Через відмову від російського газу ЄС вимушений змінити підходи до якості блакитного палива. Як саме і що робити Україні?
Днями Єврокомісія представила законодавчу пропозицію щодо відмови від російських енергоносіїв. Передбачається, що імпорт газу за новими контрактами заборонять з 1 січня, а за короткостроковими угодами – з 17 червня 2026-го. Винятком слугуватиме трубопровідний ресурс, що постачається до країн без виходу до моря – вони зможуть купувати газ з РФ лише до кінця 2027-го. Далі – повна заборона для всіх членів ЄС, хто її не виконуватиме – зіткнеться з судовими наслідками.
І хоча цей документ ще мають підтримати Європейський Парламент і Рада й не виключено, що фінальне рішення можуть блокувати деякі держави, однак ера російського газу в Європі все ж таки добігає кінця.
І якщо одна історія закінчується, то починається інша. Зараз ЄС швидко шукає зважені рішення, щоб по-максимуму забезпечити нові надходження не російського газу. Крім того, фіксується ще одна важлива тенденція – активізація власного виробництва, що особливо помітно у Східній Європі.
Головне завдання для всіх: впоратися з "різнокаліберним" за якістю ресурсом, тобто сумішшю LNG і традиційного газу, який надходить з усіх куточків світу, плюс зберігаючи стимули для внутрішнього видобутку.
На фінішній прямій в ЄС – оновлення EN 16726 – базового, рекомендаційного стандарту для висококалорійного газу. Принципово нова ідея – розмежувати вимоги за якістю ресурсу на вході та виході в/з ГТС, що з одного боку дає гнучкість для імпорту, а з іншого – розвиває власне виробництво. Крім того, кожна країна окремо, виходячи із національної стратегії, напрацьовує свої юридичні й технічні механізми, щоб знайти баланс інтересів та зміцнити енергетичну безпеку.
Після Другої світової війни і фактично дотепер Європа була глибоко залежною від поставок з РФ. Спочатку радянський, а згодом російський газ, який становив левову частку у споживанні регіону, став своєрідним неформальним еталоном якості. Це означає, що його фізико-хімічні показники, а це – склад, теплота згоряння, тиск, щільність, наявність домішок та ще безліч інших характеристик на багато десятиліть визначили ті стандарти, на які всі держави, особливо у Центрально-Східній Європі, рівняються й донині.
Залежність від російського ресурсу породила своєрідний феномен, який експерти метафорично називають "голкою якості". З одного боку, така уніфікація спрощувала експлуатацію: не потрібно було часто переналаштовувати котли чи турбіни під різну якість палива, але з іншого – створила безпрецендентну небезпеку, коли весь регіон сидить на одних показниках якості газу, а відхилення поза звичні рамки може стати проблемою. І як виявилося – великою.
Велика війна в Україні суттєво змінила європейський ринок. Країни ЄС почали поспішно відмовлятися від російського газу: хтось добровільно, інші – через примусові зупинки "Газпрому" чи його ультиматуми. І якщо до початку великої війни частка Росії в загальному імпорті Євросоюзу становила 45%, то цьогоріч, як очікується, не повинна перевищити 13% завдяки припиненню транзиту через Україну.
LNG, який сьогодні домінує у споживанні європейців, за своєю природою відрізняється від трубопровідного ресурсу. Процес скраплення часто відфільтровує частину важких компонентів, водночас може містити суміші з вищим вмістом етану чи пропану, що залежить від конкретного родовища.
Якщо, приміром, російський газ стабільно мав приблизно 97% метану та 1% етану, то LNG з різних країн містить менше 95% метану, та значно більше етану – від 2% (Єгипет) до 6% (Катар, Нігерія, Норвегія) і навіть до 13% у випадку лівійського LNG. Збільшення етану підвищує індекс Воббе – основного показника якості газу за його теплотою згоряння. Водночас така різниця у показниках суттєво відрізняє одні потоки газу від іншого.
Натомість газ видобутий на суходолі має ширший спектр якості. Для порівняння на деяких родовищах у Центральній та Східній Європі у видобутому ресурсі міститься 6% і більше діоксиду вуглецю та інших домішок. Відповідно, такий ресурс потребує спеціального осушення, сепарації та проведення інших процедур перед тим, як потрапити в мережу, а звідти – споживачам. Звичайно, кінцева якість газу залежить насамперед від конкретного родовища, але показники шельфового ресурсу закономірно є вищими та стабільнішими.
В ЄС не існувало та й досі не існує єдиного обов’язкового стандарту щодо якості газу. Є пропозиції та рекомендації, які зазвичай формуються профільними асоціаціями чи європейськими органами, але останнє слово завжди залишається за кожною окремою державою. Країна на власний розсуд визначає свій, так би мовити, "ідеал", зважаючи на низку факторів і одним із головних є наявність, або відсутність власного видобутку природного газу.
