«Його життя було тісно пов’язане з історією Одеси – він обіймав відповідальні посади, був причетний до розвитку міста і регіону, залишив після себе помітний слід в адміністративному управлінні». Так відгукнувся на смерть Руслана Боделана голова Одеської обласної військової адміністрації Олег Кіпер. Чи згодні одесити з думкою голови ОВА, і яким Руслан Боделан залишився в їхній пам’яті, дізнавалася «Одеська життя».
До теми: В Одесі попрощалися з екс-мером Русланом Боделаном (фото)
Руслан Боделан — одеський регіонал та проросійський чорт. Його син нині працює у органах окупаційної влади у Криму. Він, до речі, забороняв рятувальникам рятувати одеських сєпарів у будинку профспілок 2 травня. Але росіяни після цього любʼязно узяли його на службу. Сам Руслан Боделан свого часу виступав за створення «Новоросійського краю» на території України, брав участь у фальсифікаціях виборів президента 2004 року, належав до російської мафії. Після смерті його слід було б закопати без надгробку і забути. Але ні. Від смерті Боделана дуже засумували одеська міська рада та голова ОВА Кіпер.
У кожного мера є і хороше, і погане. Погане – це національна корупція. Скільки земель пішло в приватне користування? При кожному мері? І ні Боделан, ні Гурвіц не врятували ЧМП. Де всі наші кінотеатри, які пішли під казино і ресторани? А не під будинки творчості та дитячі центри. Хороше – Боделан дав одеситам шматочок минулого. Він відродив храм, який сьогодні роками не можуть відремонтувати, маючи гроші від усіх.
У Руслана Борисовича була цікава ідея: до кожного Дня міста повинна бути встановлена нова скульптура. Святкові заходи забудуться, говорив він, а скульптура залишиться. І, завдяки цьому його цікавому творчому підходу, я реалізував і багато своїх ідей. Хоча Утьосов – перша скульптура – це була ідея Руслана Борисовича. Він запропонував таке прочитання – щоб люди приходили до Утьосова і могли йому зателефонувати. Там була телефонна будка – можна було набрати певний номер і звучала пісня. Уточкін, Віра Холодна, Дружина моряка, Антон Головатий – це все його ідеї. Пушкіна – вже я запропонував. Існує твердження: щоб скульптура відбулася, необхідні дві умови. Наявність ідеї – і з ідеями проблем не буває – і наявність грошей. Але не завжди ці умови можуть спрацювати. Головне – участь у цьому тих, хто має владу. Без цього нічого не відбудеться.
Руслана Борисовича Боделану я знаю давно. І завжди – коли він був комсомольським і партійним керівником, губернатором і мером – він залишався людиною справи. За часів незалежної України він ініціював створення пам’ятників отаману Головатому, Богдану Хмельницькому. А коли його опонент Гурвіц активізував роботу з відновлення пам’ятника Катерині II, Руслан Борисович був категорично проти. І життя підтвердило, що він був правий. За його часів старовинні будинки не зносили, як за Гурвіца. Стільки новобудов у центрі та курортній зоні не будували. Хоча перші висотки – більше 16 поверхів – з’явилися за його часів. Але цілі санаторії, як це роблять зараз, для цього не знищували. Руслан Борисович був високо порядною людиною. Одна деталь, що характеризує його моральні якості. В кінці радянських років я в якості наукового керівника молодіжної організації відвідав Болгарію, Варну. Там мене вирішили нагородити. І нагородили цілим зв’язком книг, які тоді вважалися в нашій країні дисидентськими – Солженіцина і подібних авторів. Я подякував і сказав, що, як вчений, маю доступ до всієї цієї літератури в усіх бібліотеках.
Тож не треба наших болгарських братів оббирати – нехай ці книги залишаться тут. Наступного дня мене викликав консул. Попередив, що я матиму неприємності – в тому числі, і по роботі. Треба було книги взяти і нам доповісти. Ми б з’ясували канал надходження цих книг. Приїхав до Одеси і пішов до Руслана Борисовича. Він тоді був секретарем обкому комсомолу. Він мене вислухав і через ЦК КПРС, міністерство закордонних справ вирішив цю ситуацію. А ті отримали відповідну прочуханку. Потім, як розповіли, там працював КДБ. І вони дійсно підставляли людей. Але Руслан Борисович завжди міг стати на захист своїх людей.
Руслана Боделана я знав 40 років. І кілька років був його заступником на посаді міського голови. Звичайно, іноді йому доводилося йти на якісь компроміси – Київ, хоча у нас, начебто, місцеве самоврядування, насправді дуже часто викручує руки. Але Боделан умів «між крапельками», як казав Кравчук, проскочити. І з Кучмою, начебто, не сваритися, і тут працювати. У 2002 році з’ясувалося, що «Одесводоканал» «дихає на ладан». Щоб його «реанімувати», потрібні були великі вкладення. Тоді за рішенням Руслана Борисовича за два роки в усіх районах міста були створені бювети. У ті ж 2000-ні роки в Одесі був великий нафтопереробний завод, перевантаження нафти на танкери. У Лузанівці була пропарочна станція, де мили цистерни.
