Ми пережили три з лишком роки повномасштабної війни й не можемо знати, скільки таких років іще чекає попереду. Як описати стан людини, суспільства в цій точці?
Звичним стало говорити про «синдром відкладеного життя» — бо нормальне людське життя нам зараз недоступне, воно ніби поставлене на паузу, десь чекає до кращих часів.
Проте цей термін геть невдалий, і зараз спробую пояснити, чому.
Словом «синдром» зазвичай позначають хворобливі стани, а також ті, що є парадоксальними або не пояснюються очевидними причинами. Уявімо собі людину, яка має всі можливості побудувати кар’єру: в неї гарна освіта, робота за фахом у компанії, що стрімко зростає, адекватне керівництво, що всіляко підтримує здібних співробітників і співробітниць. А наша людина робить помилку за помилкою, ніби навмисно хоче собі зашкодити, саботує власне бажання просунутися кар’єрними сходами. В цьому випадку можна говорити, наприклад, про синдром самозванця, коли парадоксально поєднуються бажання визнання й страх викриття.
А ось інший приклад. Внаслідок банківської кризи людина втратила всі заощадження, які планувала вкласти в новий бізнес. І тепер їй доводиться скасувати всі свої плани, допоки знову не набереться потрібна сума (якщо набереться). Доти ж вона змушена братися за першу-ліпшу роботу. В цієї людини немає жодних заплутаних синдромів. Вона просто потрапила в халепу і тепер із цього вигрібає.
В цьому різниця — в очевидності причин. Аби пояснити наше сьогоднішнє життя, не треба гортати діагностичний довідник психогенних (зумовлених суто психологічними причинами) синдромів. Ми живемо у війні, а війна — це не невроз. Це біда. Катастрофа.
Як тоді розуміти те, що з нами відбувається сьогодні? Які слова й поняття були б доречнішими?
Як перше таке слово я б обрала «нестачу». Війна забрала в нас багато всього, залишивши в повсякденні порожнечі різного розміру. Найбільшим дефіцитом є безпека. Але також стабільність, передбачуваність, справедливість. Деякі речі стали недоступними, неможливими. Висипатися щоночі. Перетинати державний кордон. Бути разом із коханими, рідними. Бути в безпеці. Повернутися додому. Повернути те, що втрачено назавжди. Ціли шматки наших життів — іноді величезні — не те, що відкладені кудись, а заблоковані чи навіть ампутовані. Ми всі в Україні живемо подібно до людей з інвалідністю, які втратили деякі частини тіла або функції, тільки наша інвалідність — екзистенційна. Ми втратили деякі важливі функції життя й пристосовуємося до цієї нестачі, шукаючи обхідні шляхи для задоволення потреб. Хтось уміє справді майстерно компенсувати породжені війною дефіцити, комусь це дається складніше, але здебільшого українці цілком успішно пристосовуються до понівечених обставин буття й роблять те, що необхідно, в той спосіб, який є доступним на сьогодні.
Якщо тут потрібні додаткові рекомендації чи настанови від психолога, то нехай це буде побажання проявляти якомога більше винахідливості в обхідних маневрах, спрямованих на компенсацію нестач. А також відкрито просити про допомогу, коли це потрібно вам, і пропонувати допомогу, коли вона потрібна комусь іншому.
Друге слово, яким варто описувати життя у війні, — це «біль». Ідеться взагалі про весь спектр важких почуттів і переживань, якими сповнений кожен день: безнадія, пригніченість, тривога. Ненависть. Розпач. Сум. Лють. І знову біль. Цих переживань хотілося б позбутися, не відчувати їх, заглушити. Проте всі вони цілком адекватні поточному моменту, а отже, адаптивні. Тривога потрібна для того, щоб належним чином реагувати на численні небезпеки. Сум — аби прийняти втрати. Лють — аби продовжувати опір. Це малоприємні стани, проте вони сигналізують: ми живі, бо здатні відчувати. Бо не відчувати нічого, як, наприклад, це відбувається внаслідок надмірного травмування, коли почуття заморожуються, — набагато гірше.
Отже, ці негативні й неприємні емоції життєво важливі під час війни, та це не означає, що ми не можемо, не маємо права проживати світлі моменти.
