З приходом весни та перших яскравих променів сонця на обличчях багатьох людей з’являються милі дрібні пігментні плями, які російською мовою часто називають «вєснушкі». В українській мові для цього явища існують свої, не менш поетичні та влучні назви.
Найпоширеніші українські відповідники до слова «вєснушкі»
Веснянки. Це, мабуть, найочевидніший та найпоширеніший переклад, який безпосередньо вказує на зв’язок цих пігментних плям з весняною порою року. Слово «веснянки» фіксується у багатьох українських словниках, зокрема у «Словнику української мови» в 11 томах (СУМ-11). Варто зазначити, що в українській мові існує співзвучне слово «веснянки», яке позначає не лише пігментні плями, але й назву обрядових пісень, пов’язаних з початком весни та наближенням весняних польових робіт.
Ластовиння. Ця назва є ще одним влучним та образним українським відповідником, який особливо підкреслює красу та унікальність цих «сонячних поцілунків». Як зазначає мовознавиця Марія Словолюб, слова «веснушкі» та «конопушки» українською найкраще передає давнє та самобутнє слово «ластовиння».
Українська мова багата на синоніми, і у випадку з «вєснушками» ми маємо два основних варіанти — «веснянки» та «ластовиння». Обидві назви підкреслюють сезонність та природність цього явища.
«Ластовиння», «веснянки» — це руді пігментні цяточки на шкірі з підвищеним вмістом меланіну, які найчастіше з’являються навесні. У деяких людей вони можуть залишатися на шкірі протягом усього року, додаючи їхній зовнішності особливого шарму та індивідуальності. Багато хто вважає ластовиння привабливим, адже воно підкреслює природну красу. А як ніжно звучить це слово в однині — ластовинка чи веснянка
Слово «ластовиння» має глибоке коріння в українській мові та не є запозиченням. Цікаво, що етимологічно воно пов’язане з птахом — ластівкою. У давнину існувало повір’я, що веснянки з’являються разом із приходом весни та першими ластівками.
В народі існували навіть примовки, пов’язані з ластівками та веснянками. Діти зверталися до ластівки з проханням забрати веснянки та подарувати білу шкіру: «Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки» — після чого бігли вмиватися. Також існувало повір’я, що ластовиння з’являється у тих, хто зруйнував ластівчине гніздо.
«Ластовиння» в українській літературі
Красу та особливість «ластовиння» оспівували й українські письменники у своїх творах:
«Нині тіло всієї країни має «ластовиння» війни: на стінах будинків, наших полях, дитячих садочках, школах, лікарнях, навіть на наших мріях», — Олександр Козинець, збірка віршів «Ластовиння».
«Він неспокійно кліпав очима, вічно сміявся і повертав на всі боки широкий вид з густим ластовинням», — Михайло Коцюбинський, повість «Тіні забутих предків».
«Дівчинка була руда, в ластовинні, з носом, що нагадував ґудзик», — Леонід Смілянський, повість «Софія».
«Обличчя її [панни] було густо поцятковане ластовинням, на щоках синiли гiлочки прожилкiв», — Роман Андріяшик, роман «Ладощі».
«По жмені ластовиння весна дарує дітям, а мамам — ранки сині та перші ніжні квіти», — Анатолій Костецький, вірш «Весняні дарунки».
