Історія православ'я в незалежній Україні сповнена суперечностей. Тут немає однозначних героїв чи очевидних сценаріїв. Кожен із керівників промосковського православ'я походив зі Західної України, кожен із керівників проукраїнської православної церкви був зі сходу й півдня.

«Ви втратили Українську православну церкву»

Зрештою, промосковська церква в цій війні страждає найбільше. Принаймні статистично: згідно з проєктом «Релігія у вогні: 3 роки війни в цифрах», під час «великої війни» з Росією в Україні було знищено або пошкоджено 643 релігійні об'єкти, з них 338, тобто понад половина, належать до Московського патріархату.

У ніч на Великдень, 16 квітня 2023 року, російський ракетний удар зруйнував церкву Святого Михаїла Архангела (побудовану 1906 року) в Комишувасі Запорізької області, де зазвичай збирається майже все містечко. Ніхто не постраждав тільки тому, що нічне богослужіння було перенесено на п’яту ранку.

Парафія належала до Української православної церкви Московського патріархату. На фотографіях, зроблених після обстрілу, видно, як з руїн церкви витягують ікону Матрони Московської – російської святої, яка, за непідтвердженими даними, 1941 року нібито зустрічалася зі Сталіним і передбачила перемогу Радянського Союзу у Другій світовій війні. Рішення про її беатифікацію в 1999 році було однією з перших ознак повернення російської церкви до суміші сталінізму й російського імперіалізму.

Іншим ірраціональним прикладом є історія Святогірської лаври (також відомої як Лавра Успіння Божої Матері) – найбільшого православного монастиря на сході України, підпорядкованого Московському патріархату. У 2022 році монастир, розташований на західному березі Донця Північного, опинився безпосередньо на лінії фронту – на стороні, контрольованій Україною. Лавру постійно обстрілювала російська армія. Росіяни знищили один з монастирських скитів. Під час обстрілів загинуло кілька ченців.

Доля цієї Лаври сповнена гротеску, вона стала притулком для цивільних осіб, що втікали на український бік, хоча лише кілька років тому, у 2014 році, ті самі ченці переховували російських бойовиків і благословляли одного з їхніх лідерів – Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), відомого своїми терористичними діями проти України.

Світ облетіла фотографія церкви Вознесіння Господнього в Лукашівці під Черніговом – побудованої два з половиною століття тому в стилі українського бароко, – у якій 2022 року росіяни влаштували склад зброї та боєприпасів. Протягом 21 дня окупації на площі перед церквою росіяни чотири рази виводили місцевих чоловіків на розстріл. Саме українські війська знищили церкву зі складом боєприпасів, проте після визволення від окупації місцева громада ухвалила рішення про перехід парафії з Московського патріархату до проукраїнської Православної церкви України (ПЦУ). На фотографії, зробленій з дрона, видно натовп парафіян, які прийшли на Великдень освятити паску. Церква без купола, з діркою в даху, без вікон і з явними слідами обстрілу.

У липні 2023 року, після обстрілу найбільшої в Одесі Катедри Преображення Господнього (храм, зруйнований радянською владою 1936 року, а 2010-го знову освячений московським патріархом Кирилом), архієпископ Віктор, вікарій Одеської єпархії Московського патріархату, направив публічного листа до патріарха Кирила:

«Це ваші єпископи і священники благословляють танки і ракети, які бомблять наші спокійні міста. Коли я побачив, як російська ракета, благословенна вами, влучила прямо в вівтар, я зрозумів, що Українська Православна Церква більше не має нічого спільного з вашим світоглядом. Через особисті амбіції Ви втратили Українську Православну Церкву», – написав архієпископ Віктор, сам росіянин за походженням, народжений у Тамбові.

В Україні зареєстровано близько 17 тис. православних парафій (для порівняння: весь Московський патріархат, тобто Росія, Україна та інші країни, налічує «всього 40 895 церков або інших місць, де здійснюється Божественна літургія»), більшість з яких належать до двох Церков: Православної церкви України (ПЦУ) та Української православної церкви (УПЦ). Однак за абревіатурами з трьох однакових літер у різному порядку ховаються протилежні бачення й концепції.

