До Дня Незалежності України Чемпіон пропонує згадати події 1990-92 років, коли український футбол робив свої перші кроки.
Радянський Союз вмирав на очах, проте вплив Москви зберігався, а економічна розруха набирала обертів.
І от саме в цих умовах збірній молодої держави належало заявити про себе...
Насправді Україна зовсім не була в авангарді процесів Перебудови.
Скоріше, навпаки – ми пасли задніх.
Доволі скромна Декларація про суверенітет України була прийнята 16 липня 1990-го – вже після того, як Литва та Естонія оголосили про повну незалежність від СРСР, і той розпочав їхню економічну блокаду.
У футболі те саме. Наші клуби в 1990-му офіційно стали представляти УРСР замість СРСР – і це на тлі того, як грузинські Динамо й Гурія відмовилися від всесоюзних змагань, а литовський Жальгіріс знявся після 1-го туру.
Роки репресій, цензури, асиміляції робили свою справу – люди боялися.
Мабуть, першими вголос ідею чемпіонату України виразили легенди ще радянської епохи у відкритому листі. Серед них були Йожеф Сабо, Віталій Хмельницький, Андрій Біба, Петро Слободян та інші:
6 березня 1991-го була офіційно зареєстрована Федерація футболу України – щоправда, у повній залежності від радянської.
Ясно, чого Москва пручалася. У 1980-90 роках українські Динамо та Дніпро виграли 7 із 10 чемпіонатів СРСР. Грубо кажучи, саме Україна виховувала найкращих гравців, тренерів; вона вигравала для радянського футболу Золоті м'ячі й створювала йому репутацію.
Нема України – нема репутації.
Вголос Москва сказати це не могла, тому лише погрожувала за кулісами.
А тим часом Динамо вже грало у синьо-жовтих кольорах, і той-таки синьо-жовтий прапор з помпою підняли над стадіоном "Україна" у Львові.
Окей, все круто. Але що ж робити далі? А нащо нашим продовжувати виступи у радянському чемпіонаті?
Вже влітку 1991-го з цими питаннями до ФФУ прийшли представники Народного Руху, і помічник Баннікова Євген Котельніков пригадував, що зустріч не була мирною:
Ну, але ким був Рух? Просто гучною опозицією без реальних важелів впливу.
Таким чином, Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991-го, але до 2 листопада 1991-го її клуби виступали в чемпіонаті СРСР.
Абсурд, так, але в ту пору абсурдного було чимало – взяти хоча б промову Джорджа Буша-старшого в Києві, який, здається, прагнув зберегти Союз більше за Горбачова. Chicken Kiev speech – так її прозвали очевидці за несвоєчасність і навіть недолугість.
Добре, що Буша ніхто не послухав.
1 грудня Україна сходила на глобально необов'язковий референдум, який ще раз підтвердив незалежність, а 13 грудня 1991-го те саме зробила ФФУ. Ніякої більше Москви – віднині самі собі господарі:
Здавалося б, ось вона – перемога.
У останньому сезоні чемпіонату СРСР одразу 6 із 16 команд представляли Україну.
Понад те, Чорноморець, Металіст і Металург Запоріжжя зібрали, мабуть, найкращі склади в своїй історії.
Бери цих хлопців, загравай за збірну – і здобувай авторитет.
На жаль, в України було щонайменше дві величезних проблеми. По-перше, Буш не був унікальним – загальне ставлення до України в світових політичних колах було в кращому разі обережним. Вони десятиліттями знали Москву та орієнтувалися лише на неї.
Коли перед Євро-1992 постало питання – то хто ж гратиме замість СРСР, що зник з мапи, на арену швиденько вийшов віцепрезидент ФІФА росіянин Вячєслав Колосков, який продав європейцям ідею "збірної СНД".
ФФУ пропонувала провести турнір серед колишніх республік, щоб визначити повпреда, але хто ж її слухав?
Так-от на турнір в одній команді з росіянами поїхали українці Олексій Михайличенко, Олег Кузнєцов, Віктор Онопко, Андрій Канчельскіс та Сергій Юран, плюс народжений на Одещині молдаванин Ігор Добровольський.
Ви дуже помиляєтеся, думаючи, що вони вже зробили вибір. Весь світ хитало, і виховані в радянській парадигмі люди вагалися, їх слід було підштовхнути.
І ось це друга проблема – ФФУ не підштовхнула нікого.
Як це відбувалося? Та дуже банально.
Колишній адміністратор збірних СРСР і СНД Сєргєй Хусаїнов пригадував, як перед вильотом з Євро-1992 його начальство наказало: "Обіцяй, що хочеш – тільки щоб вони виступали за Росію."
