До війни він був просто татом та чоловіком. Людиною з великим та добрим серцем. Вдома — тим, хто лагодив усе, що зламалось, і обіймав, коли боліло. Мріяв про прості речі: посадити ще один сад, провести з рідними відпустку біля річки. І щоб Україна стала сильною, вільною, щоб діти не чули звуків сирени. Саме тому на початку війни Василь Солтис із Радехова, що на Львівщині, став на захист України зі словами: «Хто, як не ми», вступивши добровільно до лав Національної гвардії України. Командир відділення стрілецького взводу поліг під час виконання бойового завдання на Сумщині у березні цього року. Йому навіки 45…
- У родині тата було 3 дітей, старший брат Іван, тато Василь і молодша сестра Василина. Підлітком він втратив батька, мама виховувала дітей одна. Тато завжди приходив на допомогу іншим, був навчений до роботи і допомагав мамі. Не любив сидіти на місці завжди щось вигадував, шукав пригоди. Міг годинами розбирати старі радіоприймачі або збирати моделі машин, — розповідає «ФАКТАМ» донька полеглого воїна Христина. - Також тато захоплювався спортом — грав у футбол, волейбол, їздив на велосипеді та взимку ходив на ковзанку. А ще він завжди мріяв про велику родину. Він уявляв, як виросте, матиме власний дім і багато дітей, яких буде навчати любити життя, працювати та бути чесними. Його мрія здійснилася, бо він став чудовим батьком для нас… Шкода, що доля так мало відвела нам часу набутися разом…
— Чим займався батько до повномасштабної війни?
- Після школи він навчався автошколі на водія. Але ніколи не працював за фахом. Пішов до армії, служив у прикордонній службі два роки. Після повернення одружився у 2000 році. Працював на заводі з виробництва молочних продуктів «Галичина» у Радехові. Тато любив землю. Не лише ту, яку захищав із зброєю. А й ту, в якій проростає пшениця, у якій розвивається коріння дерев, ту, яку обробляв не для війни — а для життя. Його руки знали плуг, не менш ніж автомат. З війни він мріяв повернутися додому й знову вийти у поле на світанку — чути спів птахів, відчути запах землі після дощу. А бійцем він став з початком вторгнення зі словами: «Хто, як не ми», вступивши добровільно до лав Національної гвардії України у березні 2022 року. Тато був молодшим сержантом, командиром 1-го відділення стрілецького взводу стрілецької роти з охорони та оборони важливого обʼєкту.
- Він неодноразово брав участь у бойових діях на Сумщині та Донеччині у населених пунктах: Карлівка, Курахове, Благодатне, Селідове, Покровськ. За час служби мав контузії, і важке запалення легень, довгий час лікувався, але попри це, все рівно повернувся на службу. Під час виконання складних завдань проявляв неабияку мужність та героїзм, зарекомендував себе як грамотний, дисциплінований та працелюбний військовослужбовець. За виняткову мужність і героїзм наказом Головнокомандувача Збройних Сил України відзначений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».
Про пережите на війні розповідав неохоче, ця тема була для тата складною, адже бачив тіла своїх побратимів, яких не змогли врятувати, дуже скупо розповідав, що важко і фізично і морально все сприйняти, не міг відкритися до кінця. Часто мовчав, задумувався над чимось навіть тоді, коли був вдома, де тиша і спокій. Реагував на шум, який часом бував, навіть вдома часто думками був не з нами. Тато був хорошим другом для своїх побратимів, мужнім, надійним, готовим підтримати у будь-яких обставинах…
— Коли востаннє бачили його і що знаєте про обставини загибелі?
- Останній раз бачили тата 19 лютого, чули його голос за день до трагедії. На жаль, під час виконання бойового завдання 21 березня поблизу села Прозок Сумської області внаслідок скиду FPV дрону, він отримав поранення несумісні з життям. Про цю страшну звістку мама дізналася на власному подвір’ї, далі була втрата свідомості, несприйняття цієї новини. Істерика, нерозуміння, що відбувається, у голові купа питань, на які не можна дати відповідь. Поряд плакав брат, він не розумів і чому так сталося, і чому саме його тато… Я дізналася про біду на роботі з телефонного дзвінка брата. Час ніби зупинився, все просто ніби обірвалось усередині…
Ми чекали ще 6 днів, поки привезли тата, ці дні були як в тумані. Поховали тата у селі Монастирок- Оглядівський Шептицького району Львівської області. Пройшло вже 5 місяців, як не стало батька, але досі відчувається шок і неосяжний біль, не віриться, що ми його втратили, виникає почуття провини — чи можна було щось зробити більше, щоб цього не сталося. Це і гордість за його подвиг, що він не сховався, не втікав, а став на захист своєї сім’ї, але, з іншого боку, це відчай втрати…
— Саме тому ви створили петицію, аби тато посмертно отримав звання Героя України?
- Так. Петиція для нашої сім’ї дуже важлива, адже вона може допомогти домогтися визнання героїзму та самовідданості нашого тата, вона не тільки підкреслить його героїзм, але й дає відчуття, що він не буде забутим, це дасть можливість зберегти пам’ять про нього. Збір підписів і підтримка петиції допоможе нам відчути солідарність інших людей, які розділяють з нами біль і поважають нашу втрату. Тепер йому назавжди 45… Від віддав найцінніше, що у нього було — своє життя. Тато не встиг провести мене до вівтаря. Не встиг сказати синові, як важливо бути гідним і чесним. Не встиг почути «діду» — із вуст онуків… Його мрії залишились у землі. У тих гектарах, де ще торік він сіяв. У дорогах, якими не повернувся. У словах, що більше не будуть сказані.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію полеглої бойової медикині, яка врятувала шістьох побратимів, ії рідні борються за визнання її подвигу.
