Гаряча фаза ірано-ізраїльської війни, яка спалахнула на Близькому Сході 13 червня, опинилася у центрі уваги всього світу і затьмарила російську агресію проти України. 22 червня до ударів по Ірану долучилися США. Зараз важко спрогнозувати загальну тривалість, характер і фінал цього конфлікту, прологом до якого стало багаторічне проксі-протистояння між Тегераном і Тель-Авівом. Але вже можна зробити кілька попередніх висновків.
Між обома країнами є значна різниця у кількості населення і площі території. У Ізраїлі мешкає близько 9 млн осіб, тоді як у Ірані – 90 млн. Площа Ізраїлю менш як 21 тисяча кв км. А Іран розташований на території 1 млн 648 кв км. Така величезна різниця у потенціалах мала б серйозно вплинути на характер бойових дій і надати Ірану додаткові переваги. Але в даному випадку розмір не має значення. Ізраїль демонструє значно вищу ефективність ударів по військових цілях і наступальний потенціал. Тоді як Іран виявився неготовим до відкритого військового протистояння. Хоча іранський режим давно поставив собі за мету ліквідацію єврейської державності та демонстрував вміння діяти з допомогою численних проксі сил у регіоні. Інше питання, завдяки чому нівелюється різниця у розмірах між противниками. Часткова відповідь криється у обсягах ВВП та розмірах військового бюджету обох держав. Незважаючи на маленьку площу і кількість населення, економіка Ізраїлю більша за економіку Ірану: 583 проти 446 млрд доларів за даними МВФ. У 2025 році бюджет оборони Ізраїлю оцінюють у 30,5 млрд доларів США, тоді як військовий кошторис Ірану становить близько 15,5 млрд доларів.
Військово-технічна перевага потребує рішучих політиків
Ізраїль має перевагу над Іраном у технічному аспекті. Особливо вона помітна у військово-повітряних силах і системі ППО. У розпорядженні євреїв літаки п’ятого покоління F-35. Тоді як авіація Ірану морально застаріла і слабка. Також на боці Тель-Авіва – доступ до сучасних інформаційних технологій, провідних науково-технічних розробок, значний досвід у проведенні кібероперацій та легендарний Моссад. Але ця перевага нічого не значила б без політичної волі прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу та позиції політичної еліти країни. Без рішення політиків Тель-Авів ніколи б не ризикнув атакувати військові об'єкти Ірану. Тим більше, що Тегеран не виглядає слабким противником і має чим завдати ударів у відповідь.
Засоби конвенційної війни залишаються важливими
Реалії російсько-української позиційної війни демонструють суттєву зміну характеру бойових дій. На перше місце виходять дрони та роботизовані системи. Тоді як дії авіації носять обмежений характер. Принаймні, російські ВПС, попри кількісну і технічну перевагу над українськими, здебільшого займаються терористичними атаками проти цивільного населення і використовуються для завдання ударів по інфраструктурі. Гібридні форми бойових дій та спецоперації глибоко у тилу ворога також є суттєвою відмінністю російсько-української війни. Однак у війні Ізраїлю та Ірану ми знову бачимо стратегічну роль сучасних військово-повітряних сил на полі бою. Придушення та знищення іранської системи ППО стало важливим елементом бойових дій. І допомогло Ізраїлю завоювати панування над повітряним простором противника. Доповнюють картину конвенційної війни численні атаки балістичними ракетами та бомбові удари.
«Трамп завжди здає назад», – кажуть його критики, характеризуючи тарифну політику американського президента. Щось схоже відбувалося у перший тиждень війни на Близькому Сході. Позиція США була не зовсім зрозумілою. Було помітно, що Вашингтон надто довго ухвалює рішення чи варто йому втручатися і атакувати Іран. Трамп, слідуючи класичному сценарію поведінки, спочатку висунув Ірану 24 години на виконання ультиматуму з вимогою капітуляції. Коли ці години минули, нічого не сталося. Багато хто подумав, що американський президент буде поводитися з Тегераном так як поводиться з Москвою, якій він вже не раз погрожував потужними санкціями. Та всіляко уникати відповідальності за прийняття рішень. Але цього разу вагання Трампа були не надто тривалими. Обмежена американська атака по ядерних об’єктах Ірану вранці 22 червня з використанням протибункерних 13-тонних бомб і крилатих ракет Tomahawk суттєво підняла ставки. Але також засвідчила, що Вашингтон намагатиметься максимально обмежити свою участь у війні, бо сподівається, що Тегеран не здійснить кроків, на які обов’язково доведеться відповідати військовими засобами.
Зрада союзників стала вже традицією Росії. Після Вірменії та Сирії цей список поповнив Іран. Тегеран надав РФ суттєву підтримку на першому етапі повномасштбаної війни проти України. Шахеди, які методично атакують Україну та вбивають цивільне населення – це продукт тісної ірано-російської співпраці. Коли Ізраїль розпочав свою військову операцію проти Ірану, Путін спочатку відмовчувався. Після американських ударів 22 червня російське МЗС виступило з цинічною заявою, назвавши атаку на суверенну державу «неприпустимою». Що однак не заважає Росії чинити акт агресії проти України і не відчувати з цього приводу жодних докорів сумління. Водночас Москва не поспішає надавати Ірану військової допомоги. І дуже сумнівно, що Путін зробить щось суттєве, аби врятувати режим аятол. Це повчальний урок для тих, хто сподівається на підтримку Росії у складний час.
Високий рівень непередбачуваності зберігається
Війна між Ізраїлем та Іраном може розвиватися за різним сценарієм і завершитися абсолютно протилежними результатами: від падіння режиму аятол до поширення конфлікту на сусідні регіони і залучення до нього великих світових гравців. Прогнозувати, як буде насправді, важко. З одного боку, є велика вірогідність, що війна може поступово затихнути, а військові дії обмежаться точковими ударами. Тоді сторони заявлять про досягнення своїх основних цілей. За таких умов режим аятол вірогідно збережеться, але значно ослабне. З іншого боку, припинення бойових дій без гарантованого знищення ядерної програми Ірану сумнівне. А стовідсоткових гарантій, що ядерний об’єкт у Фордо зруйновано американськими бункерними бомбами, немає. Можливо, операція затягнеться у часі. І США ще не раз доведеться втрутитися. Можливо, Ізраїлю доведеться здійснити висадку спецназу на територію противника, щоб досягти своєї мети. Велику роль грає те, чи наважиться Тегеран відповісти Америці і якою буде його відповідь. Ескалація конфлікту передбачає втягнення у його вир більшої кількості ресурсів та суб’єктів. Передбачити його фінал непросто, оскільки є багато невідомих.
Неоднозначний вплив на Україну
Для Києва війна між Іраном і Ізраїлем несе як потенційні вигоди, так і загрози. Чого буде більше, залежить від характеру і тривалості військових дій. А також від того, які засоби досягнення цілей застосують учасники конфлікту. Напевно найкращим варіантом для Києва було б швидке падіння режиму аятол, але без внутрішньої дезінтеграції Ірану. Втрата Москвою важливого союзника ослабить її позиції та не дозволить запропонувати себе у якості посередника, якщо ситуація набуде патового характеру. Якщо ж ірано-ізраїльська війна затягнеться у часі і конфлікт вийде на новий рівень, це загрожує суттєвим зростанням вартості енергоносіїв. А також перемиканням уваги світу на близькосхідний регіон. Російська агресія проти України остаточно відійде на другий план для більшої частини людства. Додатково слід зважати на потенційні ризики використання супротивниками неконвенційної зброї на певному етапі бойових дій. Для Москви це може стати своєрідним виправданням і спокусою скористатися власною зброєю масового ураження у війні проти України. В будь-якому випадку, баланс плюсів і мінусів у наслідках ірано-ізраїльської війни для нашої держави вирахувати важко. Для України найважливіше зараз, щоб військова співпраця між Тегераном і Москвою припинилася.
