Українська кіноіндустрія входить у нову фазу — в Києві відбулася презентація кінопроєктів, які вже невдовзі з’являться на екранах. Подія «Кіно об’єднує», організована за підтримки Держкіно, стала публічною платформою для діалогу між індустрією, владою та суспільством про виклики, зміст і потенціал національного кінематографа.
Серед гостей — акторка Наталка Денисенко, яка люб’язно поділилася з журналісткою «Вечірнього Києва» думками про місію українського кіно, нові ролі, міжнародні проєкти та акторську мрію.
— Пані Наталю, ви сьогодні — одна з найвпізнаваніших акторок сучасного українського кіно. Чому такі події, як «Кіно об’єднує», важливі саме зараз?
— Я просто не могла оминути цей захід, бо щиро вважаю: одна з моїх місій як акторки — заохочувати глядачів обирати саме українське кіно. Так, багато хто приходить у кінотеатр, бо бачить моє ім’я в титрах — і я вдячна за цю любов. Але сьогодні, коли країна воює, кожна копійка бюджету — на вагу золота. Саме тому важливо, щоб і влада, і суспільство чули й бачили: культура потребує підтримки не менше, ніж будь-яка інша сфера.
Українське кіно зараз — це не просто розвага. Це ліки. Це опора для людей у найважчі часи. Воно формує гідність, дає відчуття приналежності, допомагає позбутися комплексу меншовартості. І тому ми повинні не просто знімати, а знімати якісно — так, щоб глядач не сумнівався: українське — значить варте уваги.
— Ви зіграли роль у фільмі «Хрещатик, 48/2», який був представлений на заході. Розкажіть про своє нове перевтілення.
— Один із фільмів, у якому я нещодавно знялася — саме той, через який я сьогодні тут. Це стрічка «Хрещатик, 48/2» — сімейне фентезі, в якому головні ролі виконують діти, неймовірно обдаровані, щирі, світлі. Продюсер проєкту — мій добрий друг Олексій Комаровський — зателефонував і сказав: «Наталко, буде новий фільм, запрошую тебе на проби, роль епізодична, але цікава». Я відповіла: «Льош, ти ж знаєш, яка я професійна, чому невелика роль?». А він — сміється: «Так ти ж будеш грати відьму». І все, я вже біжу. Бо це — класна, виразна роль.
Але для мене участь у цьому фільмі — не лише про епізод чи жанр. Це про важливість створювати те кіно, з яким українські родини можуть прийти до залу й на півтори години опинитися в іншій реальності — світлій, чесній, фантастичній. Це історія, де добро перемагає зло, і зараз це надзвичайно важливо — мати такі емоційні точки опори. У стрічці навіть використано інструменти штучного інтелекту — це справді сучасне, технологічне кіно, зроблене з душею.
— Ви часто говорите про національну підтримку кіно. Наскільки це для вас особисте питання?
— Я щиро вірю: коли ми обираємо подивитися саме український фільм — ми інвестуємо не просто в мистецтво. Ми підтримуємо власну культуру, нашу ідентичність. Це така ж форма громадянської відповідальності, як купити український продукт на поличці супермаркету. Бачиш український продукт — обери його. Так само й з кіно. Підтримка національного виробника — це робочі місця, податки, розвиток.
Адже кожен квиток у кіно — це вклад у те, щоб українське кіно продовжувало жити, розвиватися і бути нашим спільним голосом у світі.
— Наталю, наскільки активним є для вас сьогодні знімальний процес? Чи багато пропозицій надходить?
— У мене роботи вистачає, і я на тому рівні, коли можу вибирати проєкти, а не просто хапатися за кожен. Адже я працюю не лише в кіно: маю благодійні ініціативи, власний курс для жінок, тренінги.
Найближчий кінопроєкт — восени зніматимемо другу частину фільму «Коли ти вийдеш заміж», яка тепер називатиметься «Коли ти розлучишся». Там будуть Тарас Цимбалюк, Антоніна Хижняк і ще одна топова акторка, але її ім’я поки тримають у секреті.
Я розумію, що не можу брати участь у всіх запропонованих проєктах. Наприклад, днями моя агентка отримала пропозицію для мене в один популярний серіал, який уже має певну аудиторію, але я прийняла рішення відмовитися. Вважаю, що настав час дати можливість молодим і початківцям проявити себе. Особливо враховуючи, що я сама активно залучена до навчання молодих акторів — нещодавно брала участь у майстер-класі. І переконана, що саме у таких початкових проєктах вони отримують необхідний досвід і можливість професійного росту.
— Як ви оцінюєте стан галузі сьогодні?
— Звичайно, гонорари зменшилися, проєктів менше, не всім вистачає роботи. Але з іншого боку, ми бачимо, що глядач повертається до українського. Раніше до нас ставилися з недовірою — мовляв, якщо українське кіно, то обов’язково щось депресивне. А зараз це змінюється.
Ми всі — і актори, і режисери, і глядачі — почали більше цінувати своє. І головне — не втратити цей імпульс після перемоги.
— Мені дуже хотілося б спробувати себе в ролі, яка кардинально відрізняється від тих, що я звикла виконувати. Я відома як комедійна актриса, проте вмію впевнено працювати і з драматичними образами, адже маю театральний досвід, де, наприклад, граю роль бабці настільки переконливо, що глядачі мене не впізнають просто.
Без зайвої скромності можу сказати, що я професіонал своєї справи, але в кіно мені хотілося б зазирнути у темніші, більш складні ролі. Такі, як у фільмі «Монстр», де Шарліз Терон втілила образ жінки з психологічними травмами — маніячки, алкоголічки. Це той рівень трансформації, до якого я прагну. Хочу зіграти щось радикально нетипове.
— Тобто Ви готові експериментувати?
— Так, безумовно. Багато моїх колег і режисерів відзначають, що моя сила — в тому, що я не боюся бути смішною або навіть некрасивою на екрані. Адже багато акторів прагнуть завжди грати красивих і ідеальних героїнь. Я ж прагну до справжності і хочу зіграти ролі, які розкриють мене з нової, глибшої сторони.
— Чи є у вас наразі пропозиції щодо участі в міжнародних кінопроєктах?
— Так, є цікава пропозиція з країн Балтії. Проєкт ще на стадії переговорів, але його робить режисер, який довго жив в Україні, хоч і не українець за походженням. І він хоче знімати українською, про Україну і для України. Це кіно з потенціалом для фестивалів.
Мені дуже приємно бачити, що навіть іноземні режисери шукають українських акторів і хочуть вкладати в нашу історію.
До теми: Держкіно просить 200 мільйонів грн на 2025-й і розраховує на два мільярди у 2026-ому році.
Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»
