Тридцять років тому Сараєво було оточене артилерією, снайперами й мовчанням світу. Боснія перебувала у стані війни із Сербією. В обложеному місті лишалася Аїда Черкез – молода журналістка, яка висвітлювала війну для Associated Press зі свого офісу в підвалі під постійними обстрілами, без електрики і з гнітючим відчуттям, що її ніхто не чує.
Після 24 лютого 2022-го, в перші дні повномасштабного вторгнення, вона написала листа зі зверненням до українців, в якому йшлося про те, що "Україна буде стояти, решта мине".
Нині вона звертається до українців із точки, в яку ми ще не прийшли – з нашого "після війни". Аїда пережила втрати, екзиль, повернення – і довгий, заплутаний шлях відбудови з руїн чогось людського.
Деякі її роздуми можуть не резонувати українському читачу. Вона говорить про тягар ненависті, моральну імлу травми й небезпечну привабливість праведного гніву. Втім, можливо, саме тому її голос сьогодні такий важливий – не тому, що звучить у такт з нашим, а тому, що руйнує нашу інформаційну бульбашку.
В цій розмові Аїда розповідає, що означає продовжувати бути журналістом, коли світ здається байдужим до твого болю, і чому, навіть після всього, вона все ще вірить, що ми можемо садити дерева, в тіні від яких, можливо, ніколи не зможемо відпочити.
Ми записали цю розмову у Львові під час Lviv Media Forum 2025.
– Ви якось сказали, що, перебуваючи під час облоги в Сараєві, жили з ілюзією, що якщо показати правду, то цього буде достатньо, щоб зупинити війну. Чи пам'ятаєте момент, коли ця ілюзія зникла?
– Це був не момент – це був процес. Минуло, може, два роки від початку війни… Здається, це сталося під час одного з раундів мирних переговорів – як-от ті, що відбуваються нині (це інтерв'ю записувалось 16 травня, у день перемовин між Україною та Росією в Стамбулі – УП). І люди просто перестали рахувати ті перемовини після трьохсотого раунду.
Деякі з мирних переговорів взагалі починалися з масованих артилерійських обстрілів Сараєва – це був такий собі спосіб тиску на перемовників.
Тож ми починали боятися мирних переговорів, бо знали: поки вони говоритимуть у Женеві, для нас це буде ще один день насильства. Вони будуть обстрілювати нас, щоб натиснути на наших представників за столом переговорів. Я пам'ятаю, як люди йшли коридором мого будинку й казали: "Починаються мирні переговори, спускаймося в підвал".
Стільки спроб були провальними, що в якийсь момент я спитала себе: "Що я взагалі роблю? Це не має жодного ефекту для суспільства. Жодного ефекту для перемовників. Жодного ефекту для іноземних урядів. То до кого я взагалі звертаюся?". Ти усвідомлюєш, що два роки день і ніч інформуєш когось про війну – і нічого. Зовсім. Тебе це ламає, і ти думаєш: "Це не варто зусиль". Але насправді ж цей процес дуже повільний.
Ти змінюєш громадську думку. Просто це відбувається дуже повільно, тоді як, коли по тобі стріляють, кожна хвилина має значення. У тебе немає часу чекати роками. А це все насправді потребує саме років.
Це й є розбіжність – між твоїм нетерпінням і реальністю. Реальністю, в якій ти таки змінюєш світ, просто настільки повільно, що не можеш цього побачити. Точно як з тією алеєю, про яку я згадувала (під час панельної дискусії перед інтерв'ю – УП): ти йдеш нею, і не бачиш неба – бо дерева виросли такими високими й прекрасними. А ті, хто їх посадив, знали: вони не доживуть, щоб побачити цю алею. Можливо, знадобилося біля ста років, щоб дерева виросли й зробили цю вулицю такою красивою.
Можливо, ви навіть не доживете до миру й не побачите наслідків своєї праці. Але вони будуть. І це те, що потрібно усвідомити – повільність процесу й своє нетерпіння. На результати підуть десятиліття. Можливо, ви їх ніколи не побачите. Але вони будуть.
– Ви це усвідомили вже після війни, якщо я правильно зрозуміла…
– Я усвідомила це за кількадесят років після війни, двадцять років по тому.
– А в той період, коли ви ще були там – як ви справлялися з розпачем? Як давали собі раду з відчуттям, що нічого не можете змінити?
