27-го травня 2015-го “Дніпро” кинув виклик “Севільї”, мав нагоду вирвати цінний трофей, однак не впорався із шикарними Гжегожем Криховʼяком, Карлосом Баккою та Унаї Емері.
Хай там що, а “синьо-біло-блакитні” здійснили справжній подвиг — на “тоненького” обійшли “Карабах” у групі, розібралися з “Олімпіакосом”, перевернули матч з “Аяксом” в Амстердамі, витримали тиск з боку “Брюґґе” та сенсаційно нокаутували “Наполі”. Так, у фіналі не пощастило, але пройдений шлях воістину є тернистим та заслужив на схвальне посвистування.
Це ж стосується кожного із виконавців — ті ж Роман Зозуля, Євген Селезньов та Євген Коноплянка виклалися на двісті відсотків та заслужено сприймаються легендами.
А хто із гравців досі у професії? Як не крути, минуло десять років.
Роман Безус не зумів сповна переконати Мирона Маркевича. Ось ті слова, сказані тренером, — “Безус нагадує валізу без ручки — і нести важко, і кинути жаль”, — є яскравим маркером спільної роботи в “Дніпрі”.
Майже завжди атакувальний півзахисник ротувався — один тайм з “Олімпіакосом” вдома, 9 хвилин — на виїзді, 1 хвилина — проти “Брюґґе” на “Олімпійському”, 21 — в Неаполі. Ну, це не зовсім те, що хотілося бачити.
Опісля — досить продуктивні виступи у “Сінт-Трейдені” та “Генті”, звідки Роман делегувався до збірної України. З 2022-го — “Омонія”, де уродженець Кременчука також гарно себе зарекомендував — незважаючи на важкі травми, постійно повертався та радував статистикою, зокрема, в Лізі конференцій. Має в активі два кубки — Бельгії (2021/22) та Кіпру (2022/23).
Можливо, хтось і сподівався побачити щось більше від Безуса, та його карʼєра не викликає особливих претензій — свою нішу він знайшов.
Влітку 2024-го казахський “Тобол” відмовився від послуг Євгена Шахова й з того моменту центральний півзахисник перебуває на вільних хлібах. Якщо чесно, то як і Безусу, універсалу немає сенсу на щось скаржитися — він здорово запамʼятався у Греції (здобув чемпіонство та три національні кубки з ПАОКом), а в 2019-му знадобився італійському “Лечче”. 24 поєдинки, 1 гол (“Фіорентині”), 3 асисти (проти “Сампдорії”, “Фіорентини” та “Торіно”) — ну, це доволі непогано.
Шахов ніколи не промотