28 серпня в український кінопрокат виходить новий документальний фільм Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки". І на думку кінокритика і ветерана Ярослава Підгори-Гвяздовського, який подивився цей фільм вже двічі, це кращий док року і з ним Чернов може ще раз поборотися за "Оскара". 

Ярослав поспілкувався з Мстиславом про те, чому він вибрав Андріївку для свого фільму серед сотень інших сіл, за яких точаться бої. Що він думав і відчував під обстрілами на позиції, і що говорив після показу фільму іноземцям, які не до кінця розуміють наш супротив, небажання здатися і готовність боротися зі зброєю в руках.

"2000 метрів до Андріївки" є певним чином роад-муві, коли герой рухається по сюжету фільму від точки А до точки Б. Наше інтерв’ю теж почалося з руху – і крізь час, і крізь простір. Чернов їхав в машині, а я сидів в кімнаті; він був в Берліні, а я – в Києві.

Ще до запису ми з'ясовуємо, що "перетнулися" в часопросторі за допомогою німецького режисера Віма Вендерса. Його фільм  "Небо над Берліном" (Wings of Desire) так сильно вплинув на мене 30 років тому, що я вирішив стати кінокритиком. Чернов, познайомився з Вендерсом 2 роки тому. І зізнався йому, що: "Wings of Desire мене настільки надихнув, що я почав займатися кіно".

– (Мстислав продовжує) ... "20 днів у Маріуполі" і "2000 метрів до Андріївки" мають на собі вплив цього фільму. Там такий же поетичний закадровий голос... Він досі залишився в мені.

(Чернов їде в машині і намагається припаркуватися).

"Небо над Берліном" – це класика кінематографа, герой повинен кудись постійно їхати. І "2000 метрів до Андріївки" теж в цьому ж дусі, тому що ти постійно рухаєшся вперед, нема дороги назад.

– Але чому до Андріївки? Чому саме цей населений пункт, а не десятки інших, де проходив контрнаступ в червні 2023 року?

– Літо 2023 року, мабуть, одне з найважчих у моєму житті. Ми тільки почали показувати в американських кінотеатрах "20 днів у Маріуполі". Це найважливіший момент, коли виходить найбільше преси, і ти говориш не з фестивальною аудиторією, а з аудиторією широкою.

Я пам'ятаю, як мені сказали, мовляв, не сумуй, якщо люди не прийдуть. Бо ж це був час, коли одночасно з нами в прокат вийшли фільми "Барбі" і "Оппенгаймер". Але зали все одно були повні – люди в той час багато ходили в кінотеатри. І мені було так цікаво дивитися, як посеред плакатів цих фільмів висів і наш.

Тоді я багато говорив про Маріуполь, про кіно. Почалися червоні доріжки, інтерв'ю, коктейльні вечірки, де ти зустрічаєшся з кінокритиками, оскарівськими експертами і так далі. А разом з тим в Україні палав фронт.

Почався контрнаступ. Він почався ще в червні. І я одразу після цих сеансів, зустрічей і коктейлів летів до Польщі, сідав в машину, доїжджав до Києва, сідав на потяг, доїжджав до Костянтинівки, знову сідав в машину, і – на фронт.

В нас було декілька підрозділів, з якими ми працювали на різних напрямках. І спочатку ідея була розповісти широку історію, про весь контрнаступ. Але, коли ми познайомилися з Федєю і підрозділом "Гідра" 3-ї штурмової бригади, коли ми почали їх знімати, і я побачив перші кадри, рішення стало сфокусуватися саме на цьому. На бою, де загинув "Гагарин" (позивний бійця 3-ї штурмової). Це головний момент фільму, така героїчна і дуже важка втрата.

Ми просто дивилися кадри, коли тільки вийшли з бою, дивилися на мапу, і я бачив оцю посадку, яка веде до Андріївки. І я зрозумів, що якщо ми зможемо розказати історію Андріївки, якщо ми зможемо розказати історію 3-ї штурмової, Феді та його підрозділу, то це буде символ всієї передової, символ всього контрнаступу, і цього буде достатньо для історії.

І все, ми почали за ними їздити і знімати. Додали камери GoPro. Знімали на КСП (командний спостережний пункт), з дронщиками і мінометниками. І в ті дні, коли Федя ніс прапор, ми пішли разом з ним, сподіваючись, що в кінці нашого фільму буде звільнення Андріївки... Це документальне кіно, тому коли ти починаєш знімати, ніколи не знаєш, чи закінчиш фільм, чи взагалі будеш ще живий.

Потім я знову летів до Лос-Анджелеса, знову ходив на покази, перебуваючи в шоці, тому що я тільки вийшов з цих окопів. Бої йдуть, а мені каже хтось з команди – Слава, ти чого не в костюмі? А я в такій військовій куртці, в брюках військових, на мені й досі цей пил з передової.

