«Вечірній Київ» продовжує відкривати загалу історії героїв, які пішли у військо, щоб відбити ворожу навалу. У рубриці «Пантеон Героїв» про них розповідають найближчі. Ті, хто добре знав, любив, хто виховував і для кого загиблі Захисники — завжди живі й поруч, скільки б часу не минало після їх останнього бою.

У кожного з них — своя життєва історія. Хтось марив військом з дитинства і пішов воювати, як тільки досягнув 18 років. Хтось став добровольцем, або був мобілізований.

Кияни, яких на лінії фронту, що простягнулась майже на дві тисячі кілометрів, складають міцну і сильну когорту — їх у війську понад 100 тисяч.

Але за цією цифрою стоять окремі долі, особистості, великі плани на життя, які мужні чоловіки та жінки відклали на «потім» — на після Перемоги, за яку щоденно доводиться переживати неймовірні труднощі та біль.

Серед цієї великої сили був і Кирило Сергійчук, який воював на посаді стрільця-снайпера, другого десантно-штурмового батальйону військової частини А2582, у складі 82 ОДШБ, яка має назву «Буковинська».

Коли до редакції «Вечірнього Києва» прийшли його найближчі — мама Тетяна, батько Олександр та сестричка Христина, розмова пішла не тільки про Кирила, а і його покоління.

Народжені наприкінці 80-х й початку 90-х, ці діти виховувались батьками, які виросли у мирі. Й попри історичні зміни, які переживала Україна, це покоління теж було захищене миром, здобутим їх дідусями та бабусями у Другій Світовій. Мир у останні десятиліття 20 століття здавався такою ж данністю, як повітря — він просто був і родини виховували дітей з надією на те, що вони зможуть здобути кращу освіту, розкрити свій потенціал, а Україна, яка стала незалежною, саме завдяки цим дітям, що не знали «радянщини», буде сучасною сильною державою.

До слова, саме у ці роки народжуваність була найвищою.

Мама Кирила Сергійчука передала до редакції його дитячі та шкільні світлини. Вона розповіла, що все життя працює у дитячому садку і дуже любить дітей.

«Я люблю всіх дітей. І чужих, і звісно, своїх…» — поділилась пані Тетяна. За кожним фото — сімейні спогади. Машина, яка на ті часи була справжнім скарбом — дитяче авто, в якому сидить щасливий усміхнений хлопчик. А ось Кирило з сестрою і на столі — два тортики.

«Христинка народилась за чотири роки у той же день, що і Кирило. Я дуже хотіла, щоб син був не один у цьому світі. І так вийшло, що вони з сестрою стали найкращими друзями», — розповіла мама.

Сім’я Сергійчуків жила на столичному Виноградарі. Кирило пішову перший клас в школу номер три.

Згодом там відкрилась сучасна школа «257». До неї віддали спочатку Кирила (у п’ятому класі), а потім і Христину.

«Я зробила правильно, бо діти з дитинства опанували англійську. Вони вільно говорили, читали й це відкривало перед ними безліч можливостей», — згадує пані Тетяна.

Пан Олександр, батько Кирила, згадує, що у хлопця були дуже сильні технічні навички, він намагався докопатись до суті і був дуже акуратним та наполегливим.

«Він опанував паяльні роботи, потім часто просив щось купити на радіоринку і звісно ні в чому не мав відмови. Захопився комп’ютером і опанував його».

Мама Кирила згадує, що коли прийшов час обирати виш — Кирило поділився планами — рідними, — він хотів опановувати японську мову. Мама зазначила, що китайська — більш перспективна, нею говорить майже 1/6 земної кулі.

І Кирило вступив до університету «Східний світ» саме на китайську. Навчатись було нелегко. Складна вимова і тональна система, де зміна тону змінює значення слова; величезна кількість ієрогліфів, які потрібно запам’ятовувати окремо від їхнього звучання; культурний контекст, який впливає на розуміння мови.

«Кирило навіть якось сказав, що хоче залишити виш. Але його одногрупниця відмовила, вона пояснювала складні тонування й вимову. А наполегливість сина також зробила свою справу. Він здобув освіту і опанував мову», — згадує мама.

Втім пішов працювати одразу після здобуття освіт Кирило Сергійчук на посаду не пов’язану з китайською.

Він вирішив дати можливість «відпочити голові». Так про це згадує знайомий Кирила Вадим Корочин. Обидва працювали у компанії «Аякс», яка займається безпекою будинків і розумним житлом.

«Він був дуже відверта людина. Прийшов на склад щоб відпочити від навчання трішки менше працювати головою, а потім — щоб обрати напрямок для розвитку й роботи далі. Він був задоволений роботою, з кимось подружився. Коли у нього просили про допомогу — він одразу брався», — поділився з «Вечірнім Києвом» Вадим.

Про те, що Кирило — добра та вихована людина, у колективі зрозуміли та відчули всі.

«У мене друга група інвалідності і він буквально кидався на допомогу першим. І ще мене сварив, що я багато працюю», — розповів колега Кирила.

А ще, якось працівники розкрили пакунок з китайським обладнанням і побачили, що в якості ущільнювача виробник використав щоденні газети. Тож Кирила попросили почитати — про що йдеться.

«Уявіть, він нам все почитав, пояснив їх реалії. Всі були у захваті від його простоти та знань. Ми планували зробити Кирила керівником», — поділився Вадим.

Він згадав, що коли почалась велика війна та мобілізація Кирило першим у колективі сказав: «Коли запросять до військомату він не буде ховатись».

Ці слова підтверджує і мама захисника, пані Тетяна. Вона згадує, що син багато часу присвячував фізичній підготовці. Він ходив на роботу завжди пішки — шість кілометрів до складу компанії та шість назад. Щоденно.

Якось на пів шляху Кирило побачив групу людей. Це були представники ТЦК. Молодий чоловік не став тікати, не перейшов на протилежний бік вулиці, пішов прямо.

«Взяв повістку пройшов медкомісію і пішов», — розказав його товариш.

З війська додому Кирило прислав кілька фото. І на всіх — він усміхнений, впевнений і сильний. Це перше, що спадає на думку, коли дивишся на молодого українця у військових строях.

Мама з батьком розповіли, що син пройшов підготовку за стандартами НАТО у Румунії. Він писав про те, що сучасна армія цивілізована і дуже технологічна.

А колеги по роботі, які з ним переписувались, згадують, що він ніколи не скаржився і не жалівся на службу чи навчання.

«Він, до речі, проходив навчання й у Десні, яка, як полігон, вважається дуже складною та суворою. Але від Кирила жодної скарги на це не було. Він був дуже високого зросту — десь 1 метр 90 сантиметрів. Думаю, що порції їжі для нього були замалі… Ми відправили йому дві посилки. Одну з них він встиг отримати у Сумах. А другу не встиг…» — каже колега.

Про службу Кирило ділився з хлопцями практичними речами. Наприклад розповідав, що у нього важкий автомат. Розповідав, що він — штурмовик і ходив у наступи.

«У Кирила не було військового досвіду, але він взявся за опанування своєї спеціальності в армії так, як робив все у життя — старанно, з терпінням і наполегливістю. Йому все вдавалось. Він був такий класний», — згадує Вадим Корочин.

Хлопці хотіли купити та передати Кирилові полегшений «бронік», але він сказав, що буде носити той, який дали.

Мама з татом та сестра розповідали, що Кирило відмовлявся від намагань отримати від рідних щось із військового одягу чи приладдя.

«Він сказав, що у нього є все найкраще. Все, що їм видали — було високої якості й син просив не купувати та не висилати йому, скажімо, ті ж навушники…» — каже батько.

У серпні 2024-го він повідомив, що їх передислокують у Полтавську область, в Полтаву.

Там якраз у той час рф завдала удару по навчальному інституту, балістика вбила понад 40 людей, а 200 дістали поранення.

«Але насправді нашого Кирила та його підрозділ передислокували не на Полтавщину. А на Курщину», — розповіла пані Тетяна.

Кирило Сергійчук беріг своїх рідних, він знав, що вони будуть не спати ночами та переживати за нього. А ще, як і його побратими — він тримав військову таємницю.

Ніхто з українських воїнів не повідомив про операцію на Курщині, хоч командування у них залишило засоби зв’язку.

В цій операції брали участь найдосвідченіші й найсильніші воїни.

Бої в Курській області Росії розпочалися зранку 6 серпня 2024 року, коли Збройні сили України перетнули російсько-український кордон поблизу міста Суджі.

Українські війська здобули тактичну перемогу, яка підняла бойовий дух, коли вони взяли під контроль понад 1 200 квадратних кілометрів російської землі.

У полон на самому початку операції вже потрапили 594 ворожих солдати й українська армія контролювала понад 100 населених пунктів після раптового нападу 6 серпня 2024 року.

Веж рік потому, у серпні 2025-го, Головнокомандувач ЗСУ генерал армії Олександр Сирський, підкреслив, що утримання цього плацдарму є стратегічно важливим, адже дозволяє сковувати на даному напрямку велику кількість сил країни-окупанта, знижуючи їхній тиск на інших ділянках фронту.

«Територію тримаємо впевнено, противник зазнає втрат. Наша оборона побудована таким чином, що для того, щоб проводити наступальні дії, противник змушений долати відкриті простори», — наголосив Сирський.

Українські військові продовжують утримувати території у Курській та Білгородській областях рф для сковування противника на кордоні з Україною.

Станом на липень 2025-го, це 90 квадратних кілометрів. Це є упереджувальними діями у відповідь на можливий наступ противника. Українські військові продовжують утримувати території у Курській та Білгородській областях рф для сковування противника на кордоні з Україною.

Ось таким було перше бойове хрещення молодого киянина, який не мав військового досвіду, Кирила Сергійчука.

Він загинув 8 вересня, за місяць після початку боїв на території ворога, у найскладніших умовах.

У їх БТР влетів російський fpv дрон.

«Поранення Кирила було таким, що йому навіть не було змоги накласти турнікет. Кульшовий суглоб… Він сплив кров’ю», — розповів батько захисника.

Впродовж всієї розмови з журналісткою «Вечірнього Києва», мама і тато військового, плакали. Батьки загиблих героїв не можуть змиритись з тим, що їх такі виплекані улюблені діти, склали голови за примху російського диктатора, що вирішив захопити Україну.

Сестра Кирила Христина визнала, що брат був не з тих, хто ховається від повісток. На початку війни у нього була бронь, потім її мали продовжити на роботі, але не встигли. І Кирило, як справжні чоловік пішов захищати свою землю.

Кирила Сергійчука нагородили посмертно орденом «За мужність». Цю нагороду дають військовослужбовцям за проявлену мужність та героїзм, проявлені при виконанні військового, службового, громадянського обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя.

Батьки загиблого захисника згадали про те, як вони прощались із сином. У нього була темна шкіра, від крововтрати. Поховали його на Лісовому кладовищі. Там до обрію зараз майрять синьо-жовті прапори біля козацьких хрестів на могилах найкращих українських Захисників та Захисниць.

Рідні Кирила Сергійчука зазначили, що вони отримали детальний опис всього, що сталось того рокового дня, 8 вересня 2024 року.

Мама військового зазначила, що ця, здавалось би, проста річ — є дуже важливою. Це — прояви поваги до загиблого та його рідних. Вони мають знати всю правду.

Київський міський голова Віталій Кличко, 29 вересня, у день, коли українці вшановують полеглих воїнів, вручив мамі Кирила Сергійчука відзнаку «Честь. Слава. Держава». Пані Тетяна була у залі мерії з 70-ма батьками та дружинами й дітьми загиблих киян.

Вона зізналась, що утримувалась від сліз. А коли мер вручав відзнаку, він звернувся до неї і сказав, що вона — дуже сильна жінка.

«Тоді я раптом відчула, що я дуже слабка жінка….» — крізь сльози зізналась Тетяна Сергійчук.

Мама, тато та сестричка Кирила Сергійчка кажуть, що їм дає сили жити сьогодні згадка про те, як Кирило їх любив.

Мама показує його дитячі листівки, які він їй робив власноруч. На кожній з них написано: «Я тебе дуже люблю!»

Ця любов — найміцніше і найсильніше, що є на Землі. Вона переживає втрати і час, який невпинно віддаляє від щасливих днів, прожитих разом.

Покоління Кирила Сергічука, народжене у мирі, вирощене з любов’ю і надією, не реалізувало свої таланти та мрії, хоч могло б здивувати і збагатити ними світ.

Але саме це покоління сьогодні захищає Україну, як суверенну державу і кожного з нас. Герої — це саме вони, хлопці, дівчата, чоловіки й жінки, які зробили найтяжчий вибір — боротись за свободу.

Чим ми можемо віддячити їм? Любов’ю, яка не минає і памяттю. А ще — відстояти те, за що вони боролись. Щоб всі ці страшні втрати були не марними.

«„Моя дитина — це моя душа»: історія киянина Микити Торреса-Ернандеса, який загинув на війні».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»