Дуже часто доводиться чути сумніви (частіше від жінок, але не тільки): чи доречні зараз радість, задоволення, грайливість? Чи не є радість зрадою, проявом байдужості? Тому багато українців зараз ховають радість подалі, відкладають будь-які задоволення, бо все не на часі — війна. Відкладання приємностей та інших світлих моментів на «після війни» може справляти враження, що ми відкладаємо життя як таке.
Іноді демонстративні прояви радощів справді можуть бути вкрай недоречними. Проте демонстрація радості й проживання її — це геть не одне й те саме. Баланс негативних і позитивних емоцій варто підтримувати на здоровому рівні. Якщо у вас є сили радіти й ділити радість з іншими — будь ласка, не відкладайте цього.
Третє доречне слово для опису нашого досвіду — «виснаження». А ще «хронічний стрес». Про втому від війни фахівці почали міркувати ще 2022 року (які ми були наївні). Зараз, на четвертому році кривавого протистояння, виснаження навіть не потребує спеціальних досліджень і вимірювань, воно розлите в нашому повітрі. За даними компанії Gradus, втому відчувають 55% респондентів, тобто більш як половина. Рік і два тому частка «втомлених» була майже такою самою. Втому тих, хто воює, й тому не потрапив до числа респондентів, їхні близькі називають «смертельною». В стані стресу перебувають 87% опитаних. Опитування через застосунок «Київ цифровий» показало, що симптоми тривалого стресу відчувають 91% киян. Високий рівень стресу, за даними дослідження Lushchak et al. (статтю опубліковано 2024 року), в біженців фіксується частіше, ніж у тих, хто залишається в Україні (25,2% проти 15,5%). Ці цифри переконливі, але їх не обов’язково сприймати буквально. Очевидно, що стрес і виснаження — це реальність, у якій живе переважна більшість українців, причому не тільки в Україні.
Нехай це прохання не виглядає абсурдним, бо єдиний спосіб подолати втому й виснаження — відпочити. Найшвидший шлях опанувати стрес — розслабитися. Під час війни всі методи є прийнятними. Тому будь-яку мить, що вивільняється від напруги, варто використовувати для розслаблення й відпочинку — в спосіб, доступний тут і зараз.
Четверте слово, звісно, — «невизначеність». Ми не знаємо, скільки триватиме ця війна. Ми не знаємо, чим вона завершиться. Ми не можемо планувати нічого далі, ніж на завтра. Нам складно ухвалювати рішення — як життєво важливі, так і миттєві. Ті, хто виїхав за кордон, іноді не можуть наважитися на повноцінну інтеграцію в новій країні, бо раптом можна буде повернутися. Ті, хто залишився, іноді не певні, наскільки розумно вчинили. Мільйони різних сумнівів і вагань, яким не можна дати ради.
У цій ситуації єдине, на що можна покластися, — це на рутину повсякдення. Поки людина здатна функціонувати на щоденній основі, виконуючи свої обов’язки перед сім’єю й роботою, ентропія війни не матиме над нею справжньої влади. Бо разом із численними речами, які людина не може контролювати, в житті є не менш численні речі, які вона цілком і повністю контролює. Так, ми не знаємо, як наблизити перемогу. Проте знаємо, як і коли приготувати борщ. І в якийсь момент борщ може бути важливішим.
П’яте слово, щоб описати наше життя у війні, — це життя як таке. Без синдрому. Без оцінних характеристик на кшталт «відкладеного». Попри всю трагічність, невимовність, неможливість, неприйнятність обставин, ми живемо. Не ставимо своє життя на паузу, бо щодня встаємо і йдемо у справах, які самі себе не зроблять. Питаємо близьких і коханих: «Як ти?», п’ємо каву, чекаємо на автобус, розкриваємо парасолю, коли дощить, мружимося від сонця, цілуємо дітей, читаємо книжки. Наше життя точно не схоже на чернетку, вдаване життя в очікуванні, коли ж нарешті настане те «справжнє». Воно і є справжнім, бо справжньою є смерть, яка нас оточує щодня.
Наше життя тече безліччю нових річищ, прокладених розсіченим війною ландшафтом. І ніхто не готовий зупинитися й здатися на милість ворогу.
Ворог каже: вас не існує, вас не має бути на цьому світі.
