Микола Ковтуненко — так звуть людину, чий голос лунає з рупора чи не щодня, коли Київ прощається зі своїми Героями та Героїнями. Гучно, під музику та із закликом оточуючих зупинитись та віддати шану.
Уже понад два роки він на волонтерських засадах супроводжує полеглих захисників і захисниць в останню путь. Завдяки його ініціативі в Україні формується нова традиція гідного вшанування пам’яті тих, хто віддав життя за Батьківщину.
Позаочі чоловіка називають «дядя Коля» — він став своїм для багатьох родин. Його авто впізнають на вулицях столиці, а самого Миколу запрошують на прощання. І якщо виникають зміни в датах чи часі, часто їх коригують так, аби чоловік міг супроводжувати загиблих. Бувало, що навіть у заповітах воїни просили, аби їх в останню путь супроводжував саме пан Ковтуненко.
У своєму першому інтерв’ю «Вечірньому Києву» Микола розказав, як народилася ідея взяти автомобіль, увімкнути колонки на повну потужність і через мікрофон закликати місто зупинитися та схилити голову у памʼять про полеглих Героїв.
До повномасштабного вторгнення дядя Коля жив насиченим і різнобічним життям. Він не тільки очолював пресслужбу податкової та митної служби Києва, але й досі є віцепрезидентом Української федерації вейкбордингу. На чемпіонаті світу в Абу-Дабі став п’ятим, активно розвиває молодіжний спорт у київському X-парку.
«Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, я організував евакуацію своєї та ще кількох родин до Румунії, а сам одразу ж повернувся», — пригадує Микола.
Повернувшись до України, він повністю присвятив себе гуманітарній діяльності: доставляв допомогу, приганяв автівки, підтримував лікарні та опікувався дітьми-переселенцями.
Згодом родина волонтера повернулася до Києва, і син пішов до першого класу в рідному місті. Проте серце чоловіка не знаходило спокою. Відвідини похорону загиблого воїна стали для нього поштовхом до створення нової традиції вшанування пам’яті, що зародилася у Вишгороді.
«Я тоді спостерігав, як проводжають Героя. Звучить духовий оркестр, лунає траурний марш. І раптом мене пронизила думка: це застаріло, не відповідає їхній величі. Цей ритуал не гідний наших воїнів — тих, хто сьогодні творить історію. Ми маємо проводжати їх інакше, з тією ж силою та гідністю, з якою вони боролися», — пригадує Микола.
З того часу дядя Коля організовує прощання із загиблими захисниками, де патріотичні пісні гідно проводжають Героїв в останню путь. За два роки його «Музмобіль» супроводив сотні українців та понад десяток іноземців: з Прибалтики, Нідерландів, Фінляндії, Ірландії та Азербайджану. На момент нашої розмови, лише азербайджанців, які віддали своє життя, воюючи за Україну, налічувалося 87…
«Хоч вони мусульмани, але вони мені брати», — каже Микола, наголошуючи на єдності на полі бою. — «Ми стоїмо пліч-о-пліч в окопі зі зброєю. Він — мусульманин, я — православний християнин. А Гундяївські попи благословляють ракети. То хто мені брат? Той росіянин? Ні, мені брат азербайджанець і всі інші, хто воюють за Україну».
Волонтер переконаний, що прощання з полеглими має змінитися: «Єдина відмінність між нами і ворогом під час поховання — це прапор і гімн. Тому нам варто змінити підхід. Наші Герої йдуть до Бога, у найкращий світ, тож проведімо їх гідно. Вшануймо піснями, які були їм близькі: хтось у заповіті просить увімкнути The Beatles, а хтось — техно. Коли прощалися з „Далі“, я вмикав 23-хвилинний запис, де він сам читав свої вірші».
Якось дружина загиблого захисника назвала волонтера «ангелом смерті». Це була вдова 26-річного азовця Дмитра Мартиненка з позивним «Оксид». У 2022 році воїн був поранений у Маріуполі та перебував на «Азовсталі». Його планували евакуювати вертольотом.
«Чотири перші гелікоптери успішно прорвалися та евакуювали поранених. П’ятий вертоліт, у якому перебував Дмитро, був збитий російськими військами 31 березня 2022 року. Усі, хто був на борту, загинули, включаючи „Оксида“. Це була перша втрата під час евакуації з Маріуполя, що стало важким ударом для всіх», — розповідає дядя Коля.
Рік і сім місяців тривало повернення тіла Дмитра. У грудні 2023 року Микола супроводжував його на Батьківщину, в Макарівський район.
Після відспівування та поховання до волонтера Ковтуненка підійшла вдова Героя — Валерія. Вона подякувала за супровід і сказала:«Дядя Коля, ви в мене асоціюєтесь з ангелом смерті і скорботи!»
Ці слова залишили чоловіка у глибоких роздумах…
Яскравим прикладом такого індивідуального підходу до супроводу в останній земний шлях став заповіт 42-річного старшого лейтенанта Андрія Полякова (позивний «Бізон»). Захисник служив у 206-му батальйоні Віталія «Біби» Баранова і загинув на Донеччині під час розмінування.
У своєму останньому побажанні військовий просив: якщо він загине, його кохана Юлія мала зв’язатися з дядею Колею, аби той супроводив Героя в останню «мандрівку» та увімкнув уже обрані ним пісні.
«Начальниця патронатної служби батальйону „Бізона“ — Настя, читаючи ці слова телефоном, не могла стримати сліз», — пригадує волонтер.
Згодом Микола побачив відео: діти Андрія сиділи в машині й знімали дорогу, якою їхав кортеж. Місто завмерло: транспорт зупинявся, люди виходили на тротуари і ставали на коліно.
«Це шана, це честь. Так і має виглядати прощання!» — говорить Ковтуненко.
Миколі щодня телефонують із проханням супроводити полеглих воїнів. Звертаються командири ЗСУ, посадовці різних рівнів — від депутатів до міністрів та дипломатів. Для нього немає різниці, кого саме він супроводжує: кожен Герой заслуговує на шану.
«Я завжди відкриваю календар у телефоні. Якщо дата зайнята — або переносьте поховання, або шукайте інший час. Хто перший звернувся, того й супроводжую. Це правило — байдуже, генерал це чи рядовий, хлопець чи дівчина», — розповідає волонтер.
Він з вдячністю згадує дружину загиблого воїна Миколи Коханівського — Катерину. Жінка разом із рідними чекала, поки Ковтуненко повернеться з лікування й зможе провести похорон.
Миколу Коханівського поховали 16 липня 24 року, хоча загинув він раніше. Такі історії підкреслюють важливість того, що робить волонтер — люди готові чекати саме його, бо розуміють: це не просто супровід, а гідне прощання.
Говорячи про вшанування, пан Микола звертає увагу на написи «Вантаж 200» на траурних машинах. Він категорично проти такого формулювання: українських захисників не можна оцифровувати чи зводити до формального терміну.
«Вантаж 200» — це термін окупантів, нехай їх такими машинами й повертають на росію. А наші Герої повертаються додому з щитом або «на щиті», — наголошує чоловік.
Найболючішою темою для волонтера залишається неповага водіїв до похоронних процесій. Щодня, ведучи колони з полеглими, він стикається з байдужістю й навіть агресією на дорогах та з тим, як учасники руху ігнорують червоні маячки патрульної поліції.
«Не треба тихенько їхати — треба просто зупинитись! Це прямо прописано в правилах дорожнього руху. Якщо люди не зупиняються, я говорю про це через гучномовець — голосно й чітко. Знаєте, скільки за ці роки через це було конфліктів? А скільки разів мені тикали „факів“?» — зітхає Микола.
Він пригадує випадок, коли водій, не звертаючи уваги на червоний маячок, мчав на швидкості близько 140 км/год і протаранив машину жінки. У її авто був бутель води на 20 літрів — від удару він відлетів на 150 метрів. Машина перетворилася на брухт.
Іноді неповага перетворюється на пряме перешкоджання. Під час одного із супроводів Микола попросив водія зупинитися й віддати шану Герою. Той не просто проігнорував прохання — почав перешкоджати волонтерській роботі.
«Я перегородив дорогу невідомому, не пропустив, заблокував, бо везли загиблого військового. Після цього невідомий „дав команду“, щоб усі підрозділи ТЦК СП не передавали мій контакт родинам загиблих. І відтепер ці контакти передають „циганською поштою“ чи родинами загиблих Героїв: хтось сфотографує машину, хтось скине фото з номером», — розповідає Микола.
Зараз він частіше стикається з тим, що зв’язок між родинами загиблих і волонтерами ускладнився. Лише окремі територіальні центри комплектування та місцеві адміністрації підтримують його роботу.
Попри всі перешкоди, Микола щодня виїжджає на супровід полеглих Героїв «на щиті» за власні кошти та донати небайдужих людей. Держава не оплачує ці поїздки. Усі витрати — пальне, ремонт автівки, заміна коліс, акумулятори — лягають на його плечі.
Киянин переконаний: у кожній області України повинні бути волонтери та обладнане авто для гідного супроводу полеглих воїні.
Микола Ковтуненко допомагає всім, хто звертається, бо для нього ця справа — не просто робота, а особистий обов’язок. Це його спосіб віддячити тим, хто віддав життя за Україну. Він не чекає на подяки чи нагороди — лише хоче, щоб кожен воїн, який більше не повернеться додому, був проведений з честю та шаною. Щоб місто щоразу завмирало, віддаючи останню шану тим, завдяки кому воно живе.
Бо, як каже сам Микола: «Герої не вмирають» — це не просто фраза, це клятва! Це підтверджує і Штучний інтелект».
Даша ГРИШИНА, фото Олексія САМСОНОВА, «Вечірній Київ»
