"Піхота на межі, оборона на папері, а рішення – лише під тиском суспільства", – так можна коротко підсумувати розмову з Юрієм Бутусовим, який багато років висвітлює проблеми в армії.
Від нього країна дізналася про масову інвалідність прокурорів на Хмельниччині, які покривали корупційні схеми з ухилення від мобілізації.
Він першим повідомив про серйозні проблеми у "французькій бригаді" ЗСУ, підготовкою якої опікувався Еммануель Макрон.
Скандал довкола "дебільних завдань", поставлених "безтолковим генералітетом" на Курщині, як і низка інших, також був підсвічений Бутусовим.
Висвітлення подібних незручних тем дратувало як попередню Банкову часів Порошенка, так і нинішній Офіс Зеленського.
У травні 2025-го суспільство втратило одного з найбільш гострих фронтових журналістів. Армія в особі Юрія Бутусова отримала нового піхотинця.
"У пресслужбі служити не збираюсь", – написав він у своїх соцмережах.
В інтерв'ю УП Бутусов пояснює причини своєї раптової мобілізації і чому саме зараз важливо зайняти своє місце в строю.
– 22 травня, коли і Україна, і весь світ обговорювали перший з 2022 року раунд переговорів між Україною і Росією, ти оголосив про свою мобілізацію до 13 бригади НГУ "Хартія". Чому зараз і чому в солдати-стрільці?
– Мобілізація насправді відбулася раніше, я не прив'язував її до міжнародних подій. Логіка така: зараз потрібні зміни.
Я писав, що не вірю в жодні миротворчі зусилля Трампа; говорив, що війна буде затягуватися.
Після того, як я провів велику інформаційну кампанію щодо реорганізації військ на фронті в корпуси сталого складу, було призначено цілу низку гідних людей. Зараз період максимального напруження всіх сил нації, коли треба визначити своє місце в строю.
В армії – гостра нестача людей, гострий дефіцит, і потрібні зміни.
Змін згори не буде. Їх не варто очікувати – вони робляться виключно під тиском громадськості, з величезним запізненням.
Але корпуси – це інструмент для змін, як мінімум на оперативному рівні, частково, можливо, навіть і на оперативно-стратегічному рівні.
Я вирішив зайти в ту військову частину, у яку вірю, де можна щось змінювати знизу, а не згори, і де є мотивація у командирів воювати якістю, а не кількістю.
Україна має продовжити спротив, але на четвертому році війни говорити про це вже не варто. Треба робити вчинки, які показують твою особисту участь.
Мій стан здоров'я, я вважаю, дозволяє мені виконати свій обов'язок і зайняти своє місце серед піхотинців, показати свої можливості в сучасному бою.
– Стрілець – основна піхотна посада. Піхота – основне, чого зараз бракує українській армії. Наскільки гострий цей дефіцит?
– Потреба в піхоті необмежена. Існує дефіцит в усіх спеціальностях, але в піхоті він вимірюється у десятки, сотні тисяч. Воювати технікою ми ще не вміємо в повному обсязі. Там, де не можемо воювати технікою, ми воюємо піхотою. І тому в піхоти такі великі втрати не лише на полі бою.
У нас не Російська Федерація, у нас люди просто залишають військову частину, можуть переховуватися, взагалі просто відпочивати. У росіян такої можливості немає, відповідно у них менша кількість тих, хто залишає фронт.
Серед наших втрат – немало просто від психологічних травм і виснаження.
У нинішніх умовах людині важко протриматися більш ніж пів року. Бо піхотинець зараз має виходити на позицію мінімум на 20 днів.
– В теорії піхотинець має бути на позиції не більше ніж 4 доби?
– Зараз це неможливо, бо кожна ротація відбувається під щільним контролем і вогнем дронів противника, це окрема бойова операція.
