ, який би завів із собою, умовно кажучи, 100 екіпажів – це на любій ділянці фронту внесе свої корективи.
Тому kill zone ще немає, бо це складно, її неможливо зробити за 3 дні.
– Поясніть, будь ласка, що означає kill zone? Скільки кілометрів це має бути?
– По ідеї, це 15 кілометрів – сіра зона, де противник зразу вражається. Ворог також робить цю зону. Вона вже там 8 кілометрів. До кінця року або далі буде 15 кілометрів. Але вже зараз заїзд до переднього краю на дистанцію 7–8 кілометрів – це дуже проблематично.
– Ви часто говорите про піхоту, ми зараз обговорюємо kill zone. Як зараз бути в піхоті? Це ж зовсім не до порівняння з тим, що було в 2022 році?
– Важко. Коректно запитати в піхотинця, бо я вже не в піхоті сьомий місяць. Наскільки я відчуваю – пізд*ць як важко.
– Та через все. Дрони на оптоволокні, без оптоволокна, "Ланцети", КАБи. Воно ж усе летить. В неї гранати кидають кожен день, коли їх штурмують. У них Х2 пізд*ліна.
Якщо по моїх людях тільки артилерія чи тільки скиди працюють, то по піхоті плюс ще і стрілецька зброя.
– Ніхто ніколи не замінить людину. Хто в це вірить – нехай вірить. Десь можливо зменшити кількість або присутність особового складу, але не більше.
А якщо, наприклад, сіла батарейка і в нас роботи не стоять, то що? Все про*обано. Ми використовуємо наземні роботизовані комплекси зараз для евакуації здебільшого. На сьогоднішній день наш пріоритет для роботів – це евакуація та логістика.
Наступний етап у нашому підрозділі, я вже визначив у себе таймінг, дав наказ командирам, через два тижні в мене презентація – це камікадзе в бойових умовах. Я сказав: "Все, час пішов, дата є, чекаю бойове застосування". Тобто ми одне запустили, воно працює, я його віддав. Ми зараз запустимо інше, третє, четверте. І до кінця року є бажання уже воювати на роботах. Не тільки робити логістику, а воювати.
– Поясніть, як воювати на роботах?
– Роботи будуть стріляти для початку. Вони зараз мінують, а є камікадзе, але дуже мало. Є у нас там турелі, комплекси різні з кулеметами, але це все лірика, ні про що. Треба знайти дешеве рішення і будемо працювати.
Це моя мета. Я як командир підрозділу визначив мету особового складу: не ї*е, зробіть мені так.
– Але ж на війні противник так само вчиться, як і ми у нього. Ворог так само використовує роботизовані системи?
– Поки що не так само, але скоро почнуть. Мені насрать, як буде у рускіх, я переживаю за наших. Не для красного слівця – закінчиться піхота, то я сам знову стану піхотою, все просто. Я розумію, що таке піхота і що роблю я. І я працюю тільки тому, що вони стоять.
От раніше, хто літав на дронах, вони працювали тільки тому, що була моя піхота. Я до цих пір все це пам'ятаю.
– Про ваш підрозділ. У вас зараз багато нових людей. Ви вважаєте їх своїми "дітьми", як раніше?
– (Сміється) Називаю, канєшно. Я кричу до них, як різаний.
Якщо я вирішую їхні проблеми, все – міліція, суди, документи. Як за дітьми бігаю. Як бігав, так і бігаю далі.
– Запотиличники доводиться давати?
– По-різному. Хтось каже: "Дуже дякую". Хтось через деякий час каже: "Дуже дякую". Мені головне, щоб він живий був. Це ви зараз про ту фразу, як я колись сказав, ви колись мене спитали: "Бойца нужно пиз*ить или беречь"? Моя позиція не змінилася.
– У нашому інтерв'ю ви казали "ї*ати".
– Я далі кажу: ї*ати треба втройнє, з усім патріотизмом. Моє бачення в цьому випадку не змінилося. Аби він був живий і виконав бойове завдання. Якщо для цього треба ї*ати – велком до мене. Для цього в них командири підрозділів, яких ї*у я, а вони ї*уть їх. Це така громка фраза, "ї*ати, але якщо це потрібно, то це потрібно". І я за це.
