За освітнім фахом Андрій Якубенко є істориком. До початку великої війни працював в Херсонській інспекції з охорони культурних та історичних пам'яток. Потім були заробітки в Польщі та робота в логістичній компанії Херсона.
Разом з дружиною Юлією чоловік виховував сина і, як і мільйони інших українців, будував плани на майбутнє. Однак коли взимку 2022 року ситуація на кордоні з рф стала загострюватись, з'явилося передчуття лиха, що насувається.
— В мені було наче дві людини. Одна з них — історик, який казав, що точно нападуть, з огляду на практику історичних подій. Але переважала інша людина, яка вважала, що нічого не буде, побрязкають зброєю та й усе, — зазначає Андрій.
Та, як відомо, простим «брязканням зброєю» не закінчилось. То ж в перший же день повномасштабного вторгнення чоловік зібрав речі та пішов до місцевого військкомату.
— Міркував так: якщо це не зроблю я й інші, то хто ж це буде робити? Я був впевнений, що так має вчинити кожен чоловік, адже це обов'язок: йти та захищати, — підкреслив Андрій.
Чоловік потрапив до 192-го окремого батальйону територіальної оборони «Херсон», а згодом був прикомандирований до 59-ї окремої штурмової бригади. В мирний час Андрій не проходив строкової служби, мав лише навички стрільби, відтак, вчитися військовій справі довелося в бойових умовах на Херсонщині й Миколаївщині.
— З першого дня була зрозуміла перевага противника як у кількості, так і в засобах ведення бою. Не можу сказати, що це якась дурна, слабка армія. У них була перевага в артилерії, мінометах, вони тримали небо. Ми ж здебільшого оборонялися. Виїжджали танки, могли нас обстріляти, а нашим завданням було просто пересидіти цей момент, — пояснює військовий.
Коли під тиском росіян ЗСУ довелося відійти з лівого берега Дніпра, під окупацію потрапив Херсон, в якому залишалася родина Андрія. Важко зрозуміти емоції й хвилювання військового в такі дні, та чоловік продовжував виконувати бойові завдання до початку квітня 2022 року, коли отримав важке поранення.
В той час підрозділ Андрія «зачистив» від окупантів село на Миколаївщині й зайняв там оборону.
— Та надійшов наказ просунутися вперед і закріпитися на нових позиціях в «сірій» зоні, — розповідає військовий.
Була сформована група з добровольців, і захисники вирушили на нові позиції.
— За даними розвідки, лісосмуга, куди ми заходили, повинна була бути чистою від противника. Ми йшли довго, потайки. Та, можливо, якось себе видали, чи, скоріш за все, ворог нас вже чекав. По нас відкрили прицільний вогонь з мінометів. Одразу був важко поранений один з розвідників. Просуватися далі ми вже не могли, і командир дав наказ відходити, — пригадує ветеран.
Міномети ворога працювали десь дуже близько. Вихід — секунда — влучання. Вихід — секунда — влучання… Групі Андрія потрібно було філігранно розраховувати час, щоб дістатися укриття, яким слугував старий бетонний канал.
— Та я трохи не добіг до укриття. Одна з мін прилетіла поряд. Я відчув тяжкий удар, побачив, як рука безвільно впала, і зрозумів, що я її вже втратив, адже кінцівка стала триматися лише на шкірі, — розповідає чоловік.
Окрім поранення руки, захисник дістав ще й травму ноги, тому пересуватися самостійно вже не міг. Тоді один з побратимів між «виходами» з мінометів вискочив з укриття і, ризикуючи власним життям, врятував Андрія, затягнувши його до каналу.
Товариші поставили Андрію турнікети, однак потрібно було якось вибиратися з-під щільного обстрілу. Чоловік втратив багато крові, й десь на підсвідомості промайнула думка, що, можливо, він вже не виживе. Тим паче, Андрій розумів, що фізично хлопцям забракне сил його витягнути на собі. То ж захисник вмовив побратимів полишити його з тим, щоб вони прийшли пізніше, коли зможуть організувати евакуацію. Телефон і документи чоловік віддав побратимам.
— Я не хотів, щоб при мені щось було. Адже родина моя залишалася в окупованому Херсоні, і якби ворог знайшов мене, то по моїх документах міг на них вийти. Мені цього, звісно, дуже не хотілося. І, чесно кажучи, я думав в той момент, що вже не виживу, бо реально дуже багато крові втратив, — зазначає військовий.