Тому-самому Юрану, який боляче розгромив Динамо в єврокубках у складі Бенфіки.
Інтерв'ю Олексія Михайличенка у Глазго – мовляв, "а ви можете уявити шотландця в англійській збірній", тоді стало променем світла в темному царстві.
Загалом-то гарних новин у ФФУ не було.
8 грудня 1991-го у Нью-Йорку проходило жеребкування відбору до ЧС-1994, де вже були литовці, латвійці та естонці. А от наших навіть не пустили – це Колосков постарався.
В Україні на тлі таких новин почалися публічні суперечки.
Серйозно? На Колоскова? Надії?!
Ну, а для потенційної на той момент збірної це був вкрай болючий удар, що означав відсутність офіційних матчів ще майже 3 роки.
Панове Зепп Блаттер і Жоао Авеланж, "спасибі" за підтримку Колоскова!
На щастя для Баннікова, він знайшов розуміння бодай в УЄФА, чий бос Леннарт Юханссон дав слово допустити українські клуби до єврокубків у 1992-му – і стримав його.
Щоправда, і тут не без дьогтю: росіянам-то дозволили 5 команд, як раніше СРСР, а Україні – 3. Виходить, усі бали, набрані раніше в радянську скарбничку киянами і дніпрянами, перейшли москвичам – як вам таке?
Одне добре – хоч якось допустили.
Ну, а щоб візуалізувати ідею збірної, ФФУ задумала швиденько провести товариський матч, але от біда – грошей не було і на нього.
Ви ж пам'ятаєте, так? Купони, гіперінфляція, і Вітольд Фокін – зовсім не Лєшек Бальцерович.
Угорщина стала першим суперником не тому, що була найкращим з варіантів, а тому, що погодилася приїхати до Ужгорода за власний кошт.
В України не було нічого взагалі. Наші вийшли на матч у формі міланського Інтера, чию емблему замінили на лого ФФУ. Воротар Ігор Кутєпов взагалі зіграв у светрі Динамо. До того ж, усі прізвища були російською.
Гімн України, що прозвучав перед стартом, футболісти не співали.
Надворі стояло 29 квітня 1992 року.
То була воістину дивна збірна, якщо дивитися на неї з висоти 2025-го.
Юрій Нікіфоров та Ілья Цимбалар згодом загралися за Росію, а Олег Салєнко навіть став найкращим бомбардиром ЧС-1994 у її складі. Сергій Щербаков невдовзі потрапив у страшну автокатастрофу, що зруйнувала йому життя, яке тихо добігає кінця в Москві. У той же час Олег Лужний, Сергій Беженар, Іван Гецко – символи наших, українських 90-х.
Казали, що тренувати збірну мав Валерій Лобановський, але у нього діяв контракт з ОАЕ, тож честь випала Прокопенку.
Допомагали йому Валерій Яремченко, Анатолій Пузач і Володимир Мунтян.
Ви скажете – гей, а де ж Заваров, Бєланов, Протасов, Михайличенко та інші зірки, що на той момент ще виступали за кордоном?
І відповідь буде сумною – ФФУ навіть не змогла оплатити їм квитки.
Він же й забив дебютний гол збірної – прямим ударом зі штрафного, але за рахунку 0:3.
Ужгород співав – впродовж всієї гри тут вболівали за обидві збірні.
Так-от воно все й почалося. Незграбно, кострубато, але іншого годі було очікувати від народу, що не мав в тому ніякого досвіду.
Литва, Латвія, Естонія – ці мали незалежність у міжвоєнний період. Їхній відхід з Союзу почався з відновлення конституцій тих часів.
Лише в 6-му своєму матчі збірна України нарешті перемогла – у Вільнюсі над Литвою 2:1.
Паралельно Динамо у Лізі чемпіонів вкотре довело, що сильніше за Спартак – і це було, мабуть, найкращою новиною для людей в дуже складному 1994-му.
Україна втратила майже повністю одне покоління, що вибрало вигоду замість батьківщини, але вже скоро наросло нове – і Шевченко, Ребров, Ващук, Гусин, Шовковський під керівництвом Лобановського, що повернувся, заграли так, що боляче стало навіть Реалу й Барселоні.
Нова епоха-бо наближалася. Цього ще ніхто не знав у 1991-му, та все ж люди, що навпомацки рухали зміни, обрали правильний бік історії.
Різні люди – зі Львова, Києва, Донецька, Одеси, Харкова, Ужгорода й інших міст та сіл.
І навіть останній керівник федерації футболу ще радянської України Микола Фоміних, який попри весь бекграунд теж відмовився підкорятися і загалом вірно окреслив майбутнє:
