Китай наближається до вирішальної фази боротьби за світове лідерство. Країна рекордними темпами нарощує військову міць і намагається наздогнати США за кількістю конвенційних видів озброєнь. Та це зовсім не означає, що Пекін зробив основну ставку на мілітарні засоби. Стратегія Китаю хитріша, різноплановіша й підступніша. Вона передбачає досягнення основних цілей іншими, переважно невійськовими методами.

Нещодавно західні медіа поширили новину, що Пекін має намір серйозно збільшити свій ядерний арсенал. У Пентагоні вважають: до 2030 року китайська армія матиме понад 1000 ядерних боєголовок. Китай докладає багато зусиль, аби наростити свою атакувальну міць: від малопотужних високоточних ударних ракет до міжконтинентальних балістичних ракет із вибуховою силою в кілька мегатонн. Офіційна доктрина Китаю містить обіцянку не застосовувати ядерної зброї першим за жодних обставин. Але в Пентагоні висловлюють припущення, що китайська комуністична влада може порушити цю норму, якщо виживання режиму опиниться під загрозою внаслідок військової поразки.

Збільшення ядерного потенціалу — це лише один із напрямів розбудови китайської мілітарної потуги. КНР із 1990-х років здійснює поетапну модернізацію збройних сил. Іще 2006 року військові витрати Пекіна становили близько 55 млрд дол. 2013-го вони сягнули вже 178 млрд. За даними звіту Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), 2024 року Китай спрямував на військову сферу 314 млрд дол. США.

Серйозні видатки на оборону дали змогу Пекіну досягти значних успіхів. За останні 15 років спущено на воду три авіаносці, останній з яких — Fujian — оснащено електромагнітними катапультами. За кількістю кораблів ВМС КНР уже вийшли на перше місце у світі. Зростає арсенал балістичних протикорабельних ракет із дальністю ураження до 4000 км. На озброєння Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) почали надходити винищувачі п’ятого покоління Chengdu J-20 та Shenyang J-31. Створюються зони А2/AD з обмеженим доступом противника. Будуються нові військові об’єкти на території країни, зокрема штабний комплекс у Пекіні, удесятеро більший за Пентагон. У 2020-х роках мілітарна потуга Пекіна вийшла на рівень, коли почала загрожувати домінуванню США в Тихому океані.

Багато хто впевнений: Китай готується до майбутнього військового протистояння з Вашингтоном. Та чи справді воно неминуче? Так, Пекін дійсно приділяє велику увагу посиленню військової могутності. Ігнорувати ці факти було б нерозумно. Проте основна сила Піднебесної — не в кількості ракет, авіаносців, БпЛА чи засобів ППО, а в наявності власної стратегії досягнення мети. І в цій стратегії посилення армії — лише один з елементів боротьби за світове лідерство.

1999 року двоє офіцерів НВАК — Цяо Лян і Ван Сансуй — опублікували книгу, що мала назву «Необмежена війна». Висловлені в ній думки пізніше лягли в основу китайської політики протидії домінуванню США на планеті. Автори концепції стверджують: сучасна війна означає не «використання кимось збройних сил, аби змусити ворога підкоритися», а радше «використання кимось усіх засобів, включно зі збройними та незбройними силами». Цяо Лян і Ван Сансуй влучно зауважили, що хоча США й домінують на полі бою після завершення холодної війни, вони надто обмежені власними правилами та суспільною думкою. Тоді як їхні суперники таких обмежень не мають.

Метою «необмеженої війни» є використання всіх доступних засобів. А це передбачає стирання меж між мілітарним і немілітарним. Наприклад, для американських лідерів певна діяльність противника в кримінальній, екологічній, політичній, соціальній чи економічній сферах не підпадає під визначення війни. Однак китайська стратегія розглядає її як частину «необмеженої війни». Замість симетричного протистояння китайські теоретики запропонували створити для Америки проблему «пропускної здатності», коли США доведеться докладати чималих зусиль тільки задля відстеження всього спектру недружньої активності Китаю. Російсько-українська війна в цій концепції також може розглядатися владою КНР як елемент необмеженої війни з головним противником.

Китайська модернізація конвенційних військових потужностей, поява у Піднебесної ударних авіаносців, винищувачів п’ятого покоління та нових типів ракет змушує Вашингтон включатися в нову гонку озброєнь. Але насправді вирішальна битва у змаганні за світове лідерство може відбутися в іншій сфері. Наприклад, через установлення контролю над стратегічними портами на перетині морських шляхів та особливо цінними мінеральними ресурсами, від яких критично залежать сучасні технології. Або через прискорений поступ у галузях штучного інтелекту, квантових систем, нанотехнологій, робототехніки.

