Теплого червневого ранку, згадка про який тепер з ним на все життя, головний сержант ЗСУ Анатолій Осуховський лежав на землі зі зв'язаними руками, притиснутий важкою колодою, і чекав страти.
Ще кілька хвилин тому йому здавалося, що це лише затяжний сон, хворобливі видіння в гарячковому маренні. Все відбулося так стрімко, ніби над плівкою його життя попрацював режисер монтажу. Ось Осуховський йде лісом – клац! – дуло автомата впирається в скроню – клац! – під щокою суха земля, на спині колода, а перед очима – берці російського солдата.
Анатолій підвів голову, глянув йому в очі. "Не дивись на мене!" – крикнув наглядач. От тоді Осуховський і дійшов висновку, що їх із побратимами розстріляють.
Він стиснув зуби та почав подумки молитися. Проте не благав про диво, що має врятувати йому життя. Не просив про спасіння душі. Не звертався по смерть без катувань. Він молив Його про ідею. Одну хорошу ідею, як звідси втекти.
У визначальні моменти життя, під час найважчих викликів штормовий вітер здуває з людини все наносне, залишаючи тільки основу. Залізну відповідь на питання, ким ти є насправді.
Все своє свідоме життя 56-річний Анатолій Осуховський був людиною дії.
У старших класах займався з гирями – щоб бути підготовленим до служби в армії. І коли радянська система покликала до "інтернаціонального обов'язку", то загнала в кам'янисті пустелі Афганістану 18-річного майстра спорту.
Юнаком – почав власну справу. А коли в середині 90-х через стрибок курсу долара збанкрутував, то не впав у відчай. Зібрав сумку та відправився на заробітки до Великої Британії. Важко працював, закрив кредити, а за вісім років відкрив власну будівельну компанію.
У лютому 2022-го року, вже підданий її Величності, Осуховський забронював номер у недешевому готелі в Арабських Еміратах і готувався до омріяної відпустки з родиною. Але вранці 24 лютого подзвонила кума й сказала три слова: "У нас війна".
Тож замість того, щоб сісти на літак до Дубаю, Осуховський купив собі позашляховик і військове екіпірування та вирушив захищати Україну. Увійшов в один підрозділ разом із двома рідними братами. Взяв позивний "Лондон".
І тепер, три роки по тому, опинившись у найстрашнішій ситуації в своєму житті, він не збирався терпляче чекати своєї долі.
Євангеліє від військового починалося б так: "Спочатку був наказ".
Спочатку був наказ. І наказ був простий: вийти на чергування.
3-го червня цього року Лондон і двоє його побратимів узяли автоматичний станковий гранатомет і чотири цинки з набоями та вирушили на позицію.
Спостережний пункт – на краю лісу, далі простягається поле. По той бік поля, кілометри за три, ще один ліс, який контролює ворог. Один укріплений бліндаж тут був, за пів дня бійці викопали ще один.
Можливо, вони й залишилися б непоміченими, якби згодом не надійшов черговий наказ: вдарити по вказаних координатах. Військові зробили чотири постріли по цілі та замаскували гранатомет.
– Мабуть, вони визначили нас на звук, – робить висновок Осуховський. – І одразу прилетіла відповідь: метрів за 25–30 – для 120-ки це дуже влучно. Ми сховалися в бліндажі. Нарахували 12 пострілів. А потім прилетів скид та кинув на бліндаж міну – ми троє попадали. Це був один з найбільших обстрілів за мою війну.
Всіх трьох контузило, Лондона – найменше. Він допоміг побратимам піднятися, вони кинулися до другого бліндажа. Поки бігли, ворожий FPV-дрон влучив у їхній гранатомет, боєкомплект почав детонувати.
Другий бліндаж був маленьким, ледь вмістив всіх трьох. Сидячи там, бійці нарахували ще 12 мінометних пострілів.
Коли обстріл стих і можна було визирнути назовні, бійці виявили, що головний бліндаж зруйнований вщент. Вирішили відходити.
Шлях до позицій мінометників з суміжного підрозділу – два з половиною кілометри. Там група доповіла про стан речей і важкі контузії бійців. Лишалося дочекатися ночі, щоб розпочати евакуацію.
На цьому історія могла б завершитися, і ви б про неї ніколи не дізналися. Але минув час, і бійці отримали ще одне розпорядження: повернутися до інших позицій та підтримати суміжників.
– Хлопці почували себе дуже погано. Вони були контужені, їх рвало. Але ми вирішили виконати наказ командування, – каже Осуховський. – Коли ми виходили, хлопці були білі.
Вони вирушили в передранкових сутінках, коли небо на сході ще тільки сріблиться першими променями сонця, а в повітрі стоїть різкий запах сирої землі.
Вони йшли, і йшли, і йшли. Троє чоловіків з автоматами. Лондон – замикаючий.
Вони йшли і не помітили першу ворожу засідку. А коли дійшли до другої, раптом нібито з під-землі винирнуло десять чоловіків. Осуховський навіть не встиг підняти автомат, як побачив дуло ворожого, спрямованого йому в обличчя.
