В український прокат вийшли два фільми, які можна так чи інакше віднести до жанру бодігорору, обидва стартували на великих фестивалях. Проте якщо Девід Кроненберг є режисером, визнаним та уславленим на усіх можливих рівнях, то для Емілі Бліхфельдт її «Гидка сестра» стала режисерським дебютом.
Прем'єра «Савану» Девіда Кроненберга відбулась на 77-му Каннському кінофестивалі. Попри любов режисера до сцен насильства цього разу він залишається естетським, холодним та стриманим. Чого не скажеш про сюжет.
Тут усе традиційно моторошно. Герой Венсана Касселя Карш після смерті дружини збудував цвинтар, на якому можна за допомогою камер стежити за розкладанням тіл своїх близьких. На цвинтарі також розташований ресторан «Саван». Одного разу Карш помічає на зображенні мертвого тіла щось дивне і розпочинає розслідування. Звучить страшно. Виглядає теж. Розбавляє усі ці похоронні історії спроби Карша знайти собі нову партнерку.
Хоча, якщо вже підходити до визначення жанру за класичними мірками, то фільмом жахів стрічку Кроненберга назвати важко. Це філософська драма, де технології та наука відіграють не останню роль. Це насамперед історія про досвід переживання смерті близької людини, проте її крижана вивіреність не дозволяє глядачеві проявити хоча б дещицю емпатії. Дія відбувається у темному просторі, а освітлення нагадує про класичний живопис. Еротика у поєднанні з тілами, що розкладаються, все ж таки дозволяє віднести (хоча б формально) фільм до модного жанру бодігорору. Як йому і належить, людське тіло та те, що з ним відбувається, захоплює та жахає водночас. Проте для щирого захоплення картині бракує емоцій та драйву.
Попри моторошну тему усе в цьому фільмі надзвичайно вишукано, еротично та точно. Проте якось холодно і порожньо. Попри добрі акторські роботи та костюми від Сен-Лорана. Модний дім розробляв для фільму навіть савани. «Справжні, на відміну від Туринської плащаниці», – каже Кассель.
Вісім років тому померла дружина режисера Керолін. Він зізнається, що цим фільмом досліджує власні переживання та скорботу. А заодно міркує й про новітні технології поховання, адже про їх екологічність останнім часом триває чимало суперечок.
«Субстанція» Каролін Фаржа ніби відкрила шлюз для фільмів, до яких можна віднести «Гидку сестру» Емілі Бліхфельдт. Фільм спільного виробництва Норвегії, Польщі, Швеції та Данії мав прем’єру на цьогорічному кінофестивалі «Санденс».
У центрі сюжету – Ельвіра, яка намагається змагатися зі своєю зведеною сестрою, справжньою красунею. Це переосмислення «Попелюшки», історія, показана з боку «мачушиної доньки». Режисерка стилізує картинку під старі фільми-казки, що ще більше підкреслює дисонанс історії та зображення. Усі бʼюті-перетворення тут більше нагадують тортури, а контраст між тим, як ми звикли бачити казку, та тим, що відбувається на екрані, викликає відразу.
Фільм, як і було задумано, викликає дискомфорт та звертається не до класичних та гламурних трактувань «Попелюшки», а до літературного оригіналу братів Грімм, де сестрам рубали пальці, аби вони влізли у кришталеві мешти. Картина поступається тому ж «Савану» у майстерності та візуальній довершеності, проте викликає значно сильніші емоції.
Як і успішна та приголомшуюча «Субстанція», «Гидка сестра» говорить на гострі та актуальні теми того, як ідеали краси, нав’язані зовні, можуть псувати життя. Проте порівняно із «Субстанцію» картина більш повільна та передбачувана. Проте це цікаве кіно, яке не так вже й часто можна побачити на великому екрані.
