Сьогодні у школах знову лунає перший дзвоник. Воєнний перший дзвоник. Маленькі українці зустрінуть його по-різному: хтось піде до школи з квітами, хтось відкриє ноутбук в обстрілюваному чи окупованому ворогом місті або за тисячі кілометрів від дому. Ніколи до лютого 2022 року не були так розкидані по світу українські діти. Тож тепер завдання школи — не лише навчити, а й не загубити їх у цій війні. Бо майбутнього без дітей не буває.

Про те, як українська школа входить у новий навчальний рік, ZN.UA говорило з головою парламентського комітету з питань освіти, науки та інновацій Сергієм Бабаком. Адже рішення комітету впливають на освітню політику країни.

Ми публікуємо першу частину інтерв’ю, присвячену школам. Друга — про минулу й майбутню вступну кампанію — вийде незабаром. Не пропустіть.

— Пане Сергію, почну з тих, для кого цей старт особливо важливий — із першокласників. Це наше майбутнє, ресурс людського капіталу. Скільки в нас першокласників цього року і як ця цифра виглядає порівняно з минулим?

— Варто розуміти: остаточні офіційні дані про кількість учнів з’являться після 5 вересня, коли школи завершать формування класів і подадуть звітність. Сьогодні ми маємо лише оперативну інформацію від місцевих управлінь освіти.

За оперативними даними органів місцевого самоврядування, цього року до шкіл підуть близько 252 тисяч першокласників. Торік їх було 314 тисяч. Тобто маємо мінус 62 тисячі дітей.

Причини очевидні: падіння народжуваності й масовий виїзд дітей на початку повномасштабного вторгнення. 2025 року шестирічних дітей уже майже не вивозять за кордон, навпаки — дехто повертається. Але наслідки того періоду й загальної негативної демографії — падіння народжуваності — відчуватимемо ще довго. Кількість першачків іще зменшуватиметься, це неминуче.

— Скільки в Україні загалом учнів?

— Цього навчального року очікуємо близько 3,5 мільйона школярів. Із них, за підтвердженими на сьогодні даними, 10% перебувають нині за кордоном або на ТОТ і навчаються дистанційно чи за іншими формами навчання: 35 361 — на тимчасово окупованих територіях і 302 889 — з-за кордону.

— Чи відомо, скільки наших дітей шкільного віку виїхало за кордон?

— Точну кількість українських дітей, які перебувають за кордоном, установити складно. У базі даних Державної прикордонної служби немає можливості фільтрувати дані про виїзд за віком. Ми орієнтуємося на дані ЄС, але й вони неповні, тому що не всі діти стають там на облік.

— Скільки маємо шкіл, у якому режимі вони працюють — очно, дистанційно? Скільки з них постраждало від обстрілів?

— За оперативними даними, 2025–2026 навчального року в Україні планують працювати близько 12 тисяч шкіл. Із них понад 8 тисяч — очно, 2,5 тисячі — у змішаному форматі та ще 1,5 тисячі — дистанційно. Станом на зараз унаслідок обстрілів пошкоджено 1779 шкіл і ще 226 зруйновано.

Дистанційно працюють переважно школи у прифронтових районах, у зонах можливих бойових дій, а також ті, що не мають укриттів. Наприклад, у Харкові ще 2022 року Рада оборони ухвалила рішення, що в них не буде очного навчання, школи працюватимуть дистанційно або змішано — тоді заняття проводитимуть в укритті. Адже час підльоту балістики — лічені хвилини. Схожі рішення ухвалюють і в інших громадах прифронтової зони чи зон можливих бойових дій.

В Україні таких громад — 238, що становить близько 16% від загальної кількості (відповідно до наказу Мінрегіону від 28 лютого 2025 року №376 та урядової програми підтримки прифронтових територій, ухваленої у серпні 2025 року). Це, зокрема, частини Харківщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини, прикордонні громади Сумщини й Чернігівщини. І в кожному випадку Рада оборони області ухвалює рішення про формат навчання.

— Як навчатимуться діти з-за кордону в українській системі освіти?

— Наш комітет ініціював закон (і його вже ухвалено), який нарешті врегулював питання визнання результатів навчання дітей із тимчасово окупованих територій та з-за кордону. Тепер офіційно визнаються не лише оцінки, отримані в українській системі, а й результати навчання за кордоном — у школах, на курсах, у суботніх чи недільних школах, і навіть результати самостійного навчання.