– Про СЗЧ хочу запитати. Раніше ваш полк складався з 50% СЗЧшників, правильно?
– Близько 50%. Тому що програма не працювала 3 місяці.
– Чому ви довіряєте СЗЧшникам?
– Я дивлюся тільки по трьох причинах, чому ти пішов у СЗЧ. Аби це не було тяжких тілесних, наркотиків і нічого не вкрав – зброю або соляру.
А так: пішов, забоявся – всяке буває. Людина могла пробути 100 днів на позиціях, її не поміняли. Бувають негаразди в сім'ї. Я не хочу в цьому всьому розбиратися.
Але скажу відверто, що СЗЧ – це найбільш проблемна каста, якщо це так можна сказати.
Але я всіх люблю. Я вже розбираюся після того, як сталася якась подія, де він був і як він прийшов. А так мені не принципово.
Нормальні пацани літають, дівчата, працюють, все в них відбувається. Чому мені жалітися? У мене зараз близько 1000 людей, які повернулися до мене після СЗЧ.
– У вас є нові СЗЧ, які від вас ідуть?
– Є (сміється). 30 чоловік десь назбирається.
– У мене доповідь кожен день, розбираюся за кожного. Насправді від мене пішло десь чоловік 4–5 у СЗЧ. Перевелося, мабуть, близько 10 людей в інші підрозділи.
У нас є домовленість. Я дав колись слово кожному військовослужбовцю, що якщо тобі щось не сподобається, ти можеш перевестися в любий інший підрозділ, куди забажаєш – у тебе є місяць часу, я тебе відправляю з війни в Київ, ти собі шукай відношення і переводься.
Але якщо я тебе три рази забрав з міліції, то всі мої домовленості з тобою анулюються. Тому я переводжу тебе в піхотну бригаду. І тоді от ідуть в СЗЧ.
– Ви раніше дуже добре відгукувалися про ефективність дівчат у вас у батальйоні. Зараз до вас прийшли нові дівчата?
– Так, багато. Це вогонь. Я не всіх їх бачив, чесно. Але для розуміння, у мене зараз є дівчата, які старші за напрямком.
У мене одна дівчина – командир бойової роти, відповідає за цілий напрямок ударних дронів. Дівчата ще краще працюють. Але при одній умові, я тоді ще вам казав – вони краще працюють, якщо вони вас люблять. Як тільки не люблять – цунамі, пожежа, яку не погасити.
– Акуратно. Мене командири деяких підрозділів просили, щоб я зробив жіночі взводи: я сказав: "Якщо хочете, робіть, я не проти, але я очкую".
– Це може бути 30 пожеж в одному місці в один час. Це ж дівчата. До них треба інший підхід. Вони і в бій рвуться по-іншому, їх треба тормозити. Шашка, на коня і поперли. Я неоднократно забороняв їм робити деякі речі: "Думайте головою, не робіть цього".
Я і переживаю за них більше. Поїхала вона на тому мотоциклі, влетіла на позицію, щось з нею сталося, взвод розвідки збирається, відділення їде на евакуацію. Я ж намагаюся думати на два кроки вперед.
Але дівчата працюють гарно і віддано, проблем немає. Просто якщо це жіночий взвод, треба щоб його очолила жінка. Я ж не поставлю на жіночий взвод чоловіка.
Про це ще йдуть розмови; можливо, в майбутньому масштабуванні вдасться. Через місяць – два ми повідомимо вже про більше якесь масштабування нашого підрозділу, можливо, Х 2.
– Вас зараз по особовому складу 2 тисячі?
– Більше 2 тисяч. Але менше 3 тисяч. Тому множте. Можливо, Х 3. Все може бути.
– Які ви бачите зараз найбільші проблеми в українській армії?
– (пауза) Довбо*оби. Доповідь закінчив. Не для красного словца, але я до сих пір вважаю, що ми самі – найбільший наш ворог. Наш ідіотизм на всіх рівнях. Не можна казати, що тільки у Верховній Раді все ху*ово. А внизу в нас все ох*єнно?
– Не знаю. Жизнь – боль. Треба якийсь створити підрозділ з відбирання довбо*обів. Не з ліквідації, а з відбирання.