Епоха без російського ресурсу стимулює ЄС шукати нові та зважені рішення.
По-перше, європейські країни переглядають свої стандарти якості газу, щоб не "забракувати" надходження ресурсу.
Румунія – активно розвиває власний видобуток і, розуміючи особливості свого газу, ще з 2011 року закріпила досить широкі межі якості: метан – мінімум 85%, етан – до 10%, азот – до 10%, вуглекислий газ – не більше 8%. Таким чином країна не лише створила підґрунтя для надходження ресурсу з різними фізико-хімічними показниками, а й націлилася на підтримку внутрішнього виробництва та стимулювання активнішої роботи видобувників.
По-друге, запроваджується балансування зон та операційна гнучкість системи.
Багато європейських країн, зокрема Німеччина, Нідерланди, Франція, Польща розділяють ГТС на дві окремі мережі: зона Н, або High gas – для транспортування висококалорійного газу, переважно імпортного, в якому домінує значна частка метану, та зона L, або Low gas – для ресурсу, який видобувається всередині країни, показники якого можуть бути трохи нижчими.
Зважаючи на те, що обсяги власного виробництва у цих країнах є мінімальними, все ж таки розділення газотранспортної системи стимулює подальшу експлуатацію власних низькокалорійних родовищ і дає час споживачам поступово адаптувати обладнання без інвестиційних стрибків, а державі – для прийняття енергоефективних рішень.
З часом країни поступово переходитимуть на висококалорійний газ, однак геологічні особливості родовищ в країнах із власним видобутком ігнорувати не вдасться.
По-третє, інформування про параметри газу стає обов'язковим.
Зважаючи на те, що європейські країни отримують газ з різних джерел виникла потреба оперативно інформувати споживачів, особливо промислових, про фізико-хімічні показники природного газу, який подається в систему. Регулятори ЄС через ACER та ENTSOG запроваджують вимоги щоденно публікувати інформацію та всі відповідні дані про якість ресурсу. Це дозволить великим підприємствам і електростанціям коригувати режими роботи, якщо ресурс змінюватиметься.
Відтак – Європа рве з минулим: російський "еталон" більше не задає правила. Новий "коктейль" із LNG, традиційного газу, біометану й водню вимагає не вузьких газпромівських рамок, а гнучких, прозорих і цифрово-контрольованих стандартів.
Вимоги до якості природного газу в ЄС переважно регулюються на рівні підзаконних актів, які прийняті на вимогу чи відповідно до певного закону або ж документу, розробленого оператором ГТС. Але жоден з них не може вважатися технічним регламентом у розумінні українського законодавства. Чому? Бо технічний регламент не враховує особливості функціонування газового ринку та специфіку роботи газовидобувної індустрії.
Видобування і постачання природного газу – це безперервний процес, який не передбачає зупинок, пауз та окремих партій продукції. Навпаки – якщо йдеться про газовидобуток – то це невизначеність на початку розробки родовища, постійні зміни характеристик газу й тисків, запуск нових і обслуговування діючих свердловин, а також об’єктів виробництва. Тут не можна відкликати назад партію не такого ресурсу, чи замінити продукцію на іншу.
Більше того, такі дії можуть звести нанівець всю попередню роботу і вкладені інвестиції й призвести до надзвичайної ситуації. А саме це слід найперше брати до уваги та відштовхуватися від наших особистих показників і пріоритетів.
Тож, цілком логічно, що в європейській практиці немає таких прикладів, коли технічні документи, які фактично відповідають за якість виробленої продукції, на практиці застосовувалися б до газу. Адже такі дії з цим ресурсом виконати неможливо.
А в наших реаліях левова частка українського газу видобувається з виснажених родовищ, відтак ресурс вже містить підвищений рівень діоксиду вуглецю. Крім того, ситуація погіршена регулярними атаками росіян по газовій інфраструктурі – установках, які забезпечують необхідну якість газу.
Саме тому, на сьогодні критично важливим є комплексний діалог держави, бізнесу, Оператора ГТС і регулятора, аби створити не ізольований підхід, як "одноразову шпаргалку", а як частину загальної стратегії, синхронізованої з європейською логікою, яка дозволить забезпечити баланс інтересів всіх учасників ринку.
Ринок ЄС адаптується і Україні також потрібно не боятися змін. Маючи в надрах саме такий газ з певними особливостями, а також унікальну для Євросоюзу можливість задовольняти власні потреби за рахунок власного видобутку, важливо демонструвати гнучкість, дивитися, що впроваджує Європа й слідувати тренду, але водночас не поступатися національним інтересам та закладати підґрунтя для майбутнього регіонального лідерства.