Раніше це було лише рекомендацією, і школи могли відмовитися зараховувати оцінки. Тепер це обов’язково: КМУ затвердив порядок і таблицю переведення іноземних оцінок у нашу 12-бальну систему. Виняток лише один — українознавчий компонент (мова, література, історія, географія). Його потрібно опановувати окремо — дистанційно чи в суботніх школах за кордоном.

МОН уже створило реєстр закладів, які викладають українознавчий компонент за кордоном. Багато українських дистанційних шкіл відкрили спеціальні програми, й діти вивчають ці предмети у вихідні чи ввечері. Це зменшує навантаження й водночас зберігає зв’язок із Україною. Деякі країни навіть інтегрують українознавчі предмети у класи для українських дітей. Наприклад, Польща зверталася з офіційним запитом: дайте нам, будь ласка, свою програму, ми хочемо її адаптувати до нашої школи, в нас багато ваших дітей.

Іще одна важлива ініціатива — закон легалізує українські освітні осередки за кордоном. Вони створені нашою діаспорою або вчителями, які виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення й відкривали студії, гуртки, аби допомогти українським дітям.

Протягом місяця МОН відкриє реєстр, де всі ці осередки зможуть зареєструватися за бажанням. Ми приєднаємо їх до наших освітніх інформаційних систем, надамо навчальні матеріали, методологію. Ми навіть готові доставляти підручники за кордон.

Легалізація українських освітніх осередків за кордоном — це також великий крок у розвитку нашої освітньої та культурної дипломатії, який, гадаю, ми оцінимо трохи пізніше. Такі мережі мають й інші країни, але вони витратили на це багато часу, ми ж маємо можливість зробити це швидко.

— Як буде організовано навчання дітей із ТОТ?

— Більшість продовжить навчання у своїх школах, переміщених на підконтрольну територію. Вони працюють дистанційно, але тут є проблеми: нестабільний доступ до Інтернету, безпекові ризики (окупаційна влада відстежує зв’язки з Україною). Часто діти не можуть доєднатися до уроків і змушені працювати асинхронно — переглядати відеоуроки чи займатися з учителем на педагогічному патронажі. Якість такого навчання, можливо, десь страждає, але головне зараз — зберегти зв’язок із дитиною за всяку ціну.

За підтримки донорів ми також завершуємо створення державної платформи дистанційного навчання. Наразі не можу розкривати подробиць, але сподіваюся, що вже найближчими місяцями з’явиться повноцінна платформа. Вона стане у пригоді школам, які працюють дистанційно: дасть змогу розміщувати матеріали, відеолекції, надасть доступ до великої бібліотеки освітніх ресурсів. Це істотно підвищить якість дистанційного навчання.

— Але в Україні вже є така платформа — Всеукраїнська школа онлайн.

— Це інше. Нова платформа буде не просто глобальною бібліотекою, а LMS (Learning Management System) — тобто системою управління навчанням, яка не лише дає бібліотеку ресурсів і контенту, а й адмініструє всю шкільну документацію: там є облік дітей, електронні щоденники та журнали. Тобто це повноцінна школа, тільки в цифрі.

— З 1 вересня держава припиняє фінансування шкіл, де менше 45 учнів. Зрозуміло, що заклади дорожче утримувати через комунальні витрати та зарплати персоналу. Але це водночас ставить під загрозу школи в селах і маленьких містечках. Скільки шкіл може закритися, що буде з їхніми учнями?

— Хочу нагадати, що ідею припинити фінансування маленьких шкіл почали реалізовувати ще 2016-го. Тоді припинили фінансувати заклади, де навчається менш як 25 дітей. Тепер ті, де менше 45, наступного року — де менше 60 дітей. Це означає, що держава не надаватиме таким школам освітньої субвенції, але громади можуть утримувати їх самостійно, якщо вважають за потрібне. Ми в комітеті проаналізували ситуацію: в Україні 525 шкіл мають менш як 45 учнів — майже кожна двадцята. Є заклади, де учнів менше, ніж учителів. Утримання там однієї дитини обходиться державі в рази дорожче, ніж навіть у школі у великому місті, а якість освіти сумнівна. Важливе уточнення: початкові школи залишаються. Навіть у найвіддаленішому селі має бути початкова школа, бо возити маленьких дітей автобусами на 10–15 км щодня неправильно. Це питання безпеки й психологічного комфорту.

