27 червня у Києві відбулася довгоочікувана зустріч — українська правозахисниця та лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук провела гостьову лекцію для учасниць Київської Академії жіночого лідерства. Два роки організатори чекали на можливість запросити видатну українку поділитися своїм досвідом і баченням з жінками, які формують майбутнє країни.

Начальниця управління з питань гендерної рівності Департаменту соціальної політики КМДА Тетяна Гузенко розповіла, що запрошення Олександри Матвійчук на гостьову лекцію було давньою мрією організаторів Академії жіночого лідерства. Два роки через її щільний графік зустріч не вдавалося організувати. Для Академії було принципово важливо запросити саме Матвійчук — людину, яка гідно представляє Україну у світі.

«Ми два роки намагалися запросити Олександру на гостьову лекцію — її графік неймовірно щільний. Для нас було важливо почути саме її, бо вона виступає не лише як Нобелівська лауреатка, а як представниця України. Те, якою бачать її у світі, таким бачать і обличчя України», — зазначила Тетяна Гузенко.

Олександра Матвійчук, яка вже 11 років документує воєнні злочини, одразу підкреслила особливість своєї роботи:

«Я завжди говорю, що ми документуємо не просто порушення Женевської та Гаазької конвенції, ми документуємо людський біль. Ми документуємо, як Росія цілеспрямовано знищує житлові будинки, школи, дитячі садочки, б’є по музеям, по лікарням, по дитячим майданчикам».

«Я ніколи б не хотіла документувати воєнні злочини, — сказала вона. — Але я не просто документую їх. Я повертаю людям їхні імена. Це мій інструмент. Ці історії не залишаться тільки в архівах — вони отримають шанс на справжню честь. Бо справедливість зцілює».

За останні три роки організація правозахисниці задокументувала 88 тисяч епізодів воєнних злочинів. Серед них — багато злочинів щодо дітей. Матвійчук розповіла історію десятирічного Андрія з Маріуполя, яка глибоко торкнулася всіх присутніх. Хлопчик разом із мамою ховався у підвалі від російських обстрілів, плавив сніг для води, розпалював багаття для приготування їжі.

«Але запаси закінчилися, і мама з хлопчиком були змушені вийти, щоб знайти якусь допомогу, і потрапили прямо під російський обстріл. Його маму поранило в голову, а хлопчика — в ноги», — розповідала Матвійчук.

З останніх сил мати дотягла сина до квартири знайомих, де через відсутність медичної допомоги вони просто лягли на диван і обійнялися. Через кілька годин десятирічний хлопчик розповідав правозахисниці, як його мама поступово слабшала і померла у нього на руках.

«У нас 88 тисяч таких кримінальних епізодів. Ви бачите по мені, що я досі до них не звикла. Мені здається, що це насправді дуже природна річ — продовжувати переживати емоції, навіть якщо це твоя професійна робота і ти вже займаєшся документуванням 11 років».

Матвійчук відверто зізналася, що під час навчання на юридичному факультеті сказала собі, що ніколи не займатиметься кримінальним правом через надмірну емпатію до людей. Життя розпорядилося інакше — її організація стала першою правозахисною структурою, яка відправила мобільні групи спочатку до Криму, потім до Луганської та Донецької областей.

«Для себе я зрозуміла одну просту річ: те, що я вважала своєю вразливістю, насправді є моєю силою. Бо та емпатія, через яку я казала, що ніколи не буду займатися кримінальним правом, вона дає мені можливість продовжувати робити цю роботу вже 11 років».

Правозахисниця підкреслила, що її емпатія — це не просто робочий інструмент, а спосіб пізнання світу. Вона зауважила цікаве спостереження: те, що ми іноді вважаємо своєю вразливістю, насправді є нашою життєвою силою.

Одним із ключових блоків лекції стало переосмислення поняття лідерства. Матвійчук критично поставилася до поширеного розуміння лідерів як людей зі статусом чи визнанням.

«У нас у світі дуже неправильне розуміння лідерства. Лідерами вважають тих, хто має якийсь статус або якесь визнання. А визнання — це коли ти можеш не бути доктором математичних наук, але в тебе мільйон послідовників в Інстаграмі, і ти маєш навіть більше впливу, ніж науковці».

За словами правозахисниці, справжнє лідерство — це не про посаду, ранг чи кількість послідовників. Вона навела метафоричний приклад із перевернутим смітником:

«Лідерство — це коли ти виходиш на двір і бачиш перевернутий смітник. І ти як на зло в цей час у якійсь гарній сукні кудись ідеш. Ти дивишся на цей смітник і думаєш: „Господи, ну за що?“ Але ти розумієш, що не можеш пройти повз це сміття, і починаєш його прибирати. В цей момент обов’язково хтось скаже: „Тобі що, більше за всіх треба?“ І коли ви відповідаєте: „Так, мені більше за всіх треба“, то це і починається лідерство».

Правозахисниця детально пояснила, чому вважає війну Росії проти України геноцидальною. За її словами, це можна довести — у їхній базі задокументовано 8 тисяч епізодів, які показують тотальне знищення українців як таких.

«Путін відкрито говорить, що немає українського народу, немає української мови, немає української культури. Всі 11 років ми документуємо, як ці слова стають практикою на окупованих територіях».

На окупованих територіях фізично знищують активних людей — вчителів, журналістів, мерів, священників, дитячих письменників, музикантів. Це люди, які мають соціальний капітал і тримають на собі соціальні зв’язки громади.

Особливо болючою є тема викрадення українських дітей:

«Росіяни вивозять їх у табори, де розказують: ви не українські діти, ви російські діти, ваші батьки відмовилися від вас. А Україна — це нацистська держава, яка хоче вас знищити. Зараз ви врятовані і будете усиновлені російськими сім’ями, які виховають вас як росіян».

Матвійчук підкреслила, що це не просто війна між двома країнами, а війна між двома системами — авторитарним російським міром та молодою українською демократією. Вона наголошує: боротися за мир — це чинити спротив, у нашому випадку.

«В авторитарних країнах жінка завжди відіграє ту роль, яку їй відвели в родині або в суспільстві. Це тільки в демократіях жінка має привілей вибирати, що вона хоче робити, яку роль вона хоче відігравати».

Правозахисниця зауважила, що Україна має виразне жіноче обличчя — жінки долучилися до Збройних Сил, приймають політичні рішення, будують бізнеси, координують громадські ініціативи.

«Жінки в Україні взагалі на передовій цієї боротьби за свободу і демократію. Я завжди повторюю: мужність не має гендеру».

Один із найсильніших блоків лекції був присвячений концепції «неідеальної жертви». Матвійчук розповіла історію професора Ігоря Козловського, який провів 700 днів у російському полоні. Його тримали в камері-одиночці у підвалі, який з радянських часів використовувався для смертників.

«Там не було вікон, світла, повітря, йому було дуже складно дихати. Була брудна розбита підлога, а по підлозі текла каналізація. Через дірку каналізації вилізали щури. І він розказував мені, що читав цим щурам лекції з філософії, щоби почути звук людського голосу».

Козловський сказав Матвійчук слова, які стали квінтесенцією українського спротиву:

«Весь мій досвід не дає мені підстави сприймати і проживати себе як жертву. Бо центральним виміром мого існування є гідність. А гідність — це дія. І я мало що міг зробити, але я міг читати лекції з філософії щурам у закритій камері».

«Ми відмовилися бути жертвами. Ми не ідеальна жертва. Ми відмовилися вмирати, щоб нас оплакали і поховали. Ми вирішили боротися за свою свободу і за свою людську гідність», — підсумувала правозахисниця.

На запитання про неефективність міжнародного права Матвійчук дала яскраву метафору:

«У мене в руках ручка. Якщо я зараз відпущу пальці, то ручка впаде, тому що є закон земного тяжіння. Це станеться безвідносно до моєї волі, де б я не була. Але право — це не закон земного тяжіння. Право — це ідея, яку придумали люди, це штучна конструкція».

Правозахисниця пояснила, що правова система, створена після Другої світової війни людьми в «стані зміненої свідомості», має термін придатності:

«Люди, які застали Другу світову війну, відійшли. Нові покоління успадкували демократію, але ніколи за неї не боролися. Вони не знають, що таке жити під бомбардуванням. Система почала сипатися, тому що етика лежить в основі всіх правових конструкцій».

«Світ не жорстокий, світ не є несправедливим. Люди однакові, людська природа однакова. Наше завдання — достучатися зараз до цих людей, щоб оця штучна система знову запрацювала. Це одна з частин моєї місії. Власне, тому я так довго не могла до вас дійти, бо я їжджу то в Латинську Америку, то в країни Африки, то в Європу, то на конференції. Ну, я говорю про ці речі, які роблять нас людьми».

Відповідаючи на запитання про те, що допомагає зберегти внутрішню силу, Матвійчук розповіла про свого наставника — українського дисидента Євгена Сверстюка:

«Він увів мене в коло дисидентів. Це люди, які говорили те, що думають, і робили те, що говорять. Люди, які мали сміливість підняти голос проти всієї тоталітарної радянської машини, які чудово знали, що в них немає шансу на перемогу».

Дисидентський рух здавався провальним у короткотерміновій перспективі, але саме завдяки йому Україна змогла відновити незалежність у 90-х роках:

«Усі зусилля мають сенс. Життя таке — ми можемо не побачити результати наших зусиль, але вони мають сенс. І наші діти, діти наших дітей побачать».

Лекція Олександри Матвійчук стала потужним нагадуванням про те, що справжнє лідерство народжується не зі статусу чи визнання, а з готовності взяти відповідальність і діяти заради збереження людської гідності та свободи.

Нагадаємо, раніше також із гостьовою лекцією для учасниць Київської Академії жіночого лідерства виступала координаторка політичних програм та голова правління Громадянської мережі «ОПОРА» Ольга Айвазовська.

Вона давно й системно працює у сфері виборчого законодавства, захисту прав виборців і організації виборчого процесу. Крім того, вона брала участь у перемовинах щодо врегулювання ситуації на Донбасі на початку російсько-української війни.

Даша ГРИШИНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»