А ще село приємно дивує тим, що тут немає порожніх будинків, як у більшості сіл Одещини. Адже Дунайське, хоча воно і розташоване окремо, але прикріплене адміністративно до найближчого села – Старої Некрасівки, до якого лише три кілометри. Саме тамтешні школу та дитячий садок відвідують діти з Дунайського. Дорослі ж здебільшого працюють в Ізмаїлі, що знаходиться приблизно у двох кілометрах.
Колись на цих землях румунські жителі Ізмаїла розбили сади та облаштували дачі для відпочинку. Земля тут родюча, поряд знаходиться невеличке озеро, яке отримало назву Криве через свою викривлену форму.
Після Другої світової війни біля садів було побудовано винзавод. І сюди почала приїжджати молодь із навколишніх сіл, переважно з Першотравневого, Камишовки, Озерного, Кислиці, на роботу в садах господарства. Спочатку їм виділяли кімнати в гуртожитку, а потім молоді люди почали створювати родини та будувати власне житло. Так у 1946 році утворилося поселення, яке отримало назву Котовськ. Згодом його перейменували на Дунайське.
Зараз у селі живуть нащадки перших поселенців – українці, болгари, молдавани та липовани, які трохи пізніше переселилися сюди, зірвавшись з нажитих місць у Румунії.
– У Румунії моя родина була з середняків. Переїхали мої батьки до Білгород-Дністровського району у німецьке поселення Гнаденталь (сучасна назва – Долинівка). Я там народилася. Коли там створювали колгосп, батьки здали туди все, що мали, і стали бідняками. Допомагали один одному, бо в колгоспі за роботу грошей не давали. Мама корову доїла і сепаратором, єдиним на все село, переганяла на вершки, сметану, масло та в Арцизі це продавала. За виручені гроші купувала нам одежу, – розповіла мешканка Дунайського Марія Доронкіна.
У 1960 році родина Марії переїхала у Дунайське. У селі на той час вже працював консервний завод при господарстві та була робота.
Деякий час у селі не було місця для відпочинку – клубу. Мешканці вирішили, що його неодмінно треба створити. Але на будівництво не було коштів, тому вирішили використати недіючу будівлю контори. Проте на це потрібно було отримати дозвіл і привести її до ладу. Багато довелося мешканцям пройти інстанцій, щоб добитися необхідного дозволу. Вони навіть надіслали лист у Київ до президента. Нарешті отримавши будівлю у своє розпорядження, мешканці швидко навели в ній лад, зробивши зовнішній і внутрішний ремонти. А також побудували дитячий та спортивний майданчики, щоб проводити заходи під відкритим небом.
Тепер на вистави у Дунайське приїжджають із сусідніх сіл та навіть з Ізмаїла, бо кожне свято тут незабутнє.
У клубі, до речі, можна і фітнесом зайнятися. На тренування, які проводить Людмила Замишляєва-Туренок, приходить багато бабусь, які хочуть виглядати гарно і зміцнювати організм. До того ж це ще одне місце для спілкування.
– Ми три в одному – і співаємо, і граємо, і танцюємо, – каже завідувачка клубу Світлана Козарєва. – У нас багато людей розкрили свої здібності. Керівниця драмгуртка Людмила Замишляєва-Туренок пише сценарії казок, сценок. Ольга Вєлєва шиє гарні костюми і виконує чоловічі ролі у виставах.
Людмила Коваленко і Катерина Череченко співають у вокальному ансамблі «Дунайські голоси».
У Дунайському взагалі всі люблять співати, та реалізовують інші таланти: Тетяна Шевченко веде хореографію для дітей, Галина Карпенко на благодійні заходи пече пишні короваї і створює чудові вироби з бісеру. Єдиний чоловік у творчому колективі клубу – Ігор Гужев – співає і бере участь у виставах.
З села Дунайське шість чоловіків несуть службу у лавах Збройних сил. На жаль, в останній путь усім селом провели захисника, фельдшера Володимира Масленнікова. Саме завдяки ініціативі Володимира колись була відновлена будівля, де зараз знаходиться амбулаторія.
Через війну багато заходів, звичайно, тут не проводять. Але у вигляді благодійних ярмарків для збору коштів на допомогу нашим захисникам відзначають День жінки, День пам’яті та примирення, День родини та інші свята.
Мешканці маленького і дуже затишного села, як і всі українці, сподіваються, що нарешті настане мир в нашій країні, мужні воїни повернуться з перемогою додому, і дорослі та діти, як і раніше, зможуть жити звичним життям, відпочивати, ловити рибу на своєму озері і працювати на своїй землі.
