7 липня 1659 року розпочалася одна з ключових у московсько-українській війні 1658-1659 років битв – під Конотопом. Про перебіг бою розповіли на сторінці Українського інституту національної памʼяті. Читаючи ключові факти, ви зрозумієте, чому вони так відгукуються зараз і чому треба знати свою історію.
Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) в українській історії почався період нестабільності, який називають Руїною. Цим хотіло скористатися Московське царство. На словах підтримуючи наступного українського гетьмана Івана Виговського, Москва збирала своє військо у прикордонні, готуючись до нападу (нічого не нагадує?).
З Москви до полтавського полковника Мартина Пушкаря надіслали уповноваженого. За підтримки російського царя він мріяв отримати гетьманську булаву. Однак Виговський придушив повстання Пушкаря і Барабаша. Тоді Московія продовжила втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, не дотримувалася Переяславських статей 1654 року, та зазіхала на землі південно-східної Білорусі, які завоювало Запорізьке Військо.
Восени 1658 року гетьман Іван Виговський уклав із поляками Гадяцький договір, за яким Україна мала отримати місце у Великому князівстві Руському поряд із Польщею та Литвою. Після цього Московія зважилась на збройне вторгнення.
Військо білгородського воєводи Григорія Ромодановського разом з ворогами Виговського захопили Миргород, Лубни, Пирятин. Союзниками московитів стали наказний гетьман Іван Безпалий, осавул Воронько та запорожці кошового Якова Барабаша.
Наприкінці 1658-го ворогів вибили з України. Гетьман Виговський відкинув пропозицію про переговори, зазначивши, що «вкрай небезпечно з боярами зустрічатися – можна й голову втратити при таких зустрічах».
Навесні 1659 року московська армія приблизною кількістю у 50 тис. воїнів вторглася в Україну. Нею командували боярин Алєксєй Трубецькой, Григорій Ромодановський і Семен Пожарський. Вороги зруйнували Срібне, Борзну, передмістя Ніжина, однак застрягли під Конотопом. Облога міста розпочалася 21 квітня.
5-тисячний козацький загін ніжинського полковника Григорія Гуляницького понад два місяці тримав оборону. Це дало змогу Івану Виговському мобілізувати 16 тисяч воїнів українського війська та залучити наймані загони з Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії, а також 30-тисячне військо кримського хана Мухаммед-Гірея ІV.
4 липня 1659 року Виговський розбив передовий загін московської армії біля села Шаповалівка і підступив до Конотопа.
Вирішальна битва розпочалася 7 липня. Гетьман Виговський атакував московське військо і раптовим нападом захопив велику кількість коней. Навздогін за Виговським вирушила 30-тисячна кіннота Семена Пожарського, яка переправився через річку Соснівку й отаборилася. Водночас козацький загін Степана Гуляницького непомітно зруйнував переправу і загатив річку.
Вранці 9 липня козаки атакували табір Пожарського та імітували відступ. А коли ворог покинув табір і опинився у вузькому яру, потужний удар із засідки нанесли кримські татари. Московське військо оточили і майже все знищили впродовж одного дня. Після цього Трубецькой зняв облогу Конотопа і почав відступати. Козаки з підмогою переслідували втікачів аж до кордону.
За висновками істориків, у битві під Конотопом московське військо зазнало великих втрат:
«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву… Після здобуття стількох міст, після взяття литовської столиці Москва затремтіла за свою власну безпеку; у серпні з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль», – так писали про поразку російські історики.
Це була одна з героїчних перемог козаків. Однак скористатися результатами битви під Конотопом не вдалося через нові повстання промосковських сил у тилу і несприятливе внутрішньополітичне становище Гетьманщини.