Декілька разів чоловік втрачав свідомість і знову приходив до тями. Отямившись в черговий раз, військовий побачив, що на дворі вже глуха ніч, а допомоги все не було. Невже за ним ніхто не прийде?! Та за Андрія, звісно, ніхто не забув, і згодом побратими повернулися і викликали евакуаційну техніку.
— Я побачив, що мене витягують, і у мене з'явилася надія на життя. Я взяв себе в руки й почав триматися, — запевняє військовий.
На «швидкій» чоловіка доправили до лікарні в Миколаєві. Коли в лікарняній палаті захисник прийшов до тями, то зрозумів, що руки у нього вже немає. Однак Андрій запевняє, що доволі просто і без драматизму сприйняв цю звістку, адже треба було сконцентруватися не на втраті, а на тому, щоб зберегти поранену ногу.
— І цей момент мене і тримав: головне стати знову на свої ноги. Тільки про це я і думав, — зазначає ветеран.
Однак в цивільній лікарні Миколаєва медики не знали, як знову поставити чоловіка на ноги. То ж захисника перевели до військового шпиталю в Одесу, де, за словами ветерана, лікарі зробили все можливе й неможливе, щоб ногу не довелося ампутувати.
В ці ж дні дружині з сином вдалося вирватися з окупації та приїхати в Одесу до Андрія.
— І одразу ж після їхнього приїзду у мене покращився стан. Вони, звісно, тяжко переживали моє поранення, але трималися і допомагали триматися мені, — розповідає військовий.
Дружина Юлія стала завзято шукати в мережі інформацію про те, як вправлятися в житті та побуті з однією рукою.
— Вона шукала в соцмережах спортсменів зі схожими травмами, які активно займаються спортом. Ми дивилися, як вони прилаштовуються, роблять вправи, я переймав їхній досвід, до чогось доходив і самостійно, — каже Андрій.
У 2023 році чоловік пройшов протезування, отримавши дві штучних кінцівки: механічну та електронну.
— Механічний протез простіший за функціоналом, та він і простіший в користуванні та надійніший. З ним я і в гори навіть ходив. З електронним вправлявся більше вдома, — пояснив відмінності чоловік.
На етапі реабілітації військовий не на жарт захопився спортом, адже саме фізичні вправи — шлях до відновлення після важких травм.
— Мені потрібно було поновити себе, відчути себе в новому тілі. Тому після реанімації першою вправою я почав качати прес. Крім того, дуже хотів знову навчитися відтискатися від підлоги, — зазначає Андрій.
Чоловік опанував цю вправу на одній руці, а далі — більше. Після виписки зі шпиталю захисник записався у фітнес-клуб. Ветеран, який займається на тренажерах з однією рукою, привертав увагу оточення.
— Та мені було все одно, чи хтось дивиться на мене, чи ні. Я просто робив свою справу, — підкреслює Андрій.
Перебравшись з родиною до Івано-Франківська, чоловік познайомився з іншими ветеранами, які розповіли йому про адаптивний спорт високих досягнень. Зрештою, у 2024 році Андрій пройшов нацвідбір і взяв участь в Arnold Classic Europe, поповнивши скарбничку збірної України «золотом» у веслуванні на 100 метрів і «бронзою» в ейрбайку.
Зараз чоловік отримав вже свій третій протез — біонічний.
— З ним йде біонічна кисть і гак. Кисть більш делікатна: на роботу ходити, за комп'ютером працювати, там є різні хвати. А гак масивний, міцний, з ним можна навіть ремонти проводити, він буде тримати надійно інструменти, — пояснює ветеран.
Андрій продовжує активно займатися спортом (тренажерний зал, плавання, кікбоксинг, страйкбол, походи в гори) і влаштувався на роботу в управління ветеранської політики ОДА Івано-Франківщини. Там він відповідає за розвиток адаптивного спорту і ветеранських просторів в регіоні.
— Без спорту я вже не можу і по-іншому себе не бачу. Якщо не пішов на тренування в зал, то мені вже стає погано. Завдання адаптивного спорту — дати можливість людині зростати фізично і психологічно. Це про змагання і фізичний розвиток, що своєю чергою підтягує психологічну складову, покращує ментальне здоров'я, — резюмував Андрій Якубенко.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безплатну допомогу у спільноті EnableMe.