Потім цю воду зливали в ставки-відстійники. Зверху була двоміліметрова плівка нафти. Це все влітку смерділо – дихати не можна було ні в Лузанівці, ні в селищі Котовського, ні по всій Пересипі. Цю проблему Боделан теж вирішив за один рік. А в 20003 році – зважився зробити реформу житлово-комунального господарства. Вперше в Україні був затверджений тариф не тільки на послугу з квартплати, але і структура цієї послуги. Була оцінена вартість прибирання одного квадратного метра сходової клітки, утримання внутрішньобудинкових територій… Правда, у нас була база – постанова Кабінету міністрів, яка Одесі давала право все це робити в якості експерименту. І потім, в 2004 році, все, що було напрацьовано в нашому місті, лягло в основу закону «Про житлово-комунальні послуги», за яким працює сьогодні вся Україна.
З Русланом Боделаном я познайомився в 1994 році, коли наша компанія «Морські Технології» робила виставку на морському вокзалі. Він тоді був губернатором Одеської області і запропонував нам долучитися до виставкової діяльності. Мене тоді це здивувало, тому що не всі розуміли в той час її значення. Він, як досвідчений керівник, розумів значення виставок для розвитку Одеського регіону. У 1995 році з його ініціативи ми зробили експозицію Одеської області для всеукраїнської виставки «Україна єдина».
Потім ця експозиція представляла Одеську область на великій міжнародній виставці в Арабських еміратах. Завдяки підтримці Руслана Борисовича, морський вокзал перетворився на серйозний виставковий центр не тільки в Одесі, але і в Україні. З кожним роком кількість виставок тут збільшувалася. І потім навіть іноземні компанії – Угорщини, Ізраїлю, Польщі, Болгарії – стали проводити виставки на нашому морському вокзалі.
З Русланом Борисовичем доводилося працювати ще тоді, коли він був першим секретарем Одеського обкому компартії – у 1991 році. Пізніше, пам’ятаю, як у редакції жартували з приводу його посади, мовляв, «працює Боделаном». Тобто – неодмінно займає якусь із відповідальних посад, навіть якщо прямо зараз не можеш згадати, яку саме. При такому величезному терміні його перебування при владі під час спілкування з ним ніколи не помічав навіть тіні зарозумілості – завжди був коректним і доброзичливим. Під час проведення програм у прямому ефірі був цікавим і відкритим співрозмовником.
Якщо говорити про нього як про керівника, то можна відзначити, що він був, перш за все, господарником, який не особливо переймався ідеологією та піаром. Показовим у його діяльності на посаді мера Одеси вважаю те, що він почав відроджувати одеський міський транспорт. Одесити швидко погодилися, що безкоштовні, але практично мертві трамваї і тролейбуси – це набагато гірше, ніж платні, але живі. Про те, що його робота, в цілому, влаштовувала одеситів, говорить спосіб його усунення тодішньою центральною владою з посади мера міста. Все було зроблено для того, щоб не допустити його до участі у виборах, результат яких міг не збігатися з намірами влади. Найскладнішим моментом його кар’єри, мабуть, є його участь у вкрай жорстких виборах мера Одеси 1998 року. Думаю, що, навіть після стількох років, роль учасників тих драматичних подій багато в чому до кінця не ясна.
Я ніколи не був прихильником Руслана Борисовича. Хоч і працював у його Чорноморському православному фонді. І вважаю, що йому можна пробачити його численні гріхи за те, що він прийняв рішення відродити Одеський кафедральний Спасо-Преображенський собор. І довів справу до кінця.
Коли Боделан був мером, я навчався в школі та університеті. Я погано пам’ятаю ті часи. Тому мені складно оцінити, яким він був мером. Однак ми досі відчуваємо наслідки його рішень. Наприклад, передачу водоканалу в приватні руки. Також за його каденції було роздано кілька прибережних ділянок землі — пляж Лагуна, ділянка з «замком Гаррі Поттера» та інші. Не хочеться пинати мертвого, але сказати про нього щось хороше я не можу. У моєму рейтингу мерів він і Костусєв — найгірші.
У той час, коли Руслан Боделан обіймав посаду мера міста, я не жив в Одесі. Але розпитував про нього одеситів, переглянув його інтерв’ю і навіть прочитав кілька розділів його книги. І зробив наступні висновки. Руслан Боделан — людина свого часу. Він щиро вірив у радянську систему, в якій виріс і зробив кар’єру. Його голос проти прийняття Конституції України — це не протест, а переконаність у тому, що розпад Союзу був помилкою. Він просто не уявляв собі іншого порядку. Одесу він любив. По-своєму — суворо по-управлінськи. Він знав місто, розумів його ритм, хотів для нього розвитку. Але за його часів збільшилася хаотична забудова узбережжя — не так масштабно, як зараз, звичайно, але й часу у нього було менше. Забудова без шкіл, без садочків, без продуманої інфраструктури.
Тоді на перше місце ставили інвестиції, а не середовище для людей. При цьому саме він став першим з міських керівників, хто звернув увагу на національні меншини. Наприкінці 90-х — на початку 2000-х багатьом громадам були виділені приміщення. Це факт, який заслуговує на повагу. До України він мав своє ставлення. Тихе, не показне. Він не був проти, просто вважав, що Україна і Росія можуть співіснувати, як раніше. Це була його особиста правда, яка для нього не здавалася загрозливою. Руслан Боделан не був ідеальним. Але він не був байдужим. Він багато робив по-своєму, але з внутрішнім переконанням, що чинить правильно.