ПЦУ має автокефальний (незалежний) статус, який отримала у 2018–2019 роках від Константинопольського патріархату (екуменічного, «першого серед рівних» у світі православних патріархатів). Ця церква займає проукраїнську позицію, використовує в богослужіннях українську мову, а з минулого року живе за «новим календарем», у якому Різдво припадає на 25 грудня (як у Греції, Румунії чи Болгарії), а не на 7 січня (як у Росії чи Сербії). ПЦУ була створена на основі невизнаної в православному світі Української православної церкви Київського патріархату (заснована 1992 року митрополитом Філаретом, який покинув Московський патріархат після поразки на виборах на посаду патріарха Московського і втрати надії на повну незалежність українського православ'я від Москви), об'єднаної з Українською автокефальною православною церквою (церквою, що походить з української діаспори Північної Америки).

УПЦ є значно консервативнішою структурою, у якій служби проводяться церковнослов'янською мовою (з московською, а не київською вимовою), дотримується старого календаря і підтримує канонічні зв'язки з Московським патріархатом.

Церква є важливою темою в українській публічній дискусії, де для спрощення УПЦ називають Московським патріархатом, що викликає протести УПЦ. Варто зазначити, що до великої війни той самий документ у різних мовних версіях міг бути підписаний Церквою по-різному: українською мовою без згадки про Москву, а зі згадкою – іншими мовами. Проте розкішним способом життя прославилися насамперед московські ієрархи – наприклад, колишній митрополит Києво-Печерської лаври Павло отримав прізвисько «Паша Мерседес» через свою любов до дорогих автомобілів.

Єпископи Московської церкви не дуже добре сприймають соціальні зміни, які в Україні мають переломний характер. Досі пам'ятають фотографію від 8 травня 2015 року, зроблену під час хвилини мовчання в українському парламенті, присвяченої пам'яті солдатів, які загинули в боях з Росією. Тоді троє представників УПЦ не встали, коли президент Петро Порошенко зачитував імена полеглих солдатів. Єдиними, хто не встав, були: глава УПЦ, митрополит Онуфрій, митрополит Антоній та архієпископ Іона. Їхня доля через 10 років викликає особливий інтерес: митрополит Антоній (Паканич), родом із Закарпаття, з 2022 року перебуває в санкційному списку України за «підтримку російської агресії», а архієпископ Іона (Черепанов), російськомовний, народжений у родині радянського військового, став затятим критиком московського патріарха Кирила і проводить збори для українських солдатів.

«Скрізь, де з'являється армія, яку благословив (Кірілл), вона залишає після себе руйнування, кров, смерть і смуток. В Ізюмі після визволення було знайдено братську могилу з понад 400 тілами українських солдатів, жінок і дітей – багато з них мали сліди тортур. Більшість з них були православними і російськомовними», – говорив Іона 2022 року.

Своєю чергою, митрополита Онуфрія на початку липня позбавили українського громадянства.

Захист православ'я чи порушення кордонів?

Те, що низка ієрархів Української православної церкви має російське громадянство, було в Україні загальновідомою таємницею. У 2023 році українські журналісти опублікували фотографії російських документів, зокрема митрополита Онуфрія (Ореста Березовського). Актуальність російського паспорта Березовського підтвердив також російський митрополит Леонід, опублікувавши підтвердження з російського реєстру того ж дня, коли Володимир Зеленський позбавив митрополита Києва громадянства України (про те, чому московська частина українського православ'я грає проти київської, я напишу нижче).

«Такі дії Києва проти УПЦ пов'язані з термінами, визначеними в законі про захист основ конституційного ладу в діяльності релігійних організацій. Цей закон був ухвалений у серпні 2023 року і набрав чинності у вересні. Він надав релігійним організаціям дев'ять місяців на скасування зв'язків “з центрами в державах-агресорах”, тобто Росії та Білорусі», – прокоментував Олександр Солдатов, дослідник православ'я й Московського патріархату.

Ідеться про закон №3894-IX, у якому, однак, спірним і не до кінця уточненим терміном є «зв'язок». Окрім того, є можливість оскаржити рішення в суді – таке право має кожна з майже 10 тисяч релігійних громад УПЦ. Кожна з них повинна змінити свої статути або зіткнутися з юридичними викликами – на відміну від Росії, Україна не визнає церкви централізованими, суб'єктність має кожна парафія.