Моя команда зняла вже без моєї участі інтерв'ю з бійцями 18-ої бригади Нацгвардії, які пробули на позиції 93 доби. 93 доби люди прожили в землі, без всіх благ цивілізації, під вогнем, під постійною загрозою.
Знаю піхотинця в 14-ій бригаді ЗСУ, який пробув на позиції 150 діб. Просто людину не було можливості звідти вивести.
Тому піхота – це дефіцит. Був, є і буде.
– Приклад Ізраїлю в Ірані свідчить, що можна воювати не тільки піхотою, великими механізованими штурмами, але і точковими операціями. Які твої перші висновки з подій на Близькому Сході?
– Ізраїль показав, якою має бути сучасна війна.
Немало було сказано, що Ізраїль може воювати тільки з бідними і слабшими арабами.
Зараз ми побачили операцію, яка не має аналогів, прецедентів у сучасній історії війн. Найбільш блискавичний військовий розгром, який можна було уявити.
За 15 хвилин Ізраїль повністю знищив усе військове керівництво Ірану. Одночасно з цим був завданий удар по системі протиповітряної оборони, яка була просто паралізована.
Усі люди, які могли дати відсіч, ліквідовані. Усі органи управління або паралізовані, або знищені, або там управлінський хаос. Це історія, яка багато чому нас вчить.
По-перше, Іран – значно потужніша військова держава, ніж Україна. В Ірані майже 80 млн населення. Там є необмежені енергетичні ресурси. Це багата країна, яка має гроші на будь-які військові програми, має потужну систему протиповітряної оборони. І загалом більші можливості за багатьма параметрами, ніж ми. Вони мають балістичні та крилаті ракети, потужну авіацію винищувачів.
У питанні дронів це одна з провідних країн, яка визначає тренди і яку багато хто копіює. Вони готувалися до оборони. І виявилося, що все це абсолютно не спрацювало.
Ізраїль знайшов методи обходу цієї потужної оборони. Завдяки інструментам сучасної розвідки вони зробили те, до чого іранське військове керівництво не було готове.
У сучасній війні 21-го століття ключову перевагу на полі бою створює інтелект. 8-мільйонний Ізраїль, який вдарив по 80-мільйонному Ірану, пролетівши через 2 держави, не втратив жодної людини і жодного літака.
Тільки тому, що є інтелектуальна перевага.
В Ізраїлі створена система просування державних кадрів і військових керівників усіх рівнів, яка повністю прив'язана до особистих заслуг, яка вимагає якісної підготовки, навчання. Ця система висуває на вищі командні військові і державні посади найкраще підготовлених для цього лідерів, які абсолютно переважають над ворогом.
Це не технологічна перевага, а саме інтелектуальна.
Технологій, ракет, літаків на папері в Ірану не менше, ніж у Ізраїлю, і можливості співставні. Щодо ресурсів також.
У людському ресурсі Іран переважає.
Ізраїлю вдалося спланувати операцію, яку противник не зміг передбачити.
Це означає, що головною конкурентною перевагою в сучасному світі є якість людей, які ухвалюють рішення.
Не кількість танків, ракет, дронів, а якість людей.
І це основний урок цієї 15-хвилинної війни. Оскільки вище військове керівництво Ірану було знищено за 15 хвилин. Половина були ліквідовані, коли зібралися на нараду, де обговорювали питання відбиття ізраїльського нападу, ще половина – знищені у власних ліжках. Ракети і дрони вразили конкретні кімнати у квартирах, де перебували, наприклад, заступник командувача збройних сил Ірану.
Загинули начальник генерального штабу, командувач Корпусу вартових ісламської революції, командувач аерокосмічних сил, протиповітряної оборони.
– Складається враження, що натомість ми воюємо іноді як у Першу світову, залучаючи колосальні сили та засоби, які до того ж розподіляються у специфічний спосіб. За твоєю інформацією, який відсоток усіх мобілізованих спрямовується в штурмові полки, які атакують Тьоткіно на Курщині?