Люди створюють помилки. От, наприклад, візьмемо мене як командира підрозділу і любого директора якоїсь фірми, яка заробляє досить великі кошти. Банально просто: якщо в мене 2 тисячі військовослужбовців, і якщо фірма на 2 тисячі працівників в цивільному житті – це дуже потужна фірма. Його неправильне рішення – це втрата 1 мільйона доларів. Я проїб*вся – хтось у мене вмер. Він собі cкаже: "Блін, а-та-та-та, більше такого не робіть". А мені і а-та-та-та немає кому сказати. Бо повмирали люди. Тому в нас ціна помилок набагато більша. І в нас немає часу відмотати це назад і продумати. Нам, буває, іноді доводиться приймати рішення за хвилину.
Хто сказав, що я не помиляюся? Та всі люди помиляються! Але в мене просто коефіцієнт помилок набагато менший, ніж у інших. І плюс, якщо я помилився, намагаюся завжди дізнатися чому, провести розбір польотів. Провести розбір польотів і на наступний раз цього не робити.
Якщо в мене один якийсь маленький підрозділ помиляється, я відразу кажу: "Не мені пиши, а в загальну групу командирів підрозділів". І не тому, що я хочу тебе пристидити. А щоб інші навчилися не робити твою помилку, бо і в них ще хтось загине. От і все.
Робота над помилками – це ключове.
– Чи є в армії простір для критики з низів?
– Так. Я можу говорити за себе, але мене чують.
Зараз можна подумати, що я став на вищий рівень і люблю своє керівництво. У мене просто дуже зараз мало керівництва, це 2–3 людини, яким я підпорядковуюся, вони мене чують.
А довбо*обів біля мене просто немає.
Коли я був комбатом, між мною і тим керівництвом, яке в мене зараз є, було ще дуже багато порядних і розумних людей. Але й ідіотів було багато.
На жаль, це так. Зараз я напряму можу донести свою потребу або своє бачення. І якщо я його обґрунтую – не просто "я так хочу", а треба доказати, чому я це хочу і чому я це бачу, то нас чують.
– Якщо ми зараз говоримо за нього, то він також нас чує. Раз в місяць ми йому доповідаємо на нараді.
Я можу спокійно підійти, попросити хвилинку уваги, і мені виділять цю хвилинку.
– Ви прикрашаєте правду чи говорите, як є?
– Рубаю чотко. Нащо найо*увати? Ми знову вертаємося до кругового наї*алова.
Якщо я прийшов з якимось проханням, він же зробить якісь висновки або прийме якесь рішення з тої інформації, що я йому дав. То навпаки треба навалити в два рази більше в кратер, підкинути на вентилятор, що все взагалі хреново.
– Записує, слухає і робить відповідні вказівки.
– Дивіться, я ж іще в піхоту не вернувся, значить, мене не карають. Я говорю за свій підрозділ.
Стукати треба. Стояти під дверима – вам ніхто ніколи не відкриє. А якщо ти тарабаниш у ті двері, то тобі відкривають завжди.
Якщо я буду говорити за всю "Лінію дронів", там є також командири полків та бригади, які хай висловлюють свою думку самі, але я думаю, на 95% вони зі мною солідарні. Їм також відкривають, коли вони стукають. І не тому, що я когось піарю. А тому, що мій підрозділ забезпечений.
Ми зараз активно пропагуємо наземні роботизовані комплекси. Сьогодні була велика нарада, і багато хто з командирів підрозділів каже: "Їх немає, ми купуємо самі". Я кажу: "А чого немає? Я отримав 40 штук. А ви кажете, немає. Просто, може, треба прийти, подзвонити тим людям, хто їх видає".
– Можливо, вони просто не мають можливості подзвонити тим людям, як ви це можете робити?
– Телефон у всіх однаковий. Я ж якось теж додзвонився, про мене ніхто не знав. Но з третього разу взяли в мене слухавку і почали давати. Треба стукати, тільки так.
– Як так сталося, що ми проґавили росіянам дрони на оптоволокні? Чи ми не проґавили?
– (Замислюється) Ми завжди довго розкачуємося.
– Вони швидше почали розкачуватися?
