У редакції "24 каналу" цукерки "Червоний мак" чітко асоціюються з Юрком Олійником. Оператор-перфекціоніст, який знімав стільки кадрів, скільки треба до ідеалу – незалежно від того, чи в документалці про військо, чи фільмуючи робота хірурга; мав душу гірського духа з фотоапаратом в руках; двічі добровільно долучався до війська – і загинув з тією ж честю, з якою жив.
У німецькій мові є слово "lebendig" – воно означає і "живий", і "жвавий", і походить від дієслова "leben" – жити. Так характеризують людину, яка дуже допитлива, відкрита, жвава й щиро зацікавлена всім, що відбувається навколо.
Софія Трощук, журналістка і колега Юрка, не зрахує, скільки разів вона стояла поруч із камерою і закочувала очі через те, що Юра Олійник мусив зловити ідеальний кадр.
Ідеальний – це не перебільшення. Розрахунок іде буквально на міліметри – десь трохи посунути камеру, десь трохи змістити спікера. Іноді це займає більше часу, ніж сам запис інтерв’ю.
Олійник міг зробити красивою будь-яку зйомку: від відкриття каналізації в дитсадку до брифінгу в міськраді чи операції з трансплантації в лікарні.
Або ідеально, або ніяк. Переважно виходило ідеально.
"А хочеш цукерку?" – Юрко дістає цілий кілограм "Червоного маку". Це його фішка: він ходить у магазин, купує цукерки й роздає їх усім колегам.
До того журналістка і продюсерка Ірина Папірник не знала Юрка дуже добре. Якось влетіла до їхнього ньюзруму, бо терміново треба було щось дізнатися – і отримала "вхідну" цукерку. Відтак вона згадуватиме Юрка як дуже смішного, відкритого і доброго чоловіка.
Інша колега і подруга, Катя Дробина, визначала Юру за притаманною йому широкою усмішкою – спочатку в кімнату заходив щирий широчезний усміх, а потім сам Юра.
Коли він відчуває, що градус напруги в редакції підвищується, то має дивовижний талант розрядити атмосферу. Юрко уже пройшов персональне пекло як доброволець російсько-української війни і навчився гасити градус для інших. Ірина не впевнена, чи багато людей в принципі так уміють.
Папірник була продюсеркою production-студії "24 каналу", коли медіа відкрило вакансію додаткового оператора. Кастинг тривав довго – робота була складною, не всі кандидати годилися – і вже ж точно не всі б упоралися.
Одного разу приходить Юра, пробує – йому, як і всім іншим, подобається результат його роботи. Так Олійник з’являється на "24 каналі".
На той момент він не був оператором у звичному розумінні – працював фотографом. Але вирішив спробувати себе в медіа, і вчився зйомкам на ходу.
Спершу почав працювати з новинами. Через велику кількість проєктів постійно не вистачало працівників, і виникла потреба саме в людині, яка розуміється на художній зйомці – не лише на репортажній чи буденній. Юра й був такою людиною.
У той же час "24 канал" укладає договори на великі військові проєкти з Міністерством оборони та "Армією Інфо". Проте серед усіх, хто з 2015 до 2018 року займається темами війни, насправді ніхто не має військового досвіду і не знає, як саме працювати найкраще.
У телепроєкті "Рекрут.UA", який Ірина знімає разом з її продакшн-студією, працюватимуть професійні військові. Проте на команду покладається повна сценарна робота. Ірині не бракує знань – інформацію завжди можна загуглити. Їй бракує емоцій, правдивості – розуміння того, про що вона пише.
У той період керівник студії підходить до неї і каже: "Там же на "Люксі", на "24", Юра Олійник, оператор, був добровольцем в АТО. Пройшов Рим, Крим і мідні труби. От він нам і підкаже".
"Ну та як? Вам прострелили ногу. Та повзіть якось правильно!".
Юра кидає камеру в сніг і сам починає показувати, як треба реалістично повзти.
Вони з командою відтворюють реальні події з історії ветерана й актора Романа Кривдика, який воює з перших років війни. Знімають зверху, треба перекрити кадри – вибухають гранати, всі по пояс у снігу, погода ідеальна, облич курсантів не видно. Але Юра нервується: курсанти повзуть неправильно.
Юра – не просто оператор. У команді він – і креативник, і консультант. Коли Ірина щось пише, у тексті може з’явитися фраза, яка звучить некоректно для військових. Олійник це бачить і виправляє. На відміну від інших, він не просто фільмує – він точно розуміє, що саме вони знімають.