Наше рішення — не про «закриття шкіл», а про те, щоб діти отримували доступ до якісного навчання і нормального освітнього середовища. У маленькій школі чи класі, де навчаються п’ять дітей (а за законом, у класі має бути не менш як п’ять дітей), немає середовища для взаємного розвитку. Варто одному захворіти, другому виїхати, третьому ще з якоїсь причини не прийти, і тоді в класі залишаються двоє. У такому середовищі немає нормальної соціалізації. У класі з 25–30 дітьми школярі вчаться не лише у вчителя, а й одне в одного: бачать різні підходи, конкурують, розвиваються. Це і є справжня освіта. До того ж у маленьких школах часто один учитель викладає одразу кілька предметів. Це теж питання якості.

Постанова КМУ №245 (пункт 10) про припинення фінансування шкіл із менш як 45 учнями була ухвалена ще на початку 2024 року. Тож громади мали півтора року, щоб підготуватися. І варіантів у них кілька. Перший — понизити ступінь школи: залишити початкову, а дітей 5–9 класів підвозити до опорного закладу. У такому разі держава забезпечує автобус і покриває підвезення. Другий варіант — перетворити малу школу на філію опорної. Фінансування зберігається, але відбувається перерозподіл учителів і навантаження. Третій — реорганізувати заклад у будь-який інший формат або навіть закрити, якщо громада вважає це доцільним. І четвертий варіант, яким скористалися чимало місцевих рад, — фінансувати школу самостійно. Буває, що органи місцевого самоврядування кажуть: «Добре, у нас 12 дітей у школі, нічого страшного, ми готові платити». Хтось бере витрати на місцевий бюджет, хтось робить це разом із бізнесом. Це їхнє право і їхній вибір.

— Але, за законом, держава зобов’язана фінансувати школи, а не громади. До того ж центральна влада не може диктувати місцевому самоврядуванню — засновникам шкіл, які саме заклади вони мають закрити.

— Ми не вказуємо, які школи мають закриватися. Держава лише не фінансує заклади, де фактично немає класів. Хочете утримувати їх самостійно? Будь ласка. Інакше кошти держави витрачаються неефективно. Сьогодні більша частина бюджету йде на армію. Але освіта теж критично важлива. І ми зобов’язані зробити її більш ефективною та адекватно інвестувати в її якість.

Подивіться на приклад Німеччини. До повномасштабного вторгнення 2022 року населення країни було майже вдвічі чисельнішим, ніж в Україні, а кількість шкіл — удвічі меншою. Їхня система виявилася вчетверо ефективнішою, навіть у високогірних районах. Вони давно організували підвезення дітей і розв’язали проблему малих шкіл.

— Чи є у нас проблема підвезення учнів до школи? Минулого навчального року шкільних автобусів не вистачало — йшлося про кілька тисяч, це питання обговорювалося й у вас на комітеті. А серед тих, що є, багато потребують ремонту, бо закуплені років десять тому.

— До війни в Україні було 13,5 тисячі шкіл і понад 10 тисяч шкільних автобусів. Майже всі школи були забезпечені транспортом завдяки державній субвенції. Але з початком вторгнення близько 3,5 тисячі автобусів було передано на потреби Збройних сил. Перші два роки після вторгнення ми першочергово забезпечували транспортом прифронтові території, хоча й в інші також надавали. Тепер розставлятимемо пріоритети з урахуванням реформи мережі шкіл: плануємо насамперед закривати потреби саме тих шкіл, які понижують ступінь (залишають лише початкову школу) і мають підвозити дітей до опорних закладів. Не обов’язково, щоб кожна маленька школа мала власний автобус, — достатньо, аби він був в опорній школі, куди здійснюється підвезення. Зараз ми відновлюємо парк: збільшили обсяг субвенції на закупівлю автобусів і щороку закуповуємо по 500–700 автобусів.