«Не зовсім зрозуміло, чи “зв'язок” – це адміністративна підпорядкованість, чи канонічний, тобто духовний і теологічний зв'язок. Адже другий вид зв'язку УПЦ підтримує з Московським патріархатом, – підкреслює Солдатов. – Хоча на соборі в 2022 році УПЦ офіційно оголосила про розрив адміністративних зв'язків з Російською православною церквою, для митрополита Онуфрія та консервативної частини єпископату канонічний зв'язок є надзвичайно важливим. Вони вірять, що їхня єдність зі світовим православ'ям реалізується саме через Російську православну церкву. Вони не оголосили себе автокефальною церквою і не прагнули зрівняти свій статус із Московським патріархатом, що означає, що вони залишаються в підлеглому становищі».

Наприкінці травня 2022 року, через кілька місяців після повномасштабної російської агресії проти України, у київському монастирі Феофанія відбувся собор УПЦ – тоді зі статуту Церкви були вилучені всі згадки про Російську православну церкву, за одним винятком: УПЦ залишається «самостійною на підставі Хартії 1990 року», виданої Московським патріархом. Собор намагався дотримуватися двоякої лінії: дистанціюватися від Москви і водночас підтримувати канонічні контакти. Цікаво, що понад 15% учасників собору походили з окупованих територій.

«З точки зору Російської православної церкви собор у Феофанії був визнаний діями, що мають ознаки розколу. Патріарх Кірілл навіть наказав створити спеціальну комісію для розслідування обставин цього собору, – розповів Солдатов. – Комісія мала представити канонічний висновок до осені 2022 року, на підставі якого Собор єпископів Російської православної церкви мав винести думку щодо статусу УПЦ. Дискусія стосувалася можливості визнання її розкольницькою структурою».

Одним з аргументів Москви було порушення 34-го апостольського канону. Він передбачає, що єпископи кожного народу повинні визнати верховенство першого серед себе і підкорятися йому як своєму главі. «У московській інтерпретації це правило означає, що всі єпископи в канонічній області Російської православної церкви зобов'язані підкорятися Кіріллу», – продовжує дослідник.

Однак Кірілл досить швидко зірвав ці дії, і створена комісія так і не представила жодних висновків. Більше того, про це взагалі перестали згадувати.

«Я думаю, що це слід розглядати в контексті ідеології “спеціальної військової операції”, – коментує Солдатов. – 21 лютого 2022 року в своєму телевізійному зверненні перед вторгненням Путін прямо сказав про захист канонічного православ'я, тобто Української православної церкви, як про одну з ключових цілей операції. Якби Москва визнала УПЦ розкольницькою структурою, вона позбавила б себе цього важливого ідеологічного фундаменту».

Збереження статусу-кво було політичним рішенням – відмовою від канонічної логіки задля збереження ідеологічного наративу.

Як українці обрали Кірілла і що з цього вийшло

Конфлікт між московським центром і Києвом у московському православ'ї є набагато глибшим, насамперед тому, що Російська православна церква з 2023 року почала поступово включати «українські» єпархії на окупованих територіях під прямий контроль Московського патріархату, порушуючи в такий спосіб власний статут.

Розділ 10 цього статуту чітко визначає: «Українська православна церква є самокерованою і має широку автономію […] Рішення щодо меж єпархій повинні ухвалюватися Синодом УПЦ і затверджуватися Собором єпископів РПЦ».

Московський патріархат суворо дотримувався цього принципу навіть після 2014 року – саме з цієї причини патріарх Кірілл проігнорував урочисте засідання за участю Путіна з нагоди анексії Криму, а три кримські єпархії до 2023 року офіційно були частиною Української православної церкви – у країні, де заперечення належності Криму до Росії вважалося екстремізмом і кримінальним злочином.

«Московський патріархат у 2023 році вирішив порушити власні правила, підпорядкувавши собі єпархії Херсонської та Запорізької областей. Логічно, що спочатку потрібно було б змінити статут, а вже потім приєднувати ці єпархії. А статут може змінити тільки собор єпископів. Однак Москва не може скликати цей собор, оскільки не приїдуть українські, молдовські та багато іноземних єпископів. Навіть якщо технічно кворум буде зібрано, наприклад, з нових призначень, це все одно буде виглядати як собор однієї частини Російської православної церкви. Особливо в контексті війни – це буде, ну, таке votum separatum», – вважає Солдатов.

Визнання розколу в Російській православній церкві буде рівнозначним визнанню, що імперія впала – це болісно настільки, що концепція патріарха Кірілла 15 років тому про «Святу Русь», тобто духовну єдність Росії, Білорусі й України понад кордонами, стала фундаментом ідеології «русского мира».