Інколи це смішно, абсурдно й страшенно правдиво. Актор, який грає героя, намагається щось пояснювати курсантам. Але тільки коли Юра – як ветеран – показує, як треба робити, атмосфера на майданчику змінюється.
У Львові, за Оперним театром, є ринок "Вернісаж", де продають раритетні вінтажні речі. Якось Марічка Крижанівська з Юрієм Олійником повертаються зі зйомок у театрі – Марічка займається темою культури.
Юра помічає на одному зі столів військові ордени. Їх продає літній чоловік. З’ясовується, що нагороди належали його загиблому синові або онукові, який служив в АТО. Продає не зі зла чи вигоди – просто не має за що жити.
Юра без вагань дістає гроші, платить стільки, скільки той чоловік просить за нагороду, й просить не продавати її більше. Це цілком і повністю резонує з його поняттям честі й гідності. Каже: "Залиште це в сім’ї. Передайте далі – як пам’ять". Бере номер телефону чоловіка і ще якийсь час підтримує з ним зв’язок.
Із 2017 року Ірина взагалі не пам’ятає жодного цивільного проєкту. Команда повністю переходить на зйомки, пов’язані з війною: історії ветеранів, соціальні ролики, проєкти за кордоном про країни в ремісії після війни.
"Рекрут.UA" показує шлях людини, яка потрапляє до війська – від першого кроку, рекрутингу, й до моменту, коли вона стає повноцінним членом підрозділу. Ідея полягає в тому, щоб пройти цей шлях разом із новобранцями – у кожному роді військ, на кожному етапі підготовки.
Тому Юра разом з іншими хлопцями знімальної команди працює над "Рекрутом" майже півтора року. Вони буквально живуть на полігонах, проходять увесь шлях поруч із військовими – від дверей військкомату й до випуску. Така зйомка – це занурення в систему зсередини, життя, прожите разом з армією.
Ірину, яка тоді вже вагітна, на останніх тижнях хлопці довгий час не допускають до зйомок на полігонах – бережуть. Але за тиждень після пологів вона вже повертається до роботи й займається монтажем. Хлопці дарують її новонародженому синові маруновий берет – бо той іще в утробі встиг поїздити на величезній кількості військової техніки.
"19-ий раз?!" – хірург місцевої лікарні уже відверто нервує. Йому невтямки, чому треба йти по коридору лише в якийсь специфічний спосіб, і якщо специфічний спосіб не вдається, то треба перепроходити цей знімальний тріатлон ще і ще раз.
Юра знімає доти, доки кадр його не задовольняє – навіть якщо для цього потрібно двадцять дублів.
"24" створює не тільки військові проєкти, а й медичні – зокрема, цикл про перші трансплантації у Львові. Пів року команда проводить у лікарнях, фактично живе там. Лікарі нервують на його побажання, та лише доти, доки Юра не показує їм, якими вийшли перший дубль і фінальний – тоді усе стає на свої місця.
Юра горить кожним знімальним днем. Ідеалізм – у всьому. Хірурги кажуть: "Ви божевільні", – бо ще ніхто настільки близько не знімав сам процес операції. Але для Юри це – норма. Він знімає просто біля хірурга, змахуючи піт; головне – не впасти на операційний стіл.
Через той самий ідеалізм він одного разу розбиває дрон об стіну лікарні – намагається пролетіти максимально близько до вікна, щоб усе-таки зняти, як лікар проходить коридором. Картинка мусить бути ідеальною.
В офісі "24" ще довго висітиме картинка з Юриною фоткою і написом "Не пришвидуй мій дрон!"
Аякс – ім'я двох міфологічних героїв, які під час Троянської війни разом вершили подвиги.
Після Майдану та початку російського вторгнення Юрко йде добровольцем в АТО. Мамі говорить чітко і просто: "Так, йду воювати. Але все буде добре". Уже в травні він опиняється на полігоні в Яворові. Отримує позивний – "Аякс".
4 липня ввечері телефонує мамі – голос спокійний, жодної тривоги, хоча ситуація вже загострюється. Для родини у нього завжди "все добре, хіба трохи пострілюють".
У вересні, під час ротації, Юра з побратимами потрапляє в оточення. Їх троє. Один із хлопців гине. Його ховають десь під Ясинуватою.
Юра на трохи повертається додому, супроводжуючи до Львова двох звільнених із полону бійців. Про те, що трапилося, рідним не каже майже нічого. Всю цю інформацію мамі вдається випадково підслухати із однієї з його телефонних розмов.
Коли Юрій Олійник приходить працювати оператором на "24 канал", у львівській студії він знайомиться з журналістом Юрієм Геруном. Спершу – як колеги по роботі. Але швидко з’ясовується: обидва пройшли АТО.