– Так, бо у них набагато швидше перебудовується механізм підналаштування та законодавчих проєктів, вони швидше масштабуються.
У нас теж хватає виробництв, потужностей. Але всі нові проєкти тримаються на волонтерах. Тобто країна їх підхоплює набагато пізніше і набагато їй важче.
Треба щось поміняти, якусь кодифікацію придумати, одне, друге, третє зробити. Я розумію для чого це, але це все час. У цьому випадку спочатку треба зробити, а потім, мабуть, подумати. А ми спочатку дуже довго думаємо, а потім робимо, а потім, можливо, це вже й не актуально.
– Оптоволокно буде актуальним далі?
– Так, воно буде актуальне досить довго. Воно не може бути не актуальним.
– Ми так само масово застосовуємо дрони на оптоволокні?
– Застосовується, але не у всіх підрозділах. Ми застосовуємо, нам додає по ефективності, думаю 10%. Скажу чесно, я не великий фанат оптоволокна, ним війну не виграти.
– Що треба зробити Україні вже зараз, щоб у 2026 році мати перевагу в дроновій війні?
– Більш активно масштабуватися, мабуть, це перше.
Друге – на жаль, левова частка виробників думає, що вони відкрили вікно у Європу і зробили якісь дрони, і кращого робити не потрібно. Ці рожеві окуляри – це піз*ець.
Ставиш виробнику технічне завдання, він робить на 30% менше від того завдання, яке ти поставив, і каже: "Я спас світ".
Я говорю: "Ні один із вас не зробив на 30% більше. Бо поки ви цей дрон зробили, мені ці 8 кілометрів (дальності – УП) не актуальні, мені треба вже 20. Через пів року мені треба буде 25".
Тому важливо, щоб виробники переформатувалися, бо в них є така ситуація, мовляв: "Мій дрон – найкращий у світі". Єресь! (дратується)
А третє – навчатися. У нас, на жаль, всі бояться щось змінювати. Я сам боюся щось змінювати. Я не люблю великі зміни. Але якщо ми не будемо швидко дивитися в сторону кращих підрозділів, то нам піз*ець.
– З травня відбуваються спроби провести переговори делегацій України й Росії в Стамбулі. Виглядає так, що з часом може наступити якесь припинення бойових дій. Як ви ставитеся до потенційної заморозки?
– Залежить, на скільки часу. На рік – проти. Мабуть. На місяць – за.
– Говорили про пропозицію 30 днів припинення бойових дій, як варіант…
– Це за*бісь. Вкопаються пацани, забетонуємося, підготуємо нормально лінію оборони.
Я собі понариваю такі бліндажі для своїх пілотів, забетоную все. Але не буде повністю припинення вогню. Дрони все одно будуть літати. Менше, але будуть. Але навіть це піде нам на користь.
– А якщо зупинка на рік, наприклад?
– Армію не збережемо, не зможе бути боєздатна армія в такій кількості військовослужбовців на лінії фронту рік часу. Треба буде з нею щось зробити. Люди зараз воюють. Як тільки припиниться війна, 70% захочуть піти додому.
І вони мають на це право. Просто сиди, лише би посидіти? Я теж не хочу.
– Ви обіцяли, що ви перший в ряду будете, хто спишеться.
– Я і зараз кажу: офіційне закінчення війни – рапорт на стіл, всього найкращого, займайте мою посаду. Хотіли полк, бригаду дивізію – забирайте.
– Насамкінець, кілька загальних запитань. Що вас сьогодні радує?
– Коли в мене на табло втрати ворога, рахунок мотається.
– Графа нуль за день. Я тоді називаю всіх "іждівенцами", в першу чергу командирів підрозділів і сам себе. І ми прожили цей день дарма.
– (Задумується) Мабуть, я себе дуже корю за те, що треба більше часу приділяти роботі, ще більше.
– Вийти на тисячу росіян в місяць і прикрити міста від шахедів.
– Сказати "знаю, як це зробити", тоді чому я це не роблю? Ми до цього йдемо і працюємо в цьому напрямку.
Якби знав, про це знала б уся країна, бо я б це зробив. Наразі є лише думки.
Відео – Назарій Мазилюк, Андрій Ковш, Владислав Пилипенко