– Не можу сказати, що має місце поповнення окремих частин на противагу іншим. Існує стратегія українського керівництва, і під неї зосереджуються війська. На тих напрямках є хто завгодно, навіть тероборона. Це механізовані бригади, десантні бригади, штурмові полки.
Напрямки, де проводяться стратегічно важливі речі – такі, як бойові дії на території Росії, – отримують пріоритет.
Дії на території Росії – стратегічно правильне і вигідне для нас рішення. А обговорюється не саме рішення, а методи його реалізації, тактики.
Стратегія – це не просто вибір місця, де ти хочеш нав'язати противнику битву. Зокрема це і вибір позиції, яка дозволяє завдавати противнику максимальних втрат за мінімальної втрати наших ресурсів.
Про це сказано в будь-якій книзі з військового мистецтва. Достатньо почитати Ліддела Гарта і його "Стратегії непрямих дій" – мабуть, найкращу книгу, яка дозволяє аналізувати сучасну війну.
У контексті бойових дій на північному фронті всі питання зводяться до основного: чи правильно на цій ділянці фронту організовано бойові дії і чи завдаємо ми там більше втрат противнику, ніж зазнаємо самі?
Чи треба наступати на територію Росії, вести там бойові дії? Безумовно. Ціль України у війні може бути єдина – ми маємо завдати ворогу неприйнятних для нього втрат, які змусять його зупинитися.
Не важлива точка, місце дії. Важлива можливість диктувати ворогу темп втрат, який би в багато разів переважав втрати українських військ.
Я не знаю жодного командира, який би сказав, що нам не треба воювати на території Росії. Ліпше воювати там, ніж на території України.
Але часто буває так, що при визначенні, розподілі ресурсів для реалізації стратегії все йде не туди, де наші війська найбільше стирають противника.
У нас немає такої цілі у війні – завдати ворогу максимальних втрат. Натомість є завдання завдати ворогу політичних, інформаційних, репутаційних втрат. На жаль, це номер один у нашій стратегії.
У серпні 2024-го захід на Курщину був суперуспішною в усіх сенсах операцією. Ми завдали ворогу політично-інформаційної поразки, перенесли війну на територію Росії і завдавали їм втрат, неспівмірних з мінімальними нашими.
Але потім ми втягнулися в оборонні операції і співвідношення втрат почало різко змінюватися. Зараз ми відходимо, тому що у нас не було побудовано оборонних позицій, які б захищали логістичні шляхи від дронів противника. І наші війська змушені відходити до лісових масивів там, де просто дерева захищають від дронів.
З точки зору великої стратегії потрібна комбінація. Потрібно шукати як вразливі ділянки для ворога, так і одночасно використовувати будь-яку ділянку фронту для того, щоб завдати ворогу максимальних втрат.
Якщо втрати ворога в 10 разів більші за наші – це правильна стратегія. І якби така стратегія була ухвалена по всьому фронту, російський наступ дуже швидко закінчився б.
Читати також: "Ви наступаєте на Тьоткіно? Ми наступаємо на граблі". Що відбувається на Сумщині, якою рухається російська армія
– Однією з публічно озвучених причин твоєї мобілізації, як ти пояснював у соцмережах, був демарш командира 1-го батальйону 47 механізованої бригади Олександра Ширшина. Наразі відомо про кадрові зміни в контексті Курської операції. Генерал-майор Скибюк був звільнений з посади командувача десантно-штурмових військ (ДШВ – основна ударна сила на Курщині); його замінив Олег Апостол. Чи стали управлінські рішення на Курщині ліпшими?
– Ти дуже багато речей зачепила. Перше: моя мобілізація ніяким чином не пов'язана з цією ситуацією. У мене абсолютно інші причини, я про них говорив і писав.
Друге: ситуація з комбатом Ширшиним – це абсолютно інша історія. Я про неї писав, але без прив'язки до своєї мобілізації.