Сьогодні в це важко повірити, але 2009 року Кірілла обрали московським патріархом насамперед завдяки голосам іноземців. «Остаточний результат виборів визначили не росіяни і навіть не російський уряд, а громадяни України, Білорусі, Молдови та інших країн […] Зі 198 єпископів, які прибули на собор єпископів, 55 були з України, а ще 46 – з інших країн, що в сумі становить понад половину. З 711 учасників собору громадяни Росії становили 44,8%», – пише журналістка Ксенія Луценко у своїй останній книзі про російське православ'я «З добрими намірами». На її думку, ключем до перемоги Кірілла була обіцянка незалежності, якою він «підкупив» українців, які на той час брали участь у грі патріархату.

«У 2007 році митрополит Кірілл намагався вивчити українську мову. Кілька разів він просив [вихідця з України] архімандрита Кірілла (Говоруна) про уроки української мови. Потім він поїхав до Києва, щоб відсвяткувати 1020-ту річницю Хрещення Русі, кульмінацією якої був рок-концерт російських і українських гуртів на Хрещатику в центрі Києва. Митрополит Кірілл виступив на цьому концерті перед стотисячною аудиторією, скандуючи гасло: «Росія, Україна, Білорусь – це Свята Русь». Під час наступної поїздки до міст України він намагався говорити українською, але виглядав комічно», – читаємо в книзі.

Сьогодні патріарх Кірілл наказав читати в підпорядкованих йому церквах «молитву за Святу Русь», в якій, з алюзією на Україну, є слова: «Господи Боже Саваоф […] змилуйся над нами, бо ті, хто повстав проти Святої Русі, бажаючи розділити і знищити її єдиний народ, взялися за зброю. Встань, Боже, щоб допомогти своєму народу, і силою своєю дай нам перемогу […] Стримай тих, хто розриває Твою одежу – Живу Церкву, – вводячи сум'яття в уми і зачерствіння сердець, і перешкоджай їхнім задумам».

«І тут є ще один парадокс. Оскільки офіційна ідеологія Московського патріархату є довоєнною. Патріарх постійно повторює, що Російська православна церква є єдиною інституцією, яка зберегла єдність колишнього Радянського Союзу. Хоча реальність вже давно свідчить про протилежне, – коментує Солдатов. – Cвоєю чергою, Українська православна церква вже однією ногою у війні. Не скажу, що на 100 відсотків – там також відбувається складний процес, багато внутрішніх розколів. Але вона пішла набагато далі, ніж Москва».

Єпископи на окупованих територіях України намагалися зберегти нейтралітет – як, наприклад, митрополит Донецький Іларіон: з одного боку, він брав участь у соборі в Феофанії (дистанційно), з іншого – не був проти «анексії» своєї єпархії Москвою. Це не вберегло його від відставки. Відкрито проти анексії протестував митрополит Бердянська Єфрем (Яринко), але підлеглі йому священники звернулися до патріарха Кірілла з проханням «прийняти їх під свій омофор». Під приводом проблем зі здоров'ям митрополит покинув територію, контрольовану Росією, проте Московський патріархат у Києві продовжує вважати Єфрема митрополитом Бердянська, тоді як Московський патріархат у Москві доручив цю функцію єпископу Петру, священнику, який народився в Рязані.

«Це показує, що конфлікт вже не має виключно канонічного характеру – він має інституційний і навіть територіальний характер: хто контролює нерухомість, парафії, доходи. Це питання влади. І ця конфронтація вже відбувається не між державами, а всередині самої церковної системи, між двома юрисдикціями», – каже дослідник.

Усе відбувається за активної підтримки й підказки державних структур. Так митрополитом Криму залишився Тихон (Шевкунов), якого називають «сповідником Путіна». Крим – це «російський Єрусалим», сакралізація півострова триває повним ходом, тим більше, що російській армії не вдалося захопити Київ, який у баченні Путіна на початку 2022 року мав стати духовною столицею «Святої Русі».

«Митрополит Тихон, навіть коли ще перебував у Москві чи Пскові, відіграв у цьому важливу роль. Йому довірили архітектуру “сакральної концепції” Криму. Він побудував величезний парк у Херсоні – історичну реконструкцію, просякнуту навіть не візантійськими, а путінськими значеннями. Парк “російської мрії”. Але “ефект Криму” вичерпався десятиліття тому. Символічний ефект був слабким», – каже Солдатов.

