Кассандра говорить двічі: "Наша Європа" як нові сторінки гранд-наративу Оксани Забужко
Читаєш "Нашу Європу" й передчуваєш, щó закидатимуть Оксані Забужко. Хтось скаже, що авторка повторюється. Хтось – що зібрали надто різні тексти ("усе, що було") й видали окремою книжкою – теж мені, мовляв, діло! Для когось, імовірно, окремі тексти спрацюють як тригери, відповідь на які переважно незмінна: або бурхлива сліпа суперечка, або повне, не менш сліпе ігнорування.
Однак що з того Оксані Забужко – авторці, яка з непересічною терплячістю десятиліттями працює в режимі: "Я двічі говорю: раз – як віщунка, вдруге – як свідок. Та й тоді мені не вірять!". І навіть за такого напіврозуміння, напівчитання, напівдослухання все одно очолює перший ряд українських інтелектуалів.
Літературна оглядачка Аріна Кравченко вважає, що "Наша Європа" – чи не найдоступніший і найповніший екскурс у те, над чим письменниця працювала досі. Чому – пояснюємо в огляді на довгоочікувану новинку.
Якщо дуже коротко, то "Наша Європа" – продовження гранд-наративу, який Забужко послідовно веде крізь увесь свій прозовий доробок.
Згадки про критику Іосіфа Бродського та Тетяни Толстої на легендарній Лісабонській конференції з літератури 1988, куди зʼїхалися провідні інтелектуали кінця ХХ століття (ті, кого ми нині називаємо класиками), і без попереднього контексту читаються чудово. Проте наскільки ж краще, якщо звернутися до есею "Прощання з імперією: кілька штрихів до одного портрета", що його видрукували в альманасі "Дух і Літера" 1998-го і передрукували в "Планеті полин" 2020-го. В ньому Забужко задовго до ери найменшого розуміння свого вчинку з боку більшості читачів (байдуже, наскільки професійних!) розбирає Бродського по кісточках.
Без сумніву, передмова до польського видання спогадів Ален Польц "Жінка на фронті" сама по собі відчувається як хірургічне втручання у свідомість читача, не затьмарену знанням про масштаб сексуальних злочинів радянської армії (а отже, обеззброєну).
Проте в стократ краще цей текст працює після читання досі недооцінених "Хронік від Фортінбраса" (і гарно, до слова, було б перевидати). А саме есею "Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології". В цьому тексті Забужко пояснює, що таке подвійна маргіналізація (жінка, ще й українка), розглядає нехтування гендерними питаннями як рису, притаманну тоталітарним державам, концептуалізує явище масових зґвалтувань на завойованих територіях.
Чи варто згадувати, що й до Чеслава Мілоша, польського Нобелівського лауреата, Забужко звертається ще в тих самих "Хроніках…"? І з позиції 2025 року здається, що не міг цей невеличкий, досить інтимний текст, "Уроки Мілоша", не перерости з часом у щось монументальніше, мʼясистіше. У справжній повнокровний діалог із "Родинною Європою", книгою, яку сам Мілош означив як "проповідь місіонера серед дикунів і водночас спроба відповісти на запитання, ким я є".
Якщо ж когось здивує глибина пірнання авторки в російську класику та уміння ювелірно препарувати "велику російську літературу" та російську міфотворчість загалом, то такою деконструкцією письменниця теж займається вже не один рік. Зокрема "Як рубали вишневий сад" можна вважати одним із найцікавіших українських (та й не лише) кейс-стаді того, як читати російську літературу, озброївшись критичним імпульсом, який і досі атрофується фактично в кожного дослідника, який вирішує зайти в дрімучий ліс Slavic Studies. Що у так званій Western Academia, що в нашому старому-доброму пострадянському академічному франкенштейні.
Хай там як, а в Забужко немає випадкових текстів, схованих у воду кінців чи спостережень, які киснуть від часу, як молоко. Будь-який із будь-коли написаних нею текстів можна легко за бажання виловити у вебархіві чи бібліотеці й підсвітити наново, заодно мимохіть зводячи брови через те, наскільки "про сьогодні" це написано – на жаль чи на щастя.
Відтак, і "Наша Європа" – це не просто вже існуючі тексти, зібрані під однією обкладинкою. Це своєрідний перепис власних віщувань вже з позиції свідка: "Не чули в 2017? То я вам знов покажу – тільки в обрамленні політичної адженди зразка 2022–2025". Ага… отож…
Окрім того, це ще й промовляння кількома голосами нараз: у "Нашій Європі" зустрічаємо тексти, первинно призначені не для українського читача. А це – вже продовження напрямку, який Забужко почала в "Найдовшій подорожі", шукаючи спільний тезаурус з "іноземцями" й намагаючись коротко та вичерпно ввести їх у курс українських справ. Усе – аби зрештою прокласти культурні мости взаєморозуміння, посіяти на місці байдужого невігластва співучасть.
Сама Забужко називає ці пошуки мови "культурною шизофренією українського письменника, обтяженого європейським визнанням". Проте майстер-клас із культурної дипломатії теж як визначення пасує.
Тематично збірки есеїв Забужко – це завжди план максимум: ідентифікувати хибу, оцінити завдану шкоду, знайти першопричину, ословити проблему, порадити лектуру, підтягнути історичний контекст, дати, де треба (а треба багато де і часто) короткий історико-політичний екскурс, попутно розставляючи всюди потрібні наголоси та акценти, написати цікаво, сказати зрозуміло, лишити наодинці думати далі й обовʼязково вчасно повернутися з продовженням. "Наша Європа" – не виняток.
Тут і про те, як прокладати на Захід міст "із нуля" – коли немає аж надто успішних попередників, немає core memories про те, хто ти і звідки. Про те, що аби зайняти власне, надалі невідʼємне й ніким не підважуване місце в Європі, потрібно ще "доганяти матеріал", засвоювати "на рівні базової прошивки розуміння, звідки взялась і який шлях пройшла Європа до себе сьогоднішньої і де в ній було наше місце". Про творення політичної географії нової Європи й провідну роль українців у цьому процесі. Про кризу міжнародних інституцій та досі актуальний поділ Європи по Берлінському муру. Про раціоналізацію зла, до якої привчала Європу російська культура. Про книжки, які передують танкам.
"Найефективніша форма забуття – нерозуміння", – пише Забужко. Тож саме нерозуміння варто боятися як вогню. Адже переконуємося, зокрема й завдяки есеям авторки: кожен забутий жорстокий урок історії – потенційний новий і ще більш жорстокий. Кожен забутий злочин – простір для переписування памʼяті про нього та подовження трансгенераційної травми. Кожна відмова читати й аналізувати ворога – небезпека, що чекає, коли ти нарешті (хай навіть на секунду) перестанеш пильнувати.
Забужко переконана: скороченню території свободи передує скорочення "території книжки". Я ж переконана, що жодне інтервʼю чи публічний виступ, який "всі вже й так чули", не замінить зафіксований на друкованій сторінці текст. Відтак, обовʼязок тих, хто хоче завжди належати до "території свободи" – друкувати книжки, навіть якщо здається, що ми й без них сьогодні володіємо всією інформацією світу, — особливо, коли так здається.
Життя в глобальному селі, де інформацію підсовують алгоритми, нікому не йде на користь, та книжки досі здатні нівелювати цей ефект, вводити в зону здорового дискомфорту – а значить, і росту. "Наша Європа" – саме така книжка, і, попри свою різношерстність, складається, як пазл. Зрештою, наше щастя, що Кассандра говорить двічі. Чи тричі, чи… – стільки, скільки нам потрібно, словом.