Однак треба чесно сказати: підвезення — це відповідальність громад. Держава допомагає їм субвенціями, проте не може повністю взяти це питання на себе. Ми уважно проаналізували фінанси всіх громад, де є малокомплектні школи. У частини з них на рахунках залишки освітньої субвенції такі, що вони спокійно могли б придбати кілька автобусів самостійно. Проблема не завжди у відсутності грошей, а в небажанні брати на себе відповідальність.

— Чи забезпечені школи підручниками? Раніше ви говорили, що не всі підручники будуть доставлені до закладів освіти вчасно.

— Ситуація з підручниками виглядає так: усі наклади надруковані й уже доставлені на обласні бази. Але далі їх треба розвезти по школах, і тут виникають проблеми. Зараз Міністерство освіти пілотує новий підхід до доставки підручників: одна частина доставляється до баз, а далі розвозиться по школах, а іншу частину видавці довозять напряму до закладів освіти. І саме тут ми бачимо найбільші затримки. За даними «Інституту модернізації змісту освіти», станом на 25 серпня за новим підходом було доставлено близько 20,72%, тобто 598 008 підручників із запланованих 2,8 мільйона. Але залишається ще тиждень, коли і відбувається основна доставка.

Проблема з доставкою підручників не нова, ми в комітеті вже кілька років тримаємо це питання на контролі. Якщо раніше підручники надходили до шкіл у жовтні чи листопаді, то тепер ми наблизилися до 1 вересня. Незрозуміло, чому не можна розпочати процес підготовки на місяць чи два раніше, а ще краще — за пів року. Це чисто організаційне питання, якого міністерство досі не вирішило. І ми вже обговорювали це на комітеті та визнавали роботу МОН у цьому питанні незадовільною.

Найбільше мене турбують підручники для дітей з особливими освітніми потребами. Вони будуть у школах не раніше жовтня, можливо, в листопаді. Тому що спочатку друкують звичайні підручники, а вже потім перекладають їх шрифтом Брайля. Це автоматично затримує процес на кілька місяців.

Та проблема не лише в термінах. Нещодавно на колегії МОН, членом якої я є, ми затверджували перелік підручників шрифтом Брайля. Я подивився, там були підручники не з усіх предметів. Запитав: а де ті, яких не надрукують? Виявилося, що їх ще стільки ж, що підручники з математики, мистецтва й інформатики шрифтом Брайля роками не друкувалися. Діти досі користуються книжками  восьмирічної давності. Якщо підручнику вісім років, ви уявляєте, в якому він стані? Просто банально — чи гігієнічна сторінка, по якій руками читають стільки років?

Як мені пояснили, так сталося, бо автори не подалися на конкурс. Чому про це мовчали до серпня? Що значить — автори не подаються на конкурс? Напевно, у вас щось не так із конкурсом: треба оголошувати його раніше чи вносити зміни в порядок його проведення?

Я вважаю, що підручники для дітей з особливими освітніми потребами мають бути пріоритетом. Бо для таких дітей відсутність підручника означає фактично відсутність доступу до освіти. І тут ми як держава маємо зробити все, щоб цього не було. Комітет постійно тримає питання підручників на контролі. Вважаю, що до кінця цієї каденції Верховної Ради ми реформуємо цю стару систему забезпечення підручниками і все-таки зробимо її нормальною.

— Як відомо, соціальна сфера в Україні, зокрема й освіта, фінансується за рахунок міжнародних партнерів. Тим часом великі європейські країни скорочуватимуть міжнародну гуманітарну допомогу, спрямовуючи більше коштів на власну  оборону. Якщо ці надходження зменшаться наступного року, чи позначиться це на освіті? І на чому тоді будемо економити?

— Кожного року при підготовці державного бюджету ми не до кінця розуміємо, скільки в нас буде коштів міжнародних партнерів. Але щороку наше Міністерство фінансів і керівництво держави роблять, напевно, неможливе і забезпечують освіту фінансами. Я впевнений, що цього року фінансування не зменшиться. А якщо й доведеться економити, то точно не на зарплатах. Максимум, що може бути скорочено, — це інвестиційні проєкти, на які ми додатково вишукуємо донорські кошти: будівництво підземних шкіл, укриттів, закупівля автобусів.

Наші міжнародні партнери прекрасно розуміють, що в нас відбувається і чому підтримка нашої соціальної сфери (не лише освіти, а й медицини, соцполітики) важлива, і продовжують це робити. Я впевнений, підтримка буде і надалі.