Я багато плакала, а потім ці сльози переходили в істерики, а потім я почала сміятися разом з іншими і жартувати з цього. Урешті все перетворилося на великий жарт. Ти просто йдеш далі, іноді просто повідомляєш новини, бо це твоя робота. Але цього недостатньо.
Потрібно бачити в цьому сенс. Я думаю, що з часом ви таки сприятимете змінам – можливо, це ще не буде "мир", але це буде зміна ставлення, зміна глобальної свідомості щодо проблем. І ви зробите свій внесок.
Можливо, це буде недостатньо добре для України. І надто повільно для України. Але повірте: щодня ви змінюєте хоча б одну людину – з байдужої на ту, якій не все одно. І навіть одна така людина серед семи мільярдів варта того, що ви робите.
– Що б ви порадили українським журналістам і активістам, які зрозуміли, що їхні тексти більше не спричиняють жодної реакції влади?
– Я б порадила уявити собі світ, у якому ви всі припиняєте писати. Яким він буде?
– Ага. То чи покращуєте ви світ своїми матеріалами?
– А яка альтернатива? Відсутність інформації? Знаєте, що це означає? Це означає вимкнути світло і дати поганим людям робити все, що заманеться – без жодних свідків. Ви хоча б робите це видимим. Видимість – це хоч якась гарантія, що все не стане ще гірше. Саме це ви й робите: не даєте згаснути світлу. Бо коли темно, стає по-справжньому страшно.
Можливо, вам здається, що ви тільки й робите, що дивитесь на різанини, війни, несправедливість – і показуєте це світові. Але повірте: якщо ви припините це робити, усе стане значно гірше. У темряві можна зробити набагато більше поганих речей, ніж при світлі.
– Під час панелі ви згадували, що медіа не мають бути злими й не повинні розпалювати злість. Коли ви писали під час облоги Сараєва, як вам вдавалося зберігати професіоналізм і не піддаватися гніву?
– Це складно. Треба якось виробити в собі певну... біполярність.
– Я приймала свою таку біполярність. Частина мене особисто страждала від цієї війни. Але я знала: якщо дозволю емоціям проникати в тексти – а я ж працювала для іноземних медіа – мені не довірятимуть.
У ті часи про дрони тільки починали говорити як про щось із майбутнього, і мені хтось пояснив, що це таке. Я почала уявляти себе таким дроном: сиджу, бачу ситуацію зі своєї перспективи – жертви і свідка жахіть.
Уявляла, що я дрон. Або бог, або янгол, або щось таке, що дивилося б згори. І з цього місця – писала.
Це допомагало мені відділяти емоції від матеріалу. І це було не так уже й важко, бо самі факти вже були жахливими. Не потрібно було нічого додавати. Не потрібно було брехати. В те, що відбувалося насправді, важко було повірити.
Правда ще важча для сприйняття. Не треба до неї нічого домальовувати. А ще – ви приходите до цього з морально правильної позиції. Вам легше. Уявіть, як це – для чесного росіянина, який хоче розповідати, що відбувається.
Він не встигне договорити й половини речення – і вже опиниться в тюрмі. А за пів року, можливо, вже буде мертвий. Іноді навіть гірше, розумієте? Я зрозуміла це вже після війни, коли дізналася, скільки людей у Белграді намагалися сказати правду – й були вбиті.
І я усвідомила: мені було простіше під снайперським вогнем і бомбами. Бо ти просто сидиш у підвалі, але принаймні маєш відчуття, що ти на правильному боці історії. Що робиш правильну справу.
Це легше, ніж бути на хибному боці історії й намагатися щось змінити. Я дуже поважаю своїх колег у Боснії, які висвітлювали війну. Але ще більше – тих, кого я зустріла пізніше. Людей, які за спробу сказати правду зазнали переслідувань у власному суспільстві, у власній країні. І мушу сказати: це страшніше, тому що тебе виганяють з твоєї ж спільноти і ти можеш померти.
Принаймні з цього боку ми маємо спільне відчуття, що ми жертви, і ми маємо рацію. Тому ті чесні люди з "іншого" боку – іноді ще більші жертви.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви написали листа до українців, тому що були по той самий бік, де сьогодні перебувають українці. Що вас спонукало зробити це?
