"Якщо твій знімок недостатньо хороший, значить, ти знаходишся недостатньо близько", – говорив легендарний Роберт Капа, чиї кадри Громадянської війни в Іспанії та висадки союзницьких військ у Нормандії стали класикою воєнної фотографії.
Олександр Глядєлов майже чотири десятілля зблизька знімає людей на межі буття і небуття. Безпритульних дітей, ув'язнених, хворих на ВІЛ, біженців. Війни та їхні наслідки – починаючи від Придністров'я і Чечні в 1990-ті й дотепер.
"Моя мова – це мова фотографії, і вона переважно про людське в нелюдських обставинах", – сказав він 2020-го, коли отримував Шевченківську премію за проєкт "Карусель".
У вересні 2025-го в Українському домі відбудеться велика ретроспектива робіт Глядєлова. Її назва "І побачив я…" відсилає до рядків із Книги Апокаліпсису. Понад 300 фотографій вмістили десятиліття новітньої української історії. Строкаті 1990-ті в усій їхній "красі", діти вулиць, Революція на граніті та два Майдани, початок російсько-української війни, перші добровольчі батальйони, Іловайськ, війна на Донбасі 2019–2020 років, повномасштабне вторгнення.
"Він – ідеальний свідок. Те, що один раз побачив – з ним назавжди". "Він розмовляє через фотографію, бо словам давно не вірить". Так характеризують Глядєлова його колеги.
Можливо, через недовіру до слів розмова з ним нагадує ручний друк знімків, коли в червоному світлі з'являється зображення на фотопапері. Один необережний рух або "втомлений" проявник – і відбиток зіпсований.
Ми поговорили з Олександром Глядєловим про етику людини з камерою в руках і про межу між документуванням війни та торгівлею емоціями.
Про його "тривожну валізку" – чотири сумки з фотоархівом.
Про кадри, які він не зробив і шкодує через це.
А також про його тигра зі скляними очима, в яких віддзеркалюється час.
Високий, довгорукий, сухорлявий – Глядєлова і сьогодні в його 68 років легко уявити на фехтувальній доріжці з шаблею в руці. Фехтувати він мріяв з дитинства. Але здійснив мрію, лише коли вступив до Київського політеху і побачив там оголошення про набір до секції фехтування.
– Я хороший фехтувальник. У всякому разі на першості студентського спортивного товариства "Буревісник" мене змушені були засуджувати, щоб чувак, які виступав за молодіжну збірну України, пройшов до фіналу. Потім вибачалися. Тренер втішав, казав, ви вчитеся і фехтуєте, а вони фехтують і вдають, що вчаться.
Диплом інженера-оптика Глядєлов захистив у 1980-му. Далі були служба в армії, робота за фахом, захоплення фотографією. А в 1989-му він написав дві заяви одночасно: одну – на відпустку, другу – на звільнення.
Після цього у Глядєлова трапився недовгий шлюб із розрахунку з журналістикою. Щоб вільно знімати, потрібна була "корочка", і він влаштувався позаштатним фотокором газети "Молодь України".
Своєю першою професійною роботою у фотографії Глядєлов вважає зйомки в районах, що постраждали в результаті катастрофи на Чорнобильській АЕС.
– Ходиш там і, бляха, металевий присмак на язику, голова починає боліти. Стрибки тиску і фонтаном кров з носа у місцевих дітей були просто на уроках. Мені казали, що біля школи часто швидка чергувала.
Мої фотографії звідти надрукували в газеті. Потім телефонують. "Сашо, тут на тебе чекають, приходь в редакцію". Приходжу, сидить дядько. Говорить: "Я – шахтар. Ми побачили вашу газету і перед початком зміни скинулися. Ми нікому не віримо і мене послали, щоб я передав гроші в цю школу".
В фотожурналістиці Глядєлов не затримався.
"Давай швидше, ми ж просто газета на один день, ми не Шекспіра пишемо!" – якось почув він від редактора, коли готував опис до своїх знімків.
Тоді він усвідомив, що йому не цікаво витрачати своє життя на те, що існуватиме один день – до наступного випуску газети.
– З журналістикою я покінчив в середині 1990-х, – згадує Олександр. – Є такий термін – неформат. Мої фотографії були не серед тих, що обирають редактори, навіть коли в великих новинних агенціях уже працювали друзі. А потім я навіть не шукав цього шляху, бо свобода вартує того, щоб жити цим життям.
Ціна свободи для фотографа – періоди, коли в твоєму холодильнику лежать дві плівки і пів батона. "Жесткач", – одним словом характеризує Глядєлов другу половину 1990-х.
– Регулярно хапав на вулиці стани, коли паморочиться голова від недоїдання.
Іншим спецефектом була нав'язлива увага міліції до "неформатного" дивака з камерою в руках.
– Якось вкотре придовбалися на вході до станції метро "Олімпійська", щоб я показав паспорт. Питаю в них: кожен день одне й те саме, чому? А він такий дуже простий хлопець – каже: "Ви схожі на людину…". Сказати, на яку саме людину, в нього вже слів не вистачило.
"Документальна фотографія накрила Глядєлова, як цунамі накриває острів, назавжди, – писав про нього колега Олександр Ляпін. – Вона стала єдиним сенсом і метою життя. Мені іноді здавалося, що Глядєлов здурів, просто збожеволів. А, як відомо, божевільним бог відкриває істини, дає свободу і силу у вираженні своєї пристрасті, болю, людської гідності".
Наче Орфей із давньогрецьких міфів, він щоразу спускався в царину смерті, шукаючи там живих. І поруч із ними знаходив живого і справжнього себе. Чому він обрав саме цей шлях – руйнувати непроникну стіну між світами успішного успіху і страждань, бачити людину там, де інші бачать лише морок безнадії, а радше намагаються взагалі за цю стіну не заглядати?
– Дуже важко насправді дати зрозумілу відповідь, чому я цим займаюся. Бо це може виглядати патетично.
Коли починав це робити, відчував потребу розповісти про життя таких людей. Бо самі вони про себе розповісти не можуть. А вони існують і мають бути побаченими і почутими. І так, це додає до картини життя, бо світ не є місцем, де живуть тільки щасливі люди, а всі нещасні, безпритульні, хворі і скривджені десь на іншій планеті.
"Він має феноменальну пам'ять – усе пам'ятає про себе з трьох років. Запитай його про дитинство", – перед розмовою з Глядєловим радили колеги.
Справді, спогади в його голові розкладені, систематизовані й підписані так само прискіпливо, як і плівки в його архіві.
В окремій шухляді пам'яті Глядєлова живе тигр.
– Ми переїхали до Каунаса в листопаді 1959-го. У мене там був улюблений музей – зоологічний. З боковим світлом від вікон, як на картинах Вермера. Моїм фаворитом був тигр, який стояв на подіумі і дивився на мене. Мені навіть дозволяли його погладити, коли в залі не було інших відвідувачів.
Пам'ятає Глядєлов і першу "тривожну валізу" в житті.
– Коли сталася Карибська криза в жовтні 1962-го, мені було шість років. Батько командував радіолокаційним батальйоном, який працював із літаками стратегічної авіації. Вони мали бомбити імперіалістів.
Ми жили на першому поверсі будинку для офіцерів. Валіза стояла на ліжку. І поряд з нею аркуш паперу з інструкцією для родин військових, що можна брати з собою на випадок евакуації. Батько казав, якщо він не повернеться за два тижні, то ми більше ніколи не побачимося.
60 років по тому "тривожною валізкою" Глядєлова стали чотири сумки з фотоархівом, куди вмістилося все його життя.
– Напередодні 24 лютого 2022-го з друзями ми дискутували, що робити з моїм архівом. Один сказав: "Слухай, у мене на Теремках вільна хата, можемо туди перевезти. Або в Круглику є будинок, можна там заховати". Ми ж не знали тоді, що росіяни роблять по селах, куди заходять.
Зрештою Глядєлов вивіз рідних до будинку друга на Київщині, а сам повернувся до Києва і почав знімати. Ірпінь, Буча, Гостомель, Бородянка, Мощун, Харків, Краматорськ. Лише за рік він повернув плівки з чотирьох "тривожних валіз" на місця в шафах своєї кімнати-лабораторії на вулиці Антоновича.
– Найближчий до мене приліт балістики в Києві був за 150 метрів. До того я багато разів бачив, що було б зі мною, з моїм архівом, з усім, що я зробив за своє життя, якби ту ракету не збили.
На першу свою війну – в Придністров'ї Глядєлов потрапив у березні 1992-го. Звідти повернувся з пораненням.
– Там були так звані донські козаки, одягнуті, нібито йде Перша світова: папахи, бекеші, лампаси, імперські шеврони.
Був хлопець, може, років 17, із Петербурга, чомусь одягнений як мічман російського імператорського флоту. Серед них він найбільш агресивно до мене ставився, розповідаючи, що б він з цими журналюгами зробив, якби була його воля.
І коли я вже поранений там у бур'янах ховався за бетонним стовпом, то він до мене підповз між цими бур'янами і сказав: "Господин фотокорреспондент, прошу учесть, что здесь, кроме господ казаков, присутствует белая гвардия". Розвернувся і поповз у зворотному напрямку. Дотепер не розумію, що він мав на увазі.
Про те, що війни з Росією не уникнути, Глядєлов розповідав із середини 1990-х. А коли під час одного з відряджень побачив у 1996-му зруйнований росіянами Грозний, вже точно знав, якою саме вона буде в Україні.
– Ким є росіяни, добре написав у повісті "Хаджи-Мурат" Лев Толстой. Коли російська армія пройшла через аул, на площі сидять старійшини, і розмовляють про те, що не можна ставитися до росіян як до людей – вони навіть не гідні ненависті. Толстой добре знав, про що пише.
"Старі господарі зібралися на площі і, сидячи навпочіпки, обговорювали своє становище. Про ненависть до росіян ніхто й не говорив. Почуття, яке відчували всі чеченці від малого до великого, було сильнішим за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і така відраза, огида і здивування перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищення їх, як бажання винищення щурів, отруйних павуків і вовків, було таким же природним почуттям, як почуття самозбереження".
Глядєлов згадує, як 1996-го з групою агентства Reuters вирушив у відрядження до Чечні. У селі Верхнє Ведено журналісти чекали на появу Шаміля Басаєва.
– Приїхали до Ведено, поперлися на базарчик, щоб щось у себе закинути. Раптом крики з-за спини, нас кличуть. Дивимося, "Камаз", на ньому чорний прапор, схрещені криві мечі, написи арабською. В кабіні сидить араб зі здоровенною такою бородою, пуштунською шапкою. Каже: "Туда не ходи, з нашим женщин не говори, иди стадион, там боевик, там работай". Виявилося, це був Хаттаб, він на цій вантажівці, просто як на велосипеді, їздив по всьому Ведено.
Прийшли на стадіон, де на Басаєва вже чекали інші журналісти. Він з'являється і виходить прямо на мене. І поки я все не відзняв, жоден колега не сказав мені: "Ти тут не один! Май совість – відійди!". Усі терпляче чекали, розуміли: того разу мені пощастило – я маю зробити те, заради чого приїхав.
На контрасті він одразу згадує ще одну історію.
Травень 2022 року. У Запоріжжі очікують перший конвой з евакуйованими з Маріуполя. На парковці перед "Епіцентром" усе перегороджено смугастими стрічками, журналісти світових новинних агентств – за однією з них. Першими до евакуйованих мають підходити силовики, перевіряти документи.
– Заїжджають автобуси з евакуйованими, і вся система ламається, бо перед журналістами з'являються "фотографи" з планшетами, місцеві вибігають із мобільниками.
Випустили з автобуса жінку, якій треба було до вбиральні. Їй ніяково, їй соромно, вона плаче, а перед нею якийсь покидьок із камерою вистрибує і знімає її. Це неможливо було зупинити. У цей момент я хотів просто ногами всіх бити.
Окрім Придністров'я і Чечні Глядєлов працював і в інших гарячих точках – Нагорному Карабаху, на півдні Киргизстану, у Сомалі і Південному Судані. З 2014-го він знімає війну в Україні, пройшов Іловайськ, де отримав друге поранення.
– Скільки з тих, кого я встиг зняти, вже немає... Але на фото всі живі. Коли ми зробили книгу про події серпня 2014-го, капітан з позивним "Апіс", командир зведеної роти, котра заходила з батальйоном "Донбас" в Іловайськ, написав мені: "Дякую за життя".
Глядєлов часто згадує англійця Ларрі Барроуза – одного з тих, хто показав справжню В'єтнамську війну. Той казав, що фотограф не має емоційно включатися в події, щоб не зруйнувати себе. Утім, один зі знімків Барроуза про дівчинку-підлітка неподалік Сайгона, яка втратила ногу внаслідок обстрілу, супроводжував такий підпис: "Сльози заливають мої очі, я фотографував, але не був упевнений, що з цього щось вийде".
– Такого, щоб я ридав під час зйомок, не можу згадати, – каже Глядєлов. – Було таке, що перехоплювало подих… Коли після 2022-го знімав у Чернігові поховання на закритому з 1970-х кладовищі.
Екскаватор риє рів, під'їжджає бусик, у кожному три ящики, навіть не труни, просто ящики і купа табличок. Ящики спускають в цей рів і грейдери відразу закопують. Конвеєр. Нас там було кілька людей. Один із операторів почав плакати і пішов.
Глядєлова дотепер дратує, що в Україні є воєнні фотографи, яким дозволяють знімати події першими, скрізь і завжди, і є всі решта.
– Це відроджений у 21 столітті фаворитизм. Такий анахронізм, що мені соромно про це казати. Йдеться навіть не про сміливість і не про професійність фотографів, яким "все можна". Насправді вони знімають у дуже небезпечних місцях і отримують від війни все – поранення, ПТСР. Але ж умови мають бути рівними для всіх.
Відомий французький лікар Рене Лериш, який багато працював з людьми, скаліченими під час Першої світової, говорив про те, що у кожного хірурга є свій маленький приватний цвинтар колишніх пацієнтів.
Фотографи, особливо ті, хто працює з темою війни та її наслідків, теж мають особистий цвинтар – кадрів, які вони не зробили, і які існують лише в їхній пам'яті.
Відомий британський воєнний фотограф Дон Макалін у своїх інтерв'ю часто згадує такі сюжети. Наприклад, зустріч із солдатом, що вмирає, під час одного з відряджень до В'єтнаму:
"Можливо, це зображення стало б одним із найнеймовірніших портретів, зроблених будь-коли, але тоді я відчув, що не варто цього робити. Коли я дивлюся, як хтось помирає, я довіряю цій людині. Ця людина в агонії не могла говорити, але по її очах я прочитав "Не роби цього", і я не став.
Кого хвилює один із найкращих портретів у світі? Фотографія не належить тобі. Коли ти бачиш можливість, спочатку переконайся, що не нехтуєш мораллю, і тільки потім чіпляйся за неї".
"Не зроблені кадри – це прокляття кожного фотографа. Все життя ти їх пам'ятаєш, вони в тебе перед очима", – пояснює Гляделов.
Один із таких кадрів він згадує навіть за 20 років після подій.
2005 рік, його перше відрядження в Африку з "Лікарями без кордонів" – спочатку до Сомалі, а потім до Південного Судану. Там щойно закінчилася громадянська війна, котра тягнулася десятиліттями. Місцина, де був госпіталь, населена народом динка. Войовничі, ходять із списами, мають вміти битися, бо іноді одна община нападає на іншу, щоб захопити жінок та корів.
– Коли ми поверталися на базу, я побачив велике дерево і прикутого до нього за ногу молодого хлопця років 20. Він лежав на землі, ну і товщиною з мою руку цеп між його ногою і деревом. Я розумію, що це їхня в'язниця. А я до того багато фотографував пострадянських тюрем, взагалі працював над темою, що таке в'язниця, що таке свобода, що таке людина в цих обставинах. І розумію, що це абсолютний образ в'язниці як такої. Дерево, ціпок і людина – все. Можна більше взагалі нічого про це не казати.
Я почав піднімати камеру, а він навіть не поворухнувся, просто лежав і дивився мені в очі. І в цю хвилину я наче помінявся з ним місцями. До цього я вже знав про цих людей, що вони горді, що вони войовничі.
Я не знав, що він скоїв, за що був покараний, але він лежить прикутий, повз нього йде біла людина гарно вдягнена, сита, котра прилетіла, побачила, зробить цю фоточку і десь у свої чудові західні краї повернеться. А він на фотографії назавжди залишиться в цьому стані.
Я розумію, що це дуже літературно звучить, може, в нього навіть і думки не було про це. Але я не сфотографував його. Просто призупинився і пішов далі. Досі шкодую про це. Звісно, що шкодую.
Прокляттям фотографа можуть стати не лише не зроблені ним кадри. Інколи це відбувається навіть із кадрами, які принесли автору Пулітцерівську премію.