Третє: заміна Скибюка була пов'язана з іншими речами. Справді із загальним ходом Курської битви, адже виникає питання, чому тривалий час були доповіді, що там "все нормально". Раптом стало все ненормально. Була критика, яка частково мала об'єктивне підґрунтя, і ця заміна в принципі нікого не дивує. Апостол – призначений. Скибюк, який не просто командував ДШВ, але й очолював угруповання військ "Курськ", був знятий.
До зняття Скибюка з посади і призначення на цю посаду Апостола призвела критична оцінка керівництвом держави подій на Курщині. Але Апостола не було призначено командувачем УВ "Курськ", тобто в нього інший статус.
Тому говорити про те, шо там щось може раптово змінитися, не варто. Швидких змін в принципі не може бути. Конфігурація фронту докорінно змінилася, оперативна обстановка також.
Зараз нам потрібно проводити операцію з оборони міста Суми та Сумської області. І проводити її в умовах, коли лінії оборони, які б захищали війська від дронів, і логістичні шляхи, які б захищали логістику наших військ, не побудовані. Військам треба розгортатися і будувати фактично нову лінію оборони в лісових масивах.
Подивимося, хто буде керувати цими угрупованнями військ. Сподіваюся, що ми побачимо зміни в першу чергу на полі бою, а потім уже будемо коментувати.
Хотілося б бачити результати. У нас всі вміють дуже добре говорити правильні слова, а питання якраз у вчинках.
– Президент Зеленський у своєму традиційному зверненні 12 червня заявив, що на Сумщині він уже бачить поступове витіснення Збройними силами України російських військ, російського окупанта. Звідки підстави для такого оптимізму і чи поділяєш ти цю позицію?
– Я не знаю, звідки така інформація у верховного головнокомандувача – можливо, він щось краще знає. Я читаю карту DeepStatе та повідомлення командирів і бачу просування російських військ. Можливо, я просто знаю не все і DeepState не все відображає.
Можливо, в якомусь місці проводяться дії з відновлення позицій. Важко коментувати речі, обставини яких мені невідомі.
З того, що ми бачимо на карті, ворог продовжує просування. Хоча воно йде важко, противник зазнає втрат.
Але наші війська змушені просто притискатися до лісового поясу навколо Сум. Він щільний і дозволяє військам маневрувати, дає якийсь захист від дронів.
Я неодноразово давав свій прогноз, що після відходу із Суджі нашим військам доведеться відійти на ті ділянки, де у нас захищена логістика. Бо ворог діє масовано великими силами БПЛА. Велика кількість дронів атакує і контролює наші логістичні шляхи. Оскільки вони не захищені – не побудовано захист, – нашим військам доведеться відійти до лісів.
Не сумніваюся, що як тільки наша логістика буде захищена, війська розгорнуться і не пропустять ворога до Сум.
Навіть зараз я не бачу загрози захоплення Сум ворогом. Там велика кількість наших військ, вони якісні. Якщо у них буде захист від дронів у лісі, вони зупинять будь-яке російське угруповання.
– Замисел противника – перетворити Сумщину і Харківщину на буферну зону. Не в останню чергу з цим пов'язана активізація наступальних дій росіян як на Сумщині, так і на Лиманському, Покровському, Новопавлівському напрямках. Чого не вистачає Збройним силам для того, щоб зупинити це повзуче просування?
– У нас є проблема не просто якоїсь однієї чи кількох ділянок фронту. Є загальна проблема за всією його довжиною.
Ми вже говорили: щоб зупинити ворога на окремих ділянках, треба кожен день завдавати йому втрати, які він не може відновити. Росія заганяє в армію близько 30 тисяч людей на місяць. Нам треба вибивати кожен місяць більше 30 тисяч. Якщо ми виконуємо це завдання і фіксуємо його під відеозапис, російський наступ буде зупинений. Неважливо, на якій ділянці.