– Я була зла. Дуже зла, бо це сталося знову. Я злилася на всіх, бо бачила, що це неминуче. Ніхто не проводить військові навчання біля чужого кордону, не плануючи вторгнення.
У чому тоді їхній сенс? Просто ніхто не хотів цього бачити, крім нас у Боснії. Ми бачили, до чого все йде, бо мали такий досвід. І я подумала: "Чому ніхто в Європі чи в Україні не може в це повірити, а тільки ми, в Сараєві, знаємо, що вони на вас нападуть?"
Тоді я й зрозуміла: це тому, що ми вже це пройшли. І якщо ми не поділимося своїм досвідом – то що тоді? Якщо ми всі помремо, і наш досвід помре з нами – це все буде даремно.
Люди, які пройшли через таке й винесли з цього бодай якісь уроки, мають ними ділитися. Тоді це стає спільним знанням – і це вже прогрес. Якщо щось пережив і забрав це із собою в могилу – це не прогрес. Я сприймала свого листа й своє попередження Україні саме так – як попередження і як крок уперед.
Ви маєте знати, що чекає на вас. Я – не знала. А ви повинні вчитися на нашому досвіді. Це полегшить вам життя. А коли все це скінчиться – зробіть те саме для тих, хто буде наступним.
– Ви побачили ті самі стадії – як починалась війна тоді і зараз…
– Можливо, тоді ви можете сказати, яких помилок Україні не варто повторювати?
– Будьте обережні з тим, який наратив ви поширюєте. Бо коли все закінчиться, вас може повністю поглинути ненависть. Це не вплине на Росію. Їм байдуже, подобаються вони вам чи ні. Зате ваше суспільство може загрузнути в ненависті, яка стане перепоною для розвитку.
Ви не повинні забувати, що з вами сталося. Але й не повинні на цьому зациклюватися. Саме тому треба уникати мови ненависті. Бо вона отруїть наступне покоління. Це – передача травми. Натомість варто застерегти наступне покоління. Зробити їх свідомими історії, небезпек, але не перекладати на них свою травму.
Бо це заважатиме їм вирости нормальними людьми. Багато хто припустився цієї помилки в Боснії. Але й багато хто зміг її подолати.
Я завжди розповідаю й згадую, що є місто на сході Боснії – Сребрениця. Там було вчинено геноцид. Матері жертв створили свою асоціацію. Я була вражена їхньою мужністю – шукати правду, домагатися судів, але водночас простягати руку прогресивним людям у Сербії.
Щороку 11 липня вони стоять разом – "Матері Сребрениці" й жінки в чорному з Белграда. Вони стоять разом біля могил. І це – процес зцілення для обох сторін. Неважливо, як це виглядає, але для обох це шлях до зцілення. Вони вищі за конфлікт націй.
Вони зрозуміли: це не конфлікт між народами, це конфлікт між добром і злом. І вони на боці добра – замість того, щоб казати: "Цей народ поганий, а мій – хороший". Це – хибна думка, бо вона тільки блокує вас. Вони зрозуміли, що хороші люди є по обидва боки.
Якщо ви вирішите бути серед добрих людей цього світу, а не лише українцями – це означатиме значно більше, ніж просто належати до нації.
– Скільки часу минуло, перш ніж це стало можливим для вас?
– Думаю, п'ять – шість років. Дуже швидко. Дуже швидко.
Насправді ініціативу проявили жінки з Белграда, вони простягли руку – і її прийняли. Вони зустрілися, поплакали, а тепер вони сестри.
– Як українці, мені складно це уявити…
– Так. Це справді складно. І для мене теж було складно.
– Особливо зараз, коли війна триває. Я хочу зрозуміти, як це можливо. Адже ви вже живете у поствоєнному періоді – я ще навіть не можу його уявити. Як він виглядає?
– Я говорю з вами з вашого майбутнього. І мушу сказати: у майбутньому ви дізнаєтеся, скільки жертв режим Кремля спричинив у самій Росії.
Ви почуєте про семирічну дівчинку, яка в школі намалювала український прапор, а її батько тепер у в'язниці. Та дівчинка навіть не українка. Вона – ніхто. Але чому вона так зробила? Знаєте?
Бо, ймовірно, вона почула вдома розмову: "Наша країна коїть жахіття в Україні". І вона намалювала це. Звісно, влада знала, що дитина не могла вигадати це сама. Отже, до в'язниці посадили батька. Ви почуєте про багато таких батьків.
Ви дізнаєтеся про людей, які померли у в'язниці, бо критикували цю агресію. Зараз ви про них не чуєте, бо вони невидимі. Їх ніхто не чує. Режим надто жорсткий – вони просто зникають за одну ніч.
Коли все скінчиться, ці історії почнуть виринати. Ви побачите, що в Росії був спротив. І що через нього люди гинули. Так само, як гинули і ви – через той самий режим. Це здивує вас. Мене свого часу здивувало.
Я подорожую світом – і всюди зустрічаю сербів. Вони виїхали під час війни. Я дивлюся на них і думаю: "Ця людина вирішила назавжди покинути свою країну – через те, що її країна робила зі мною. Вона втратила свою країну через мене". Звісно, я можу поспівчувати.
У них нове життя, вони щасливі. Але вони втратили свою країну. Вони вже ніколи не повернуться. Їхні діти говорять англійською або німецькою. І ця родина назавжди втрачена для Сербії. Назавжди. Їхні діти навіть не говорять сербською. Через те, що інші в їхній країні робили зі мною. Вони – теж жертви.
Через 20–30 років ви це усвідомите і перестанете ненавидіти всіх. Ви зрозумієте, що жертви були з обох боків – більше з вашого, але й з того теж.
У мене є багато колег, які змушені були назавжди залишити Росію, бо критикували кремлівську пропаганду. Це нелегко. Вони – біженці через те, що відбувається з вами. Відкрийте своє серце трохи й для них.
– Але ж є різниця. Вони були проти режиму, і саме тому їхня країна втратила цих людей. У випадку з Україною ми маємо більше біженців, яких втрачає країна, і причина цьому – Росія. Як це можна порівнювати?
– Це статистика. Ви маєте на увазі, що українських біженців більше, ніж російських?
– Я саме про людей, яких ми як країна втрачаємо як біженців.
– Це теж жертви. Якщо ти втрачаєш свою країну – ти жертва. Втратити свою країну – це жахливо. Якщо ти змушений виїхати не з власної волі, а через обставини чи режим – це не твій вибір, і ти жертва.
Можливо, ти живеш добре. Дозвольте мені навести приклад. Моя мама була біженкою в Німеччині. Я тоді була в Сараєві. І в той час я злилась на всіх біженців, бо мені здавалося, що вони нас зрадили. Для мене вони були зрадниками – навіть моя мама. Хоча саме я її відправила, щоб вона доглядала мою дитину. Але між нами була емоційна прірва.
Я відчувала, що маю моральну перевагу, бо я залишилась, а вона – ні. Особливо я це відчула після однієї розмови. Це був жахливий день, адже були обстріли і було дуже страшно. І я подумала: "Вона, напевно, сидить біля телевізора, хвилюється – треба подзвонити". У мене був супутниковий телефон, бо я працювала на іноземну компанію – це був рідкісний привілей. Я пам'ятаю, як ми поповзом залізли під стіл, я набрала її номер і сказала: "Привіт". Навколо мене – пекло, стеля валилася, і я прикривала слухавку рукою, щоб вона не чула вибухів.
Я кажу: "Привіт, я просто хотіла сказати, що тут невеликий обстріл Сараєва, але зі мною все гаразд. Як ти?" – і швидко прикрила телефон, щоб вона не почула звуків бомб. А вона каже: "О, в нас все добре. Слухай, а у вас в офісі є такі бездротові телефони?".
Я сказала: "Ні. А що?". Вона відповіла: "Я от прочитала в журналі, що бездротові телефони можуть спричинити рак мозку. Тож, якщо у вас є такий, краще не користуйся ним. Користуйся телефоном із дротом".
Навколо мене падали стіни, а її хвилював рак мозку від телефону. Я сказала: "Так-так, гаразд, мені треба йти. Бувай". Поклала слухавку. Колега, що сидів під іншим столом, запитав: "І що вона сказала?". Я відповіла йому: "Сказала, щоб я не користувалась бездротовим телефоном, бо можна набути раку мозку". А він подивився на мене й промовив: "Ех, хотів би я померти від раку…".
Це зовсім різні перспективи. І саме ці перспективи можуть розділити суспільство: одні вважають себе сміливими, бо залишились і захищали країну – хоча б своєю присутністю. А інші, хто виїхав, здаються їм зрадниками й боягузами.
Я розповідала, як захворіла на пневмонію, і мене евакуювали до Німеччини, де мені довелось залишитись. І от я отримую документ, у якому написано, що Німеччина "змириться з моєю присутністю" як із біженцем (йдеться про Duldung – тимчасовий допуск на перебування в Німеччині, який дослівно перекладається як "терпіти" – УП). Це дуже принизливо. І сидіти там, не маючи змоги допомогти ані своїй родині, ані своїй країні, ані друзям – це жахливо. Це нестерпно.
У мене є дядько… Ми ніколи про це не говорили, але тітка розповіла, що вони були у Відні під час війни. Вона ходила на роботу, а він працював удома. І от вона знала, що щойно вона йде з дому, він вимикає світло й воду в квартирі й сидить у темряві.
Йому було легше позбавити себе їжі, води й електрики і думати, що в такий спосіб він солідарний із тими, хто залишився вдома. Це було абсолютно безглуздо, але йому так було легше. Але ж це не життя. Це не життя.
Бути біженцем – це важко. Бути біженцем – це жахливо.
Якщо ви мене запитаєте, то в мене був вибір – бути біженцем або залишитися в найтривалішій облозі після Другої світової війни. І я обрала облогу. Бути біженцем настільки боляче й важко, що легше повернутися назад. Я вже й не пам'ятаю, яке було питання.
– Як ви не втратили зв'язок із тими, хто був біженцем – зокрема з вашою матір'ю та дитиною?
– О, коли вона повернулася… Ми були як два роги, що постійно зіштовхуються. Вона почувалася чужою, бо ми ставилися до неї зневажливо – і це правда. Наприклад, тебе запрошують на якусь вечірку, і вже за годину ті, хто залишався в Сараєві, збираються в одній кімнаті, а ті, хто виїжджав – в іншій. Вони говорять про своє, ми – про своє.
Їм було важко перебувати поруч із нами, бо ми постійно ділимося пережитим, а вони не були частиною цього досвіду. Це їх ображало. Вони відчувають провину тих, хто вижив. Провину за те, що їх не було з нами.
Мій син, коли повернувся до Сараєва, зіткнувся з дітьми, які пережили облогу. Він почав завдавати собі шкоди, бо хотів розділити той біль, бути частиною цього досвіду. Він почувався чужим, бо не пережив того, що пережили інші. Тому почав різати себе. Знадобилося багато часу, щоб зцілитися. І що – це нормальне життя?
– Рани, які залишає статус біженця у вашій душі, іноді глибші за ті, що лишає життя, скажімо, у Львові. Повірте мені.
– Як реінтегрувати цих людей назад у суспільство?
– Для початку припиніть постійно говорити про свої переживання під час війни. Це боляче для них – ваша налаштованість проти них. Наче вони не частина суспільства. Наче вони чужинці. Наче їм нічого сказати.
І взагалі, була думка, що вони не повинні навіть мати права голосу.
– Такі думки звучать і в Україні.
– Так, мовляв, яке ти маєш право голосувати? Це ми дали тобі паспорт, тож маєш бути нам вічно вдячний. І в певному сенсі це так. Але варто зважати й на це: жінки й діти під час війни – це тягар. Вони мають поїхати.
Це просто зайві роти, які треба годувати. Саме тому я відправила свою матір і сина. У мене не було для них води. Вони не могли нічим допомогти, а лише споживали мої ресурси. А я була частиною опору, я щось робила. Вони просто їли й пили. Тож я сказала: ідіть і робіть це деінде, залиште мені все, бо я борюся. Це було практично, але несправедливо. Я фактично вигнала їх із дому.
І тепер вони несуть свої рани, а я винна в тому, що вигнала їх.
Наші стосунки із сином вдалося виправити лише в 2017 році. Він виріс із відчуттям, що я його покинула, бо відправила до Німеччини. До 2017 року між нами не було по-справжньому щирих стосунків.
Змінилося все, коли ми знімали фільм і відтворювали сцену, де я відправляю його за кордон. Я запросила його на знімальний майданчик, і він увесь день спостерігав, як цю сцену знімали знову й знову – знімати кіно це неймовірно довго і нудно.
Думаю, коли він повернувся додому, то побачив мою перспективу. І наступного ранку все змінилося. Наче клацнули пальцями – і наші стосунки покращились. Йому просто потрібно було зрозуміти, чому я так вчинила. А тепер, коли в нього є свої діти, він усе чудово розуміє.
Тепер у нас набагато кращі стосунки, ніж були раніше. Ось що робить війна.
– Я не хочу порівнювати, але, можливо, це прочитають люди з окупованих територій. І ось ця облога – це відчуття, ніби тебе залишили, ти не знаєш, що відбувається. Здається, люди на окупованих територіях, які не мають доступу до достовірної інформації, відчувають щось подібне. Що б ви їм порадили?
– Думаю, що є, але більшість не російських сайтів заблоковано.
– Тоді вони не мають інтернету.
– Вони піддаються певній пропаганді. Я не знаю, вірять вони в неї чи ні. Але я завжди вважала, що жити на окупованих територіях – гірше, ніж навіть у Сараєві під час облоги, яка вважається найгіршою. Як не дивно, мені було легше дослухатися до бомб, ніж до чобіт солдатів, які підіймаються сходами. Артилерія й кулі – ти можеш від них сховатися. Йдеш у підвал.
Але коли чуєш кроки солдатів на сходах, і знаєш, що сховатися вже ніде, і що за тридцять секунд вони зайдуть у твою квартиру й зроблять усе, усе, що захочуть… Ось цей звук був для мене гіршим за вибухи. Тож майте співчуття до цих людей. Вони живуть під зовсім іншою загрозою – набагато більш реальною, ніж ваша.
– Минуло понад тридцять років після облоги. Ви коли-небудь жалкували, що не поїхали тоді з країни?
– Ні. Я ніколи не шкодувала. Я б не змогла просто сидіти десь і дивитися це по телевізору, нічого не роблячи.
У мене є друзі – і ми досі дружимо – які на самому початку сказали: "Це не моя справа, до біса це все, я їду". Тепер вони – канадці. Вони не відчувають нічого до Боснії. Вони канадці, але ми все одно друзі – і це нормально. Але я не така людина.
Я не можу просто дивитися на це по телевізору. Я мушу щось робити. Я сприймаю це як атаку на себе, на мою гідність, на все, у що я вірю. Я не з тих, кому можна сказати: "Забирайся звідси. Це моє", – і я піду. Ні, принаймні я чинитиму опір.
Але я розумію людей, які виїхали. Це було набагато раціональніше, ніж мій вибір.
– Ви розповідали історію про свою експедицію в Антарктиду. Сказали, що є кращі професії – досліджувати пінгвінів, кригу тощо. Ви колись шкодували, що присвятили життя розслідуванню воєнних злочинів?
– Так. Я дивилась на тих учених в Антарктиді й думала: "Яке прекрасне життя". Вони не мають нічого спільного з війнами, воєнними злочинами, злочинцями чи організованою злочинністю. Чому, чорт забирай, я вирішила займатися саме цим?
Це божевілля. Хіба не краще досліджувати кригу й турбуватися про пінгвінів? Було б краще. Але я зробила те, що зробила – і не шкодую. Не знаю, чи зробила б це ще раз. Але я відчуваю, що трохи змінила світ – а це, зрештою, і є мета кожної людини, чи не так? Рухати людство вперед. Вони (вчені – УП) роблять це по-своєму, я – по-своєму. Їхня робота приємніша, моя – брудніша. Втім, місія у нас спільна.
Так, я могла обрати кращий варіант. Але я не шкодую.
– Ви також згадували, що написали книжку про облогу Сараєва, і сказали, що вона жахлива і ви ніколи її не опублікуєте.
– Її написання стало для вас терапією…
– Саме так. Я не знаю, навіщо я зробила це із собою.
Іноді я писала – і мене нудило. Наприкінці я питала себе: навіщо я це роблю? Надворі світить сонце. Я могла би вигуляти собаку. Навіщо знову повертатися в минуле? Невже хтось щось із цього винесе? Якщо досі не виніс, то вже й не винесе. Тож я припинила. Можливо, колись повернуся до неї. Але я поки не готова проходити через це ще раз. Не хочу витрачати життя на гидке минуле.
– То виходить, деякі історії не обов'язково розповідати?
– О ні, усі історії мають бути розказані. Просто це надто боляче. Хай хтось інший їх розкаже.