Я зустрічався з різними представниками різних великих студій і всі мене питали – коли зйомки закінчаться і чим закінчиться фільм. Але я розумів, що не маю відповіді на ці питання. Ми вирішили знімати, допоки могли знімати. І тільки потім знайшли студію, яка б могла виступати офіційним виробником. Тобто зайшли тоді, коли вже все зняли. Отак.

– Кілька моїх побратимів загинуло тоді, в червні, у складі 47ї бригади...

– Саме так, не доходячи до нього. Про одного з них я зараз сам готую фільм, фільм-портрет. Але я не буду у фільмі брати участь, як ви берете участь в обох своїх фільмах. "20 днів у Маріуполі" загалом це такий собі розширений репортаж. А от "2000 метрів до Андріївки" ви відразу планували як справжній фільм?

– "20 днів..." знімався як серія репортажів, ми їх називаємо Frontline Dispatch (репортажі з передової). В стилі Гемінґвея. Вже потім вони були змонтовані у фільм. А от "2000 метрів..." починалися, задумувалися і знімалися як повноцінне кіно.

І до монтажу ми підходили з кінематографічної точки зору. Та й ми розуміли, що до журналістики зараз, як до військової, так і до дослідницької – скажімо так, журналістики розслідувань, – довіра падає. І до журналістики і до її впливу на суспільство.

А от кіно навпаки – стає сильнішим і має більший емоційний вплив на окремого глядача, загалом на широке глядацьке коло. Тому й продакшн "2000 метрів..." – кіношний, рахуючи й композитора, що писав музику виключно як для ігрового кіно.

До всього цього стосується і кольорові рішення, і монтажна структура, і драматична арка драматургії – це все було за класикою кінематографа.

– Ви вперше були під обстрілом, коли йдете разом з бойовим підрозділом і поруч з вами гинуть бійці? Бо ж ситуації в "2000 метрах..." відмінні від ситуацій, в яких ви були, наприклад, в Стамбулі 2013-го року, чи в Києві 2014-го – під час демонстрацій і локальних протистоянь. Чи навіть як в Масулі в 2017-му, коли там почалась військова операція зі звільнення від терористичної організації ІДІЛ.

– Ні, був, бачив і знімав раніше. Це було не вперше. З початку повномасштабного вторгнення в Україні я це робив регулярно. Просто не так. Це називається Embedded with platoon ("інтегрований у підрозділ"). 

Ми це робили і в Масулі, і в Україні.

– А цього разу які думки вас відвідували? Що ви відчували, будучи за крок від смерті буквально? Адже один з бійців загинув від кулі прямо перед вами.

– "Чи в мене достатньо батарей?", "чи достатньо карток?", "чи мій напарник в цьому випадку, Алекс Бабенко, в безпеці?", "чи ми чуємо дрони, що пролітають у нас над головою?", "чи ми знаємо, де точка евакуації?", "в якому напрямку ворог?", "в якому напрямку треба йти, якщо треба евакуюватися?"... Ось такі чисто практичні думки займали твій розум. Думати ти починаєш, коли вже виходиш.

Найбільш важливе відчуття – це зв'язок з людьми, які поряд. Тому що ти відчуваєш кожну хвилину, і це дуже рідкісне відчуття для цивільної людини, якою я є. Для військових це, на жаль, реальність постійна.

Цивільному важко розуміти, що кожної хвилини може настати смерть. Тобто ти можеш померти наступної миті, і тебе може вже не бути за хвилину. І людини, яка поряд з тобою, також. І це постійне відчуття, немає полегшення. Це тебе змінює. Змінюється і ставлення до людей, зв'язок з людьми, які поруч. І глибину розмов змінює, і додає необхідність людяності. Це найголовніше. Я тільки так бачу.

А ще... Ти йдеш, і в тебе є розуміння, що потрібно для фільму. Ти собі ставиш технічну задачу: у мене ціль зняти, як головний герой підіймає прапор. І якщо я це зніму, в мене буде кіно! А якщо не зніму, кіна не буде... Це – ціль, ти просто йдеш до неї. Так само як і військові йдуть до своєї цілі. До звільнення села Андріївка.

– Тобто, це можна назвати роботою?

– Абсолютно. Це – робота. Але це не значить, що ти нічого не відчуваєш, коли працюєш. Емоції завжди сильні. Просто емоції з'являються після моменту небезпеки. Коли ти починаєш аналізувати, коли вже виїжджаєш звідти – тоді тебе накриває хвиля емоцій. Дуже різних. І смуток, і радість, що ти вижив, і захоплення людьми, з якими ти тільки що був пліч-о-пліч. І багато-багато інших емоцій. Але вони приходять потім.

– За останні два роки з’явилося вже кілька фільмів, де режисер самостійно скаче з солдатами по окопах і посадках, знімаючи кіно й уникаючи куль – наприклад, "Порцелянова війна" Слави Леонтьєва і "Одного літа в Україні" Володимира Тихого. Як гадаєте, це виправдано на місці режисера фільму знімати ось так, з максимальною небезпекою, ставлячи під закрозу закінчення фільму?

– Фільм "2000 метрів до Андріївки" міг би існувати без того, що ми пішли до Андріївки разом з військовими. Але це був би зовсім інший фільм – серія інтерв’ю, кадри з GoPro і дрона. Може це був би і хороший фільм, але не мій. Режисерське бачення, особливо режисерське бачення фільму про війну, базується на тому, як режисер бачить цю війну. Це не просто художнє рішення. Це те, наскільки я, як людина, не як режисер, а саме як людина,  близько до війни. І як я її бачу. А я бачу війну от такою. Я бачу її кривавою, болючою, героїчною, і все одночасно.

І повною страшних, але важливих сенсів, до яких можна доторкнутися лише там, коли ти поряд, бачиш та відчуваєш.

За останні три роки – може й більше, але особливо в останні три роки, особливо цього року – вже 15-16 українських фільмів вийшло. Це золотий час української військової документалістики. І вся ця нова українська хвиля документального кіно, всі ці фільми – вони всі різні. Деякі режисери дивляться на війну, зробивши крок назад і охоплюючи, осмислюючи сенси за допомогою ноннарративних, observational (спостережливих) методів. І це так, як вони це бачать, і це так, як багато людей бачить цю війну. Я захоплююсь цим стилем, але я бачу війну по-іншому. І, як режисер, представляю її глядачу по-іншому.

Я вважаю, що якщо я хочу розповісти про біль і трагедію, про втрати і героїзм військових, і в якомусь сенсі говорити від їх імені з міжнародною публікою чи з українським глядачем, то це мій обов'язок хоча б ненадовго відчути те, що відчувають вони. Інакше я просто з етичної точки зору не зможу говорити від їх імені. І не можу говорити про їх досвід, важкий досвід. І тому нам треба там бути.

Звичайно, мені б не хотілося б ризикувати життям. Але для того, щоб зробити саме "2000 метрів до Андріївки", потрібно було робити саме це.

І тут я знову хочу нагадати: що той ризик, на який ми йдемо – я, Алекс, інші режисери, журналісти, які йдуть в бій з військовими, – не можна порівнювати з ризиком і складністю, які мають військові кожен день.

– Відкрийте секрет – як ви отримали дозвіл на перебування у складі підрозділу, який здійснював контрнаступ?

– Я вам відповім так: краще просити вибачення, ніж просити дозволу.

– Але ж ви розумієте, що бійці взяли відповідальність за вашу безпеку, за ваше життя?

– Звичайно-звичайно! Якби бригада і командири не погодились, це було б неможливо. Це була б просто неповага. Але ми живемо в час, коли війна йде не тільки в фізичному, а ще і в медіапросторі. Це не значить, що журналісти є зброєю військових. Це значить, що військові розуміють – якщо вони підняли прапор над містом, чи над селом під час його звільнення, а фотографії чи відео цього моменту не буде, то про це ніхто не буде знати. Цього ніби і не сталося.

Бо історія – це не те, що сталося, а те, що ми пам'ятаємо. Тому й всі розуміють – зняти момент підняття прапора є настільки ж важливим, як і підняти сам прапор.

Для мене честь, що мені дозволили це зняти. Але і росіяни це розуміли. І в цьому була проблема: ми ховалися, поки йшли до Андріївки, саме тому, що зрозуміло – якщо росіяни побачать прапор, якщо вони побачать журналістів, які їдуть з прапором, то ми будемо пріоритетною ціллю. Вони теж розуміють силу фотографії, репортажу чи кіно.

– Ви колись розповідали, що під час фільмування "20 днів у Маріуполі" був такий момент, що вам здавалося – все, не вийдете з оточення, не виживите. А в "2000 метрах..." був такий момент?

– В самій Андріївці був важкий момент. Але ти все одно орієнтуєшся на військових, хоч і думаєш, що все пропало. Як одного разу, коли ми зайшли до Андріївки, сховалися в підвал, а його почали бомбити. Та ти все одно дивишся на військових, вирішуючи – панікувати чи ні. Бо впевнений, що вони зроблять все можливе для твого виживання. Тому, якщо говорити про просте відчуття страху, то його менше. Саме тому, що там ти вже не один. Там ти з людьми, які відповідають за твою безпеку, допомагають тобі.