2013 року уряд Китаю запустив глобальну ініціативу «Один пояс — один шлях». Її офіційна мета — розширення можливостей регіональної співпраці, сприяння економічному розвитку, миру та процвітанню. Та насправді ця стратегія є спробою Китаю конвертувати свою економічну потужність у дедалі ширший дипломатичний і військовий вплив не лише поблизу власних кордонів, а й у цілому світі. Особливу увагу китайська влада приділяє морським маршрутам. «Морський Шовковий шлях XXI століття» — це складник китайської ініціативи «Один пояс — один шлях». За різними даними, Китай уже має частковий чи переважний контроль над близько сотнею портів і портової інфраструктури, розташованих у Малайзії, Пакистані, Шрі-Ланці, Бангладеші, М’янмі, Омані, Джибуті, Кенії, Камеруні, Перу, Панамі та інших країнах. Також китайські компанії контролюють найбільший порт Греції Пірей, порт Дарвін на півночі Австралії та контейнерний термінал у порту Зебрюгге (Бельгія).

2017 року Китай відкрив першу військову базу за кордоном. Вона розташована у невеличкій африканській країні Джибуті на перетині важливих шляхів, які ведуть із Європи до Азії й Африки. Хоча інші порти, які контролює КНР, є цивільними, в разі кризи ніщо не завадить Пекіну перетворити їх на військові хаби.

Також Китай став одним із головних кредиторів для країн Глобального Півдня. З 2000 року він видав кредитів на суму понад 1 трлн дол. Із них 418 млрд — це кредити під заставу. 2025 року країни, що розвиваються, мають сплатити Пекіну 35 млрд дол. боргу, з них 22 млрд припадає на 75 найбідніших держав світу.

Економічне проникнення Піднебесної в країни Глобального Півдня (і не лише туди) супроводжується встановленням контролю над природними ресурсами, стратегічними об’єктами та поширенням політичного впливу. Показовий приклад — порт Хамбантота у Шрі-Ланці, який перейшов у оренду КНР, бо місцевий уряд не зміг розплатитися за позику від китайського уряду. Державним переворотом завершилася спроба колишнього президента Зімбабве Мугабе націоналізувати гірничовидобувні підприємства країни, які контролювалися китайським капіталом.

Китай вже давно взяв під контроль не лише світовий видобуток рідкісноземельних металів, а й їх очищення. І використовує цей факт як потужну геополітичну зброю. Пекін контролює близько 70% світового видобутку та 90% переробних потужностей рідкісноземельних металів. Виробляє 90% рідкісноземельних магнітів, які використовуються в електромобілях, енергетиці, аерокосмічній та оборонній індустріях. Саме через критичну залежність американської промисловості від китайського постачання рідкісноземельних металів спроби Трампа натиснути на Пекін за допомогою тарифів зазнали краху.

Згідно з дослідженням Австралійського інституту стратегічної політики (ASPI), якщо 20 років тому США випереджали Китай у 60 з 64 передових технологій, що мають ключове значення для оборони, енергетики, обчислювальної техніки, біотехнологій та інших секторів, то зараз Китай лідирує у 57 із цих технологій.

Проєкт «Один пояс — один шлях», установлення контролю над природними ресурсами, політичний та інформаційний вплив, формування альтернатив західним альянсам (ШОС, БРІКС) — це все елементи однієї стратегії Китаю. На жаль, сучасний Захід не має комплексного підходу до протидії КНР та її намірам змінити міжнародний порядок.

Захід не виступає єдиним фронтом у цьому змаганні за глобальне лідерство. Між США та Європою немає належної координації та довіри. Невдала ініціатива Трампа розпочати торговельну війну з Китаєм виглядає радше як самостійна авантюра, ніж продумана гра. Протидія посиленню Китаю є хаотичною, неповною, непослідовною й часто запізнілою. Створення у вересні 2021 року оборонного пакту AUKUS між Австралією, Великою Британією та США, як і підписання меморандуму про співпрацю між США, Японією та Південною Кореєю в липні 2024 року, є правильними кроками. Проте загалом їм бракує широти охоплення. Такі домовленості спрямовані переважно на один аспект проблеми — військовий. Але вони не дають відповіді на питання, як протидіяти Китаю в інших сферах.

Китайський підхід у боротьбі за світове лідерство є горизонтальним маневром, що передбачає розширення спектра конкуренції за межі здатності конкурентів упоратися з величезною кількістю викликів. Пекін передусім налаштований досягти своїх цілей невійськовими методами. Китай зацікавлений у тому, щоб його основний суперник — США — втратив глобальне лідерство без бою та змирився з появою нових центрів сили. Це, втім, не означає, що конфлікту між США й Китаєм гарантовано не станеться. Сторони, які дотримуються різних поглядів на суть ворожих дій, у якийсь момент можуть просто хибно зрозуміти справжні мотиви одне одного. І вступити у війну через низку непередбачуваних чинників і випадкових збігів, як це вже траплялося у світовій історії.