Наш основний виклик – щоб на кожній ділянці фронту були відповідальні компетентні командири, які здатні організувати війська, прилаштуватися до умов бою та місцевості, до сил противника, і виконати свій план – ці 30 тисяч.
Скільки знищується в нашій смузі? Скільки відсотків становить наша смуга від усього фронту? Скільки ми знищуємо в нашій смузі від місячного плану?
30 тисяч знищених ворогів – це щонайменше ще 30 тисяч поранених.
Таку кількість втрат навіть за умови повернення зі шпиталів Росія відновити на цю мить не здатна.
У 2024 році вони мобілізували близько 430 тисяч контрактників. Тобто ліквідація (якщо вбитими та пораненими) 60 тисяч значно перевищує мобілізаційний ресурс Російської Федерації, який вона може направити на фронт прямо зараз.
Їм доведеться проводити надзвичайні заходи, яких вони намагаються уникнути – примусову мобілізацію. Зараз вона носить приховано-примусовий характер. Вони беруть будь-кого, малюють правопорушення і відправляють на контракт. Масової мобілізації росіяни бояться, бо вона призведе до відтоку населення.
Якби ми виконували такий план у масштабі фронту – кожному командиру бригади нарізали б, скільки він має показати відео ліквідації і вимагали з нього звітувати цими відео, ситуація була б змінена.
І, звичайно, це потребує забезпечення. Це не може бути проблемою лише командира бригади – це проблема всієї держави. Такий підхід дозволить зупинити противника всюди на всьому фронті, який простягається на 1200 кілометрів.
Ми не повинні давати противнику можливість маневрувати силами і накопичувати резерви.
Неможливо всім і одразу дати необхідну кількість грошей і піхотинців. Але має бути логіка: виконуєш план – маєш відповідну частку поповнення, щоб ще більше знищувати ворога.
Поки такий підхід у нас не працює, ми постійно говоримо: а чому ворог просувається біля села Іванівка? А завтра – біля Юнаківки? Потім – а чому біля Комара? Причини однакові.
Той, хто давно на війні, знає: причини просування скрізь однакові – нестача людей, нестача дронів, ворог має перевагу в людях і дронах, ворог завдає ураження, поповнення не приходить, лінія оборони риється самою піхотою лопатами. І все.
Такий підхід треба змінювати. Тоді буде легше воювати, зокрема і на території Росії.
– Окрім організаційних проблем, маємо проблему ТЦК. Вся армія – заручник двох абревіатур: ТЦК та СЗЧ. Мобілізаційна кампанія має скандальний характер, мобілізовані втікають з поля бою. Армія за цих обставин має стримувати повзучий наступ росіян. Який ти бачиш вихід з цієї ситуації?
– Що таке ТЦК? Це примусова мобілізація. Чи можемо ми її уникнути або зробити мобілізацію популярною? Ні.
Масова мобілізація в будь-якій країні світу за останні 2000 років відомої нам письменної історії завжди була примусовою, завжди призводить до великих проблем і соціальних, і політичних. І, як правило, відбувалася з численними порушеннями і викликала критику в суспільстві.
Давайте не будемо дивитися навіть на далекі приклади.
Перша і Друга світова війни у європейських країнах. Примусова мобілізація була, наприклад, у Франції у Першій світовій війні, коли вона стояла за крок до поразки. Були навіть солдатські бунти, були масові вираження непокори.
З цим боролася держава комплексно. Було і дуже суворе законодавство, і його виконання. Але були і дії уряду з підвищення довіри суспільства. Спрямовані на те, щоб всі сили направити на перемогу.
Були пошук, призначення, заміна командирів на якісних, які давали б результат. Системні комплексні дії змінювали ситуацію. Немає такої окремої проблеми – погане ТЦК. Є проблема поганої організації мобілізації в Україні.