– Мене неодноразово питали європейці – чому я пішов до війська, мовляв, як я міг піти на війну і як міг мати намір вбивати людей? Питання до вас – як ви після показу власних фільмів говорили на пресконференціях чи особистих зустрічах з іноземцями на тему російсько-української війни? Як їм пояснювали наш супротив, небажання здатися і готовність боротися зі зброєю в руках?

– Я зрозумів, що це залежить від того, в якій ти країні і в якій частині світу. Коли ти говориш з східноєвропейцями з країн Балтії там є розуміння. Бо головний меседж до них – нагадати, що Україна – близько і що вони наступні, якщо Україна впаде.

Для європейців з Франції, Німеччини, Великої Британії та північної Європи завжди був і завжди є важливим захист принципів демократії, прав людини, законних кордонів і в цілому ідея справедливості. Там ти говориш саме про це – що російсько-українська війна є несправедливою війною. Ти пояснюєш, що це порушення міжнародних законів і що це може бути початком наступної світової війни, так само, як Друга Світова почалась в Європі 1939 року. І вони це розуміють. Вони розуміють історичні паралелі, вони розуміють питання справедливості.

Коли ти говориш з американцями, то їм легше пояснювати на прикладах. Тому що ніхто не вторгався в Америку. А найближчі до вторгнення аналогії з терористичними атаками – це 11 вересня 2001 року або Перл Харбор 1941-го. Тому я їм розповідав про міжнародні кордони, ООН і так далі. Це важко. Але краще працюють порівняння з home invasion (вторгнення в приватне помешкання).

І коли вони дивляться "2000 метрів до Андріївки" вони починають розуміти, говорячи, так це ж просто home invasion, бо у вас є сусід, як в мене тут є сусід, який мені розбив хату, вбив частину моєї сім'ї, і я його з цієї хати намагаюся викинути, і прошу для цього допомогу в інших сусідів. Для них це просте пояснення і порівняння, і воно працює. Тому що для них права на приватну власність, на носіння зброї, на самозахист себе і сім'ї – найвища цінність. І коли ти порівняєш вторгнення в Україну з цим, вони розуміють.

Для Латинської Америки пояснювати варто інакше. Росіянам вдалося вкинути наратив про те, що Америка – це колоніальна імперіалістична держава, яка маніпулює Україною, щоб послабити Росію. І їм треба пояснювати, що історично взагалі все не так. Це Росія є колоніальною державою, яка намагається знищити українську ідентичність. І їм це заходить. Бо вони дуже чутливі до колоніальних імпульсів сусідів великих і сильних. Плюс для них важлива концепція не стільки справедливості і закону, скільки боротьби слабкого проти сильного. Стійкість, сміливість і прості, людяні цінності. Вони саме це бачать в моїх "2000 метрах..." і їм це резонує.

– Наостанок я б хотів торкнутися складної теми і поставити крапки в суперечці щодо національної приналежності ваших фільмів. Обидва ваші повнометражні документальні фільми фінансувалися американськими структурами – Frontline PBS і Associated Press. А за законом бізнесу, хто платить, той і головний. Тобто і "20 днів у Маріуполі", і "2000 метрів до Андріївки" американські фільми??

– Ні. По-перше, головний продакшн фільму зроблений українським режисером, який працює в українському офісі Associated Press. Український офіс Associated Press – це українська компанія, зареєстрована в Україні. З українським бюджетом. І тому цей фільм – український.

Правда, що частина фільму, постпродакшн, був зроблений в Америці, але ж це всього лише постпродакшн. Основна команда, яка знімала і "20 днів...", і "2000 метрів..." – режисер, оператор, копродюсер – українська. Тому це український фільм, де закадровий голос йде англійською мовою.

Я не знаю, хто буде цього року представляти Україну у міжнародній номінації на "Оскар", але "2000 метрів до Андріївки" може. Він проходить по стандартам для того, щоб потрапити в конкурс як український фільм, де є ко-продукція з американським паблік-бродкастером. PBS – це як наше "Суспільне"...

До речі, його, PBS, – закривають, оскільки американський президент скасував деякі статті фінансування. Тобто ми б втратили повністю весь бюджет, якщо б це сталося зараз. А от для тих, хто свій фільм ще не завершив – це кінець.

"2000 метрів до Андріївки" виграв декілька фестивалів. Серед них – фестиваль DocaViv, де він взяв приз. Таким чином це робить його "легітимним" для проходу на документарний "фічер" "Оскару". А ще, треба сказати, що він може сприйматися як документальний, так й ігровий фільм. Всі умови у нас вже виконані.

Також ми подали його на конкурс "Оскарівського комітету", і я був би радий представляти Україну цього року в міжнародній секції.