Легендарна дизайнерка Вікторія Гресь, яка одягала перших леді країни та більшість зірок, жодного разу не виїжджала за межі України від початку великої війни. Разом із чоловіком Аркадієм вона мешкає під Києвом, у своєму великому будинку з вишуканим інтер'єром, який створила сама. Декорування — її ще одна велика любов. Як і створення одягу. Тепер майстерня та шоурум Гресь знаходяться на горбистій території її маєтку. Вікторія зізнається, що, попри важкі часи, так добре, як тут, не буде їй більше ніде.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Вікторія Гресь розповіла про депресію, згадала початок великої війни та річ, яку вона береже для дня нашої Перемоги.
— Вікторіє, наскільки велика війна змінила уявлення людей про моду?
— Війна змінила уявлення людей про все, як і все наше життя, бо такий страшний досвід не може пройти без наслідків. Безумовно, іншими стали потреби та акценти, бажання, мрії, цілі та фінансові можливості… Але сама по собі мода пережила величезну кількість воєн та катаклізмів, проте не просто виживала щоразу, а й розвивалася.
Ми всі знаємо, наскільки важко наше суспільство справлялося з наслідками двох величезних воєн минулого століття, але при цьому мода вистояла й навіть отримала імпульси для нових ідей та цілих напрямків. І це закономірно, тому що у важкі часи люди собі намагаються знайти якісь «якорі», точки опори. Так, війна — це жахливо, страшно, приносить стільки горя, що ми вже ніколи не зможемо відчувати та сприймати багато речей, як раніше. Але ми продовжуємо жити — нікуди не йдуть щоденні потреби: ми ж чистимо зуби, фарбуємо волосся, займаємося побутовими справами… І сукні теж купуємо.
Насправді коло моїх клієнтів не тільки не змінилося за ці роки, воно стало навіть ширшим. Більше людей почали розуміти, що саме краса може тримати на плаву та зберігати внутрішню зібраність та стимули йти вперед. Бувають, звісно, «синусоїди» настроїв, із якими кожен справляється, як може. Як, наприклад, можна спокійно реагувати, коли десь по сусідству трапляються прильоти, коли руйнуються будинки, під завалами гинуть люди? І саме в такі моменти дуже допомагають упоратися якісь рутинні справи чи творчість. Я, наприклад, дістаю свої старі сукні та починаю вигадувати, як їх змінити. Це створює мені настрій. Знаю, що багато клієнтів зберігають мої речі роками, десятиліттями.
— У мене й досі є джинси від Вікторії Гресь.
— Серйозно?! Знаю, що багато хто зберігає мої білі сукні. Напевно, є у білому кольорі якась поезія, емоції, які хочеться зберегти.
— Чи бувають досі моменти, коли депресія захоплює? Як у перші дні великої війни.
— Звичайно, ми ж усі живі люди й реагуємо на те, що відбувається, тож періодично настають і спади, і страхи виникають. Якщо повернутись до перших днів війни, я вже навіть чітко не пам'ятаю, що тоді робила. Згадую лише, як справжнім порятунком стала для мене садотерапія. Я постійно копалася в саду, щось пересаджувала, поливала. У цьому було щось дуже живе, зрозуміле, мирне.
Місяців зо два я взагалі не заходила в майстерню, чого раніше ніколи не було за все моє професійне життя! Але в нашому робочому чаті тривали листування, і стало очевидно, що ми не просто співробітники, ми люди, які скучили за роботою та хочемо повернутися до улюбленої справи, незважаючи ні на що! І ми вирішили поновити роботу майстерні. Як би не було важко й навіть страшно, ми всі, і наші клієнти в тому числі, бажали оновлень. Пам'ятаю, одна клієнтка мені написала, що хоче поміняти щось, хоч би штори.
— Значить, у цих банальних, начебто, словах, що «краса врятує світ»…
— Вони вічні. Насправді цей вислів був дуже недооцінений, ми ставилися до нього, як до якогось маніфесту, просто звичної фрази, і тільки зараз я по-справжньому зрозуміла мудрість цих слів. Переживаємо їх зараз наново, у буквальному сенсі. Естетика міцно тримає людей на плаву. Не варто ділити мистецтво на сучасне й ні, погане й добре… Усіх приваблює та чіпляє різне, залежно від особистої історії, власного життєвого бекграунду. Але якщо людину в принципі чіпляє якась естетична категорія, це вже дуже добре. І тому, якщо у війну вам захотілося купити сукню чи картину — чудово, зробіть це! Це точно ознака того, що ви живете!
— Ви не думали над можливістю залишити країну, як це зробили деякі ваші колеги?
— Ні! Ми з Аркадієм одразу ухвалили рішення, що не поїдемо зі своєї країни. Це навіть не обговорювалося у нашій родині. По-перше, кожен з нас чітко розумів, що так, як добре нам тут, не буде вже ніде. По-друге, ми почуваємось впевнено тут — ми на своїй землі, у своїй країні, і будемо з Україною до кінця. Аркадій хіба що казав, що якщо бої будуть недалеко, то доведеться ставити бетонні блоки, перекриваючи дороги. Загалом, ми цілком серйозно готувалися до опору, а не до від'їзду… Але нам пощастило: наша ділянка розташована на Зміїних горах, це дуже потужний природний фортифікаційний ландшафт, тут навіть у Другу світову не було німців. Подолати пагорби та яри, що поросли лісом, їм виявилося не під силу.