Уся держава має працювати на ключових людей під час війни – командирів, командувачів військових частин, об'єднань, з'єднань. Це вони – кінцеві набувачі всіх наданих державою ресурсів.
На жаль, держава сама штучно створила цю проблему – для того, щоб державні особи стояли осторонь, їх не критикували і вони були всі в білому, а весь негатив приймали на себе поганці, яких називають ТЦК.
ТЦК – це частина українських Сил оборони, які мають заслуговувати на повагу. Повага має ґрунтуватися на конкретних рішеннях.
По-перше, мобілізація не може бути проблемою ТЦК – це проблема всієї держави і всього державного керівництва.
По-друге, мобілізація має відбуватися не для того, щоб хтось виконав план. Така формалістика призводить до масової брехні й безвідповідальності.
Єдина особа, яка має звітувати щодо плану мобілізації, це в першу чергу командир роти – основна людина на війні. Він має зробити доповідь: у цьому місяці я отримав таке-то поповнення, у наступному місяці мені обіцяли таке-то поповнення.
Командир батальйону, командир бригади і командир корпусу мають сказати те саме. Якщо їхні доповіді збігаються, вони отримали поповнення, ми можемо воювати – тоді мобілізація успішна.
А у нас мобілізація перетворилася просто на такий ганебний відеосюжет, де "ТЦКшники", як у нас кажуть, "ловлять людей".
Виявляється, вони їх для себе ловлять. Рядові ловлять для районного плану, районні – для обласного, обласний – щоб здати звіт у КСВ (Командування сухопутних військ – УП), потім кудись ще наверх. Всі звітують – ніхто не відповідає. На папері можуть написати: ми в місяць мобілізували 30 тисяч. А скільки отримає ротний із цих 30 тисяч?
Якщо в процесі мобілізації звітність буде йти з фронту, а мобілізувати будуть не просто якісь державні органи, але й представники військових частин, які мають отримати поповнення, цей процес перетвориться з ганебного явища на загальнонаціональний процес. Яким він і має бути.
А зараз у нас кожен цей ланцюжок фрагментований. Це зручно для корупції. Начальник районного ТЦК звітує про якусь мобілізацію, когось мобілізував, а когось ні з якихось причин. Потім лікарська комісія комусь дає звільнення. У психлікарнях у нас зараз клондайк – це одне з джерел продажу довідок про непридатність.
Потім медичні центри всякі, які штампують довідки, медико-санітарні комісії замінені зараз на комісії з іншими назвами.
Різні рівні мобілізаційної структури дають свої довідки. Створено величезну структуру, де кожен чиновник має свої повноваження, як дозволити людині не мобілізуватися. Наслідки ми бачимо: начальник МСЕК Хмельницької області Крупа стала доларовим мультимільйонером.
У неї більше 10 мільйонів доларів тільки в активах, у готівці, в цінних паперах, в об'єктах нерухомості.
І це один голова МСЕК однієї маленької області! Скільки ж там годується людей на всіх цих схемах – можливо, не на мільйонах, а на тисячах, десятках тисяч доларів? Оце проблема.
Всюди треба робити замкнуті ланцюги відповідальності і виконавської дисципліни, які прив'язуються до результату. А результат – це фронт, люди потрібні там.
– Якщо запитати у кожного ротного, в кожного комбата і комбрига, чи вистачає йому особового складу, він скаже, що ні. Бо все спрямовують у штурмові полки на Курщині.
– На Курщині зараз діє 3 штурмових полки, а окрім них – щонайменше 4 десантно-штурмові бригади, кілька механізованих бригад і велика кількість різних інших підрозділів. Якщо на даний момент пріоритетно поповнюються штурмові полки, це насправді тільки останнім часом.
Раніше пріоритетом були інші частини. Я не знаю, з чим це пов'язано, але основна причина це все ж таки стратегія, яку обрало керівництво держави.
– Можливо, ця стратегія і є причиною, чому армія відступає на низці напрямків і зазнає тактичних поразок?