Група Осуховського була не єдиною, хто опинився під дулами автоматів того ранку.
Поки він лежав зв'язаний, ламаючи голову над втечею, росіяни приводили нових полонених. Записували на відео їхні прізвища та підрозділи та штовхали на землю. Згодом їх назбиралося десятеро.
Мало бути дванадцятеро. Проте двох українських бійців росіяни допитали та повели в глиб лісу. За хвилину затріскотіли постріли. Більше Осуховський їх не бачив.
Чи стратили їх? А хіба є серце в тієї людини, яка стверджуватиме це, якщо існує хоча б крихітний шанс на диво?
– Якийсь час пройшов, потім один орк переглянувся з іншим і каже нам: "Будете хорошо себя вести, возможно, будете жить", – продовжує Осуховський свою розповідь.
Коли полоненим розв'язали руки, він зрозумів: тих, хто залишився, поки не вбиватимуть. Роздуми про те, як утекти, не залишали його весь час, а тепер ніби форсунки впорснули в циліндри нову порцію палива, і його думки завертілись ще швидше.
Перша ідея з'явилася в Лондона, коли він попросився "до вітру". Місце, куди йому дозволили відійти, перерізав глибокий яр – чудовий маршрут для втечі, значно безпечніший, ніж відкритий ліс.
За пів години Осуховський сказав, що знов хоче в туалет. На той момент їх стерегли троє. Одного з них можна було викреслити з рівняння: він розмістився метрів за 20 в кущах та спостерігав за протилежним напрямком.
– І я вже був готовий стрибнути в яр і по яру відходити. Я подумав, що вони не побіжуть за мною, тому що других дев'ятеро чоловік треба тримати під охороною. А той, що в двадцяти метрах – поки він дістанеться яру, я думав, що буду вже за деревами. Словом, що якийсь шанс в мене є.
Однією ногою я готовий був почати втечу. І тут побачив, як через яр, метрів в 50-ти від мене, інша група вийшла. Шість чоловік. Стало зрозуміло, що вони почують крики охоронців та побачать мене зверху. Тож не було шансу втекти.
Осуховський повернувся до решти полонених. Наступна ідея, яка прийшла йому в голову – скоординуватися всім разом та по знаку напасти на охоронців. Але і вона була мертвонародженою – полоненим заборонили спілкуватися між собою.
Проте Осуховський все ж не дотримався цієї заборони. Повертаючись з туалету, він сів поруч із бійцем з іншого підрозділу. На побратимів зі своєї групи надії було мало – надто погано вони почувалися після вчорашньої контузії. Тож Лондон присунувся до суміжника та пошепки спитав його: "Нападемо?".
Звісно, ризик колосальний, і когось з них встигнуть вбити. Але, розмірковував Осуховський, частина полонених все ж таки зможе врятуватися.
Проте сусід подивився на нього круглими очима й відсунувся. І тоді Лондон зрозумів: доведеться організовувати все самому.
– Вони (росіяни – УП) вели таку пропаганду: "Ви розумієте, ми вас зараз заведемо в полон й нагодуємо шоколадом, тому що в нашому полоні навіть шоколад дають, – переказує він. – Ви будете там помиті, бо в нас душ є. Це не так, як у вас, де ви знущаєтеся над нашими. У нас зовсім все по-іншому".
Вони добивалися того, щоб ми слухали їх, виконували все, що вони говорять. І я думаю, на деяких хлопців це спрацювало. На них вони добилися того, що хотіли.
А за пару годин надійшла команда переводити полонених вглиб території. І стало зрозуміло, що віконце можливостей для втечі різко звужується.
Що важливо, коли вирішив втекти? Щоб руки залишалися вільними. І хоча плану дій Осуховський ще не мав, цей пункт він розумів дуже добре.
Полоненим оголосили, що їх будуть переводити по стежці крізь заміноване поле. Відстань – два з половиною кілометри.
Коли полоненим почали знов зв'язувати руки, Лондон прикинувся знесиленим.
– Я був передостанній. Коли до мене дійшла черга, я кажу: "Хлопці, мені 60 років, у мене травма коліна, в мене контузія, і я просто навряд чи добіжу ті два з половиною кілометра". І вони сказали: "Добре, ми тебе не будемо зв'язувати".
За мною стояв чоловік 52 років, і він теж попросив його не зв'язувати. І цей орк йому каже: "Добре, ви будете разом бігти в кінці і будете один одному допомагати".
Троє російських наглядачів побігли попереду колони, один замикав.
Полоненим наказали тримати дистанцію не більше ніж два метри. Це було б можливо, якби йшлося про повільну прогулянку. Але в реальності частина бійців узяла високий темп і відірвалася вперед, а інша – видихнулася вже за двісті метрів і перешла на крок.
Тож виходить, міркував Осуховський, вони посеред замінованого поля, де трава по груди, а позаду лише один озброєний охоронець.
За час полону він перебрав в голові з десяток можливих сценаріїв. Здебільшого вони полягали в тому, щоб збити з ніг найближчого солдата. А тепер доля склалася так, що й не треба було ні на кого нападати. Достатньо було лише не згаяти момент.
Він наздогнав одного з побратимів, з яким потрапив у полон, та сказав: "Я буду тікати. Ти зі мною?".
Той обернувся, обличчя його було блідим, мов лікарняне простирадло. І Лондон зрозумів, що біжить сам.
Він востаннє глянув назад: найближчий полонений – метрів за сорок. Тоді Осуховський пригнувся та стрибнув у траву. З неймовірною швидкістю рушив навкарачки. Метрів 50 за кілька секунд – спочатку в один бік, потім в інший. Здалеку він спостерігав, як пробіг наглядач.
Лондон вирішив: зараз їх перерахують, помітять втечу та почнуть прочісувати поле кулями. І тоді скрутився в таку позу, щоб можливе влучання завдало йому найменшої шкоди.
Але по полю ніхто не стріляв. Вірогідно, втрату полоненого виявили вже на кінцевій точці.
– Я доповз до половини поля – це приблизно 2,5 кілометра. Якби я повернувся по прямій, шлях був би набагато коротшим, але я вирішив, що вони вже передали по рації про моє зникнення, і мене будуть чекати.
Потім я побачив ліс – дуже далеко, пізніше наші пілоти вирахували, що на відстані 5–6 кілометрів.
От зараз я б, мабуть, цією далекою дорогою туди не ліз – тому що поле ж заміноване. Я зустрів 3–4 міни, але всі важкі, протитанкові. Протипіхотних не побачив, хоча знаю, вони там теж були.
Коліна горіли, ніби набиті битим склом. Багато разів йому здавалося, що сил повзти далі просто не залишалося. Занадто важким був його шлях. Кілька разів він ловив себе на думці, що хоче перепочити до світанку.
– Був момент: я ліг під кущами, накрився травою. І вітерець такий легкий подув. І так мені було файно, – це перший теплий спогад Лондона з цієї історії.
Двадцять хвилин відпочинку – це все, що він собі дозволив. Хоча тіло благало про інше, у мозку свербіла думка – він просто зобов'язаний дістатися до своїх до ночі. Вся справа в таємниці, яку він ніс із собою.
Коли Осуховський лежав на землі як полонений, він чув, як росіяни обмінювалися планами. Й дізнався, що вночі ще одна диверсійна група має зайти на позиції, на яких працювали українські пілоти FPV, і захопити їх зненацька. З деякими з цих пілотів він навіть товаришував. А після того, як українців позбавлять очей в небі, ворог планував перейти у наступ.
Тож рухайся далі, сказав собі боєць. Хай там що з колінами, ти маєш дістатися до своїх і попередити про майбутню зачистку.
Коли трава й кущі закінчилися, Осуховський просто встав та побіг, якщо, звісно, це можна назвати бігом. Час від часу він підіймав руки – щоб не застрелив його той, хто побачить. Чиї позиції попереду – свої чи ворога, – Осуховський не знав. Лише розумів, у якому напрямку стоїть українське військо.
Нарешті перед ним виросла стіна з колючого дроту. Висока – не перестрибнеш. Та в одному місці боєць знайшов лазівку, де дріт вже хтось обрізав. Проповз крізь неї та вийшов просто на окопи. А в них – люди.
Він застиг та прислухався. Говорили російською.
Наче тонка нитка всередині обірвалася. Весь шлях він повторював собі, що має дістатися до своїх до ночі. А значить, треба робити гак та шукати нову дорогу до українських позицій. Проте зараз накатило крижане усвідомлення, що сили його на нулі.
Осуховський почав відповзати назад, щоб сховатися в кущах та не потрапити на очі ворогу. І раптом почув кілька слів українською.
Навіть зараз, згадуючи ту мить, його очі наповнюються сльозами. Ні в спекотних пісках Афганістану, ні на дощових лондонських вулицях, ні сходячи з трапа літака, що вперше за довгий час привіз його на Батьківщину – ще ніколи в житті Осуховський так не радів, почувши рідну мову.
І тоді він підвівся на повний зріст, зробив кілька кроків та крикнув бійцям: "Слава Україні!".
Дорога до шпиталю виявилася непростою. В ній були і нові перебіжки – від одного спостережного пункту до іншого. І щільні обстріли, коли здається, що міна лягла зовсім поруч. І нова контузія, коли приходиш до тями від того, що на обличчя ллють воду.
Були й розмови з командирами. Осуховський виклав усе, що почув про плани ворога. Пілоти БПЛА та інші бійці мали час залишити позиції, які будуть атакувати. А штурмовики та артилеристи дізналися, де шукати росіян. Згодом у шпиталі один із поранених штурмовиків розповів: вони знайшли та розбили одну з тих груп, про яку Осуховський попередив командування.
Для нього самого війна не закінчилася. Хоча час від часу дружина запитує: "Може, вже даси іншим повоювати, а сам повернешся?" – "Кому "іншим"? – відповідає Анатолій. – Двадцятирічним?".
І тоді жінка завершує цю розмову – надто вже добре знає впертість свого чоловіка.
Можливо, вислів "надія помирає останньою" вигадали люди, яким забракло сил вперто йти до цілі.