— У нас є два великі гаражі, вбудовані у ґрунт, які можуть відігравати роль укриття. Але ми туди не ходимо, тим більше, що тривоги іноді по кілька разів на добу, і це дуже складно — вести таке «підземне» життя. Свій будинок ми будували за сучасними термотехнологіями, і виявилося, що він дуже добре ізольований. Коли його будували, я навіть не знала, що плаский дах так відбиває звук. А вже у війну з'ясувалося, що за зачинених вікон у нас взагалі повна тиша. Обстріли ми, звичайно, чуємо, як і всі інші, але не настільки інтенсивно, як у будинках з традиційними дахами. Тож вважаємо, що наш ангел-охоронець дозволяє нам жити.
— Дехто буде здивований, що оригінальний будинок та його унікальна «начинка» теж вашого авторства.
— Так, колись Аркадій купив цю ділянку через пагорби, на які відкривається дуже гарний краєвид. Такий, що захоплювало дух! Це було головним «тригером» покупки. Але кілька років він стояв у своєму первозданному вигляді, ми ніяк не могли наважитися на будівництво, а потім взялися й за три роки збудували будинок мрії.
Стилістично будинок — моє рішення, моє бачення, але за саму споруду відповідали архітектори. Проте для мене, як для творчої людини, насамперед важливо, яким буде будинок усередині, — і лише потім архітектурне рішення. У цьому полягає поєднання комфорту та естетики. Адже ти живеш не з «розумним будинком» або цеглою, а з тим, що всередині, а саме — з верхнім шаром, з яким стикаєшся день у день. Це дуже важливо — відчувати радість від усього в будинку: від простого сніданку, від читання книги, від того, що просто дивишся у вікно.
Коли мене запрошують як декоратора, я насамперед запитую замовників: навіщо вам будинок? Це як про одяг: перш ніж щось запропонувати, я завжди дізнаюся, куди його носитимуть. Саме тоді складається гармонійна композиція, в якій все поєднується — комфорт, доречність, краса, свобода. Напевно, тож мої речі й живуть роками у гардеробах людей. Не можу просто зробити й віддати, тоді мене мучитиме совість.
— Знаю, ви не любите слово «тренди»…
— Тренди вигадують не художники, а маркетологи, а вони завжди орієнтовані на комерційний аспект. Як сучасна людина не можу повністю заперечувати вплив на себе цих тенденцій, адже ми всі змушені брати участь у конкурентних іграх, демонструвати себе. Тому ми ведемо соціальні мережі, присутні у публічному просторі. Але відстоюємо свої творчі пріоритети, залишаємося вірними своєму стилю та традиціям.
Є помилка, що класика завжди буде у тренді. Але це не працює. Насправді найживучіший стиль — еклектика. А ось класичний білий в інтер'єрі дуже складний. Це дивно, але саме мінімалізм вимагає дорогих матеріалів та їхнього абсолютного стикування. А це — повна відповідність — і є головним завданням декораторів.
Світ став нішевим, і всі ми дійшли того, що це дуже зручно. Ти не можеш одягнути весь світ, зняти найкращий фільм, побудувати ідеальний для всіх будинок. Але дуже важливо знайти свою зону комфорту, коло своїх людей, улюблену справу — і в цьому добре жити.
— З чого почалося ваше захоплення декоруванням?
— З моєї власної квартири. Я декорувала її для себе та під себе, але люди приходили до мене, дивилися та просили зробити в них щось подібне. І я зрозуміла, що можу зробити щось цікаве у цьому напрямі — усвідомлене занурення у цю тему в мене почалося з 2013 року. Але все-таки ще довго я не почувалася у цій справі комфортно, а більше розглядала декорування як задоволення, за яке платили добрі гроші.
А ось створення одягу — моя любов з 14 років, коли мама купила мені швейну машинку «Чайка». Вона коштувала 200 рублів, чималі гроші на ті часи, але я їх відпрацювала за одне літо! Шила сукні мамі, собі, а потім з'явилися перші замовники. 1993 року в Ужгороді я мала невелику кімнату, де стояла машинка і, по суті, проходило все моє життя. Мій пудель вічно ходив у нитках, що заплутались в його шерсті. Якоїсь миті Аркадію це набридло, і ми зняли мені майстерню. Я тоді працювала художником Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру, була закохана у професію, але волі у ній мені було вже мало, хотілося вийти з рамок. Так почався мій шлях модельєра. До речі, майстерня й досі працює в Ужгороді. Вже понад 30 років! Я постійно туди приїжджаю і, була б моя воля, жила б в Ужгороді й зараз. Але мода завжди знаходиться у столицях.
— Що з вашого життя пішло вже назавжди за останні роки?
— Ми перестали виїжджати за межі країни. Моя майстерня у Києві закрилася та переїхала до мене за місто, як і шоурум. По суті, зараз я живу й працюю в одному місці. Зранку йду до майстерні, і це завжди таїнство. Дуже люблю власний сад. Збираю лаванду та висаджую трави. Гості почали приїжджати рідше, але все одно ми знаходимо час для цікавого спілкування, навіть вечері з друзями завжди тематичні! Незважаючи ні на що, ми продовжуємо займатися улюбленою справою, створювати красу та наближати нашу Перемогу. До речі, для цього дня у нас заготовлена пляшка «Артемівського» шампанського, яка вироблена в перший день великої війни — 24 лютого 2022 року. Впевнена, що обов'язково настане той день, коли ми відкоркуємо її з близькими людьми.
Раніше в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Вікторія розповідала про найстрашніші часи, порятунок бренду та моду під час великої війни.