– У нас поразки не тому, що в пріоритеті дії на території противника – абсолютно ні. У нас поразки пов'язані з тим, що, коли ми проводимо наступальні операції, ми не можемо організовувати системні оборонні операції на інших напрямках.
Що робить ворог, коли переходить до оборони на певних ділянках фронту? Він безперервно веде інженерні роботи, навіть на тих ділянках, де він наступає.
Росіяни постійно будують оборонні споруди, на які війська завжди можуть спиратися. У нас із цим проблема. Функція будівництва оборонних споруд на напрямках наступу ворога і побудова самої оборони, оборонних бойових порядків, тобто організація бою в обороні у нас розпорошені.
Деякі позиції оборони будуються військово-цивільними адміністраціями, після чого їх передають військовим і кажуть: "Ви маєте тут вести бої". А військові відповідають: "Ми не можемо тут вести бої, ці позиції непридатні до бою".
Маємо брати лопату, йти в найближчу посадку, тому що цей красивий опорний пункт посеред поля, ми туди заходити не будемо – це просто мішень у сучасній війні дронів. Беремо лопату і копаємо собі ямки в найближчій посадці, яку противник може швидко вибити.
Людей на війні, снарядів на війні, дронів, будь-чого – завжди не вистачає. Військове мистецтво тому і називається мистецтвом, що потрібно десь концентрувати сили, а десь послаблювати. Ти не можеш бути сильним всюди однаково. Але якщо ми аналізуємо вже, що робити, як економити сили людей – їх треба захищати.
На Сумщині ворог просувається тому, що жоден логістичний маршрут до кордону з Росією не був прикритий від дронів. Не було ні сіток, ні захищених шляхів. Так само і на інших ділянках.
Якщо у нас будуть плануватися оборонні операції, а вони нам потрібні, потрібно починати в першу чергу з інженерного забезпечення оборонних операцій. Якщо працюватимуть інженери, вистачатиме піхотинців.
Зараз ми відходимо і зазнаємо поразки не тому, що ворог у чомусь за нас сильніший. Ворог несе значно більші втрати.
– Чому фортифікації – справа військово-цивільних адміністрацій, а не Інженерних військ?
– Це вже результати планування і розподілу грошей.
Там, де в нас розподіляються великі кошти, надто велика кількість людей починає брати в цьому участь. Якщо гроші на будівництво фортифікації – а це минулого року було понад 20 мільярдів гривень – просто так, банально, віддати Інженерним військам, приватні компанії не зможуть взяти участь.
Якби це робили військові, вони б купували собі техніку, а не платили за неї компаніям. Вони б мобілізували собі з цих компаній працівників, а не бронювали їх від мобілізації.
На жаль, наша держава вважає, що краще ми поки що будемо 4-ий рік війни рити в полях ці нікому не потрібні споруди.
Жоден солдат із фронту не скаже: "Військово-цивільні адміністрації риють хороші оборонні позиції, ми на них сидимо і дуже задоволені". Чому на це не звертається увага?
Якби всі журналісти України зробили флешмоб, і завтра в усіх медіа вийшли дописи: "Передайте військовим бюджет на будівництво оборонних споруд!", до вечора було б рішення влади.
Громадська думка поки не дозріла, це не модно, тема незрозуміла. Тому розподіл грошей і ресурсів, на жаль, дуже неефективний. Ворог намагається нас випередити саме в організації, застосуванні ресурсів. І це для нас велика проблема.
– Ти – та людина, яка заявила про те, що до наших позицій на Дніпропетровщині у ворога лишилося буквально 600 метрів, можливо, вже зараз менше. Наскільки там змінилася ситуація?
– Ворог справді наблизився, але його блокують, застосовуються різні сили. Тобто там є резерви, противника знищують. Але, знову таки, потрібні лінії оборони. Без цього дива не станеться.