Дослідник додає, що вплив Тихона на громадську думку був різко обмежений. Тихона відсторонили від центру ухвалення рішень. У лютому було заарештовано двох його співробітників за звинуваченням у підготовці замаху. Тихон намагався втрутитися, залучити старих друзів, але марно. Це чіткий сигнал: його вплив на московські політичні процеси зник.

Тим часом в українській частині Московського патріархату відбуваються повільні, але доленосні зміни. У цьому допомагає українська держава, а також українська громадська думка. Згідно з дослідженням Київського міжнародного інституту соціології (вересень-жовтень 2024 року), 80% українців підтримують вищезгаданий закон, який зобов'язує церкви розірвати зв'язки з російськими релігійними центрами протягом дев'яти місяців.

Українська держава – певною мірою справедливо – сприймає УПЦ не тільки як релігійну організацію, але й насамперед як проросійську політичну силу, вбачаючи в ній загрозу своїй державності. Головний спонсор УПЦ, мільярдер-диякон Вадим Новінський, перебуває під санкціями України і давно покинув її територію, але продовжує фінансувати судові позови проти уряду в інтересах митрополита Онуфрія і його оточення. Він найняв американського адвоката і лобіста Роберта Амстердама, який в інтерв'ю прихильнику Трампа Такеру Карлсону розповідає про «репресії проти православ'я» в Україні, «позбавлення десятків тисяч українців можливості сповідувати свою віру, подібно до того, як переслідували релігійні меншини в тоталітарних режимах». Це повторення тез звіту російського МЗС «Про незаконні дії київської влади проти Української православної церкви» від січня цього року.

У липні урядова Державна служба України з питань етнополітики та свободи совісті опублікувала звіт про «афіліацію» Української православної церкви з Московським патріархатом. Із нього випливає, що глава Церкви зайняв вичікувальну позицію, яка в умовах виснажливого воєнного стану балансує на межі колаборації. Після першого символічного кроку в напрямку відокремлення від Російської православної церкви (відмова згадувати ім'я патріарха Кірілла на літургії та припинення участі в роботі синоду в Москві) УПЦ зупинилася.

«В УПЦ поступово перемагає проукраїнська лінія. Митрополит Онуфрій зі своєю москвоцентричною орієнтацією все частіше сприймається як анахронізм. Але нове покоління єпископів – тобто фактично більшість – є зовсім іншим. Вони народилися і сформувалися в незалежній Україні. Вони не мають російського паспорта і в них немає імперського мислення», – коментує Солдатов.

На думку дослідника, в ПЦУ відбувається зміна поколінь – і то «прискорена», хоча й не без допомоги української держави. Старше покоління – так звана російська партія в ПЦУ – поступово витісняється.

Митрополит Онуфрій не є першим ієрархом ПЦУ, якого позбавили українського громадянства. У 2023 році Володимир Зеленський позбавив громадянства дев'ятьох єпископів УПЦ, у яких також виявили російські паспорти. Деякі з них уже проживають у Російській Федерації, але ті, хто залишився, продовжують служити у своїх українських єпархіях. У сучасних реаліях України позбавлення громадянства ще не є вироком.

Однак Онуфрій є главою Церкви, статут якої вимагає від нього мати українське громадянство. Якщо президентський указ залишиться в силі, УПЦ буде змушена обрати нового главу. «Онуфрій мовчить. Він не зробив жодної заяви з 2 липня. Це може означати, що він робить перерву і розглядає можливість відставки. Ходять чутки, що він готувався до цього давно, що має келію в монастирі, куди планує піти на пенсію», – каже Солдатов.

Що буде після його відходу? «Тут вже є консенсус. Спочатку – перехідний період, коли може правити 85-річний митрополит Одеський Агатангел, який походить зі старої гвардії, але повністю перейшов на бік України. Він публічно покаявся за підтримку ідеології “русского мира” і користується великою повагою, особливо серед вищих духовних осіб. Він може стати символічною фігурою, яка легітимізує трансформацію. А хто після нього? Найчастіше згадують митрополита Філарета зі Львова», – підкреслює Солдатов.

Філарет має російське прізвище Кучеров (це важливо, бо його не звинуватять у «бандеризмі»), він молодий, освічений, поміркований. І він є українським патріотом. Коли відбулося захоплення православної церкви у Львові, він поводився надзвичайно стримано. Це був своєрідний тест на лояльність, який він пройшов. І саме він може вивести Українську православну церкву з кризи ідентичності і, що важливіше, вирвати її з обіймів Москви.

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Ukraińska historia jest pełna sprzeczności