Йдеться про фотографію "Страта в Сайгоні" Едді Адамса, яка стала одним із символів війни у В'єтнамі. В кадрі генерал південнов'єтнамських сил впритул стріляє з пістолета в голову полоненого.
– Автор цього знімку потім усе життя був не радий, що його зробив. В кожному "червоному кутку", в кожній казармі Радянського Союзу під цією фотографією було написано "Звіриний оскал американського імперіалізму". Всі комуністичні рухи в світі використовували це зображення для своєї пропаганди, – згадує Глядєлов.
А контекст того, що відбувалося в кадрі Адамса на вулиці Сайгона 1 лютого 1968 року, такий.
У місті йшли вуличні бої. Південнов'єтнамські солдати схопили командира в'єтконгівського загону біля десятків тіл вбитих мирних жителів, серед яких були жінки та діти. Полоненого привели до генерала Нгуєн Нгок Лоана. Той вистрілив. Фотограф Адамс, який опинився поруч, машинально підняв камеру і натиснув на кнопку затвора.
Генерал Лоан після падіння Сайгона втік до США. Міграційна служба під впливом знімка Адамса спочатку хотіла депортувати в'єтнамця, але фотограф заступився і тому дозволили залишитися в країні. Але ярлик "сайгонського ката" залишився з ним на все життя.
А Адамса все життя супроводжувало почуття провини. Коли 1998-го Нгуєн Нгок Лоан помер від раку, Адамс написав: "На тому знімку – смерть двох людей. Генерал убив бійця В'єтконгу; я вбив генерала своїм фотоапаратом".
Де мають бути "червоні лінії" для тих, хто знімає війну, відчай, страждання, смерть? Де межа між документуванням злочинів і торгівлею емоціями? Ми сьогодні болісно намацуємо межі допустимого, коли вкотре бачимо знімки жертв ракетного обстрілу або крупні плани облич із поховання загиблих.
Глядєлов упевнений, що ані заборони, ані цензура і тиск суспільної думки не допоможуть, якщо людина з камерою не має етичних запобіжників у своїх внутрішніх налаштуваннях.
Він був серед фотографів, які стали свідками того, як підлітки чекають, поки їхнього друга знайдуть під завалами будинку на Святошині після влучання російської ракети.
– Коли ці діти почали ридати після того, як дізналися, що він мертвий, я опустив камеру. І, звісно, все життя буду шкодувати, бо це треба було зняти. А я не став, бо вони багато разів до того просили не фотографувати їх. Інші знімали.
– Я проти "трупожерства". Але Бучу й Ізюм треба було знімати. Ексгумації треба було знімати. На моїх фото є відкриті мішки із загиблими, я це знімав. Бо якщо бути послідовними, можна запитати, як могли американські і радянські фотографи, коли вони заходили в бараки Аушвіца, фотографувати напівживих людей? Як можна було знімати тіла закатованих і вбитих в таборах? У них теж були рідні, це публікувалося в журналах.
Треба чітко розуміти: якщо сьогодні заборонити щось знімати, завтра заборонять усе.
Дискутувати треба не про те, чи можна щось знімати, а про те, як ти це зробиш, якщо ти це робиш. Але щоразу це твій вибір – людський, професійний, етичний.
Глядєлов згадує, як 20 лютого 2014 року фотографував загиблого біля готелю "Козачий". "Навіщо ви це робите, цього не можна робити!" – наскакували на нього. Потім він перейшов до Головпоштамту, там в ряд були викладені тіла загиблих. І почув: "Фотографуйте, хай бачать, це є ціна нашої свободи".
– Ми весь час знаходимося між цими двома полюсами. Просто ти це робиш або не робиш і відповідальність за свій вибір все життя за собою тягаєш.
2013-го, коли Глядєлов був у Каунасі, він повернувся до свого улюбленого зоологічного музею. Пройшов маршрутом дитинства. Зверху донизу – від гадів через орлів до великих кішок.
– Я прийшов до тигра. В його очах колись віддзеркалювалися мій тато, мама, маленький я, зараз тільки я, потім мене не буде, але буде хтось інший – це дуже сильне почуття.
Того разу я не зміг до нього доторкнутися, бо після реконструкції музею тигр під захисним склом. А я від усіх інших відрізняюся тим, що колись його гладив, – наостанок каже Глядєлов із сумом в очах.
Якщо вдивлятися в них, здається, що бачиш світ в очах тигра.