Ми не можемо собі дозволяти розмінюватися з росіянами в зустрічних боях піхотою в посадках. Це неправильна тактика, стратегія для нас.
На даний момент ситуація не змінилася. Ворог не дістався кордону з Дніпропетровською областю, наші воїни його знищують там. Але ситуація залишається дуже і дуже важкою.
– Бригада "Хартія" боронить країну на Харківщині. Як можна описати успіхи ЗСУ і дії противника там?
– У смузі "Хартії", наскільки мені відомо з повідомлень, в тому числі з того ж DeepState, є просування, і ворога відкинули від важливого в оперативному плані села Липці, яке контролює північні підходи до Харкова.
Наші війська на цій ділянці мають ініціативу. Ворог проводить контратаки, але успіху не має ніякого. І, знову-таки, просування у нас є. Тому на цій ділянці на даний момент ситуація, звичайно, виглядає краще, ніж на деяких інших.
Верховний головнокомандувач заявив, що ворог готує наступ на Харківщині, активність сил противника зберігається, вони перекидають резерви, намагаються посилити свої війська.
У смузі "Хартії" побудована система оборони – я знімав репортажі, ще коли був журналістом, вони в мене є на каналі – там логістичні маршрути достатньо добре забезпечуються, і наші війська можуть вести ефективні бойові дії.
Можна бути впевненим, що Харків на півночі захищений надійно.
– Як виглядає ситуація на флангах твоєї бригади?
– Оборона Харкова достатньо стійка на даний момент. У флангах – 92-га штурмова бригада, 42-га механізована бригада. Ситуація стабільна.
Вовчанськ 57-ма бригада досі тримає, понад рік. Тривають важкі бої, але наші війська не дозволяють ворогу просуватися.
На інших ділянках, безумовно, ситуація інша з комплексу причин.
Одна з причин моєї мобілізації полягає в тому, що завдяки створенню нової корпусної структури буде поліпшене управління на окремих смугах…
– Частина генералів переконані, що до закінчення активних бойових дій перехід на корпусну систему недоцільний. Адже тільки тоді можливо переставляти бригади на карті, як фігури на шахівниці. Корпусна система – безнадійний довгобуд чи реальна реформа, яка буде втілена в життя?
– Це питання лише політичної волі. Перекинути війська, які включені до складу корпусів – нескладне завдання, яке може зайняти 1–2 місяці. Це абсолютно відповідає практиці застосування наших військ. Коли треба, бригади перекидають за тижні з напрямку на напрямок. Раніше це нікого й не турбувало.
В інтересах зміцнення фронту, підвищення відповідальності командирів, побудови стійкої лінії оборони зробити таку ротацію – цілком реально.
– Як проходить твій БЗВП (базова військова підготовка – УП)? Відомо про твої певні проблеми зі здоров'ям, про які ти не повідомив ТЦК – розрив Ахіллового сухожилля, зір…
– У мене немає особливих проблем. Я перебуваю у бригаді "Хартія" і проходжу якісний інтенсивний курс базової підготовки. Програма підготовки цікава, доступна. Психологічно мені не важко, бо я і так на війні з 2014 року, армію бачив – сотні підрозділів. Нічого такого нового тут для мене немає.
У людей в армії стільки проблем зі здоров'ям, що виокремлювати свої власні не бачу сенсу.
– Чи змінилася твоя оцінка ситуації, коли ти потрапив всередину? Чи залишаєшся ти головним викривачем армійських проблем?
– Я міг бути головним викривачем армійських проблем, коли був журналістом. На цей момент – я солдат-піхотинець. Моє найперше завдання – здобути повагу і авторитет у частині не тільки як журналіст, який висвітлював бойові дії, а як солдат.
– Чи думав про точку виходу? Коли і за яких обставин готовий повернутися в цивільне життя?
– Я повернусь у журналістику після того, як буде оголошено демобілізацію.