Олійник служив у складі 24-ї механізованої бригади, пройшов шлях від Слов’янська до Лутугиного поблизу Луганська – саме тоді, коли українські війська вже наближались до кордону і здавалося, що АТО ось-ось завершиться. Але вторгнення регулярної російської армії змінює все: починаються важкі бої, зокрема поблизу Луганського аеропорту. Юра бере участь у найнебезпечніших боях – у тих, на які не кожен погоджувався.
Два Юрії швидко знаходять спільну мову – як ветерани, які не потребують зайвих пояснень, щоб розуміти один одного. Обидва – з того покоління добровольців, яке у 2014-му стало хребтом нової української армії.
У зоні бойових дій Юра служить близько року. Після повернення додому родина влаштовує святкові шашлики, хоче розважити і відволікти хлопця від усього побаченого.
Проте Юрі вся "святкова" атмосфера здається чужою – мама дивиться на нього, і в порожньому відсутньому погляді не впізнає більше сина.
Понад рік він переважно шукає тиші й уникає розмов. Відповідає коротко: "Так", "Ні", "Не знаю". Це не той Юра, яким він був до війни.
Після звільнення з армії Олійник приносить не лише спогади – але і хворі суглоби та грижу в хребті. Мама сподівається, що тепер вмовить його звернутись до лікаря і оформити інвалідність.
Юра кричить на неї – вперше і востаннє в житті. Для нього оформлювати інвалідність у такий час – огидна, боягузлива, неприпустима крамола. Його побратими мають тяжчі травми і не можуть отримати допомогу. Він вважає свій біль дрібницею, відмовляється від пільг.
Отриману від держави грошову виплату – 100 тисяч гривень – Юра віддає на потреби побратимів, які залишилися на фронті.
Для гір не буває поганої погоди. Олійник любить їх зі щирістю і пристрастю мандрівника; має розряд з альпінізму і мріє побувати на вершинах грузинського Кавказу. В будь-який сезон і будь-яку погоду – Юра піде в гори. Всі його відпустки, розмови та прагнення так чи інакше ведуть до Карпат чи Альпів. Тиша, велич і необмежений простір кличуть його, як не кличе ніщо інше.
Тому коли друзі з команди "24 каналу", ініціатори проєкту Veterans Go, створюють пристрій під назвою "Джульєтка" – мобільне крісло для гірських походів, яке дозволяє людям з інвалідністю підійматися в гори з допомогою команди супроводу, Юра включається в процес одразу. І як оператор, і як учасник.
"Джульєтка" працює як пристосування, де частину шляху людина їде на пристрої на кшталт мобільного велосипеду, а ще частину її несуть на спеціальних ношах волонтери.
"24" знімає історію про ветерана з протезом, який їде на Кавказ на такій "джульєтці"; ще раніше – історію іншого ветерана з ампутаціями, який мріє знову побувати в Карпатах. Його піднімають на Зелений Верх.
Юра мав усе це знімати в парі з журналісткою Марічкою Крижанівською. Але коли вони повертаються, виявляється, що він зняв небагато і взагалі не те, про що домовлялися. Ірина Папірник, яка відповідає за монтаж, спершу дуже сердиться.
Аж поки другий оператор не розповідає їй: половину шляху Юра сам ніс "Джульєтку". Хлопці змучені, серед волонтерів багато жінок, і він не може собі дозволити перекинути велику вагу на них. Тягнути такий вантаж з його хворими суглобами, звісно, не можна. Переохолодження або фізичне перенапруження для нього – це сильний біль, іноді до непритомності. Але Юра ніколи не скаржиться. Просто закидається таблетками – і йде далі.
Ірина знає, що Юрко з тих людей, на яких можна опертися за будь-яких обставин. Якщо скажуть "падай", то якщо там стоятиме він, ти будеш падати.
Юрій Олійник іде на війну вдруге майже так само просто, як і вперше – без зайвих слів. Уранці 22 лютого він приходить на зйомку в Львівську обласну військову адміністрацію, де записує коментар у міського голови. Після зйомки повертається на "24 канал", заходить у студію й каже: "Ну, всім па-па, я йду воювати".
Збирає речі – і вже того ж дня, до обіду, поновлюється у своїй 24-й бригаді. Він повертається саме до того підрозділу, з яким у 2014 році тримав позиції біля Лутугиного та Луганського аеропорту.
Юрій Олійник загинув 23 березня 2022 року в боях біля Попасної на Луганщині. Йому було 39 років. На момент смерті у нього залишилися мама, батько і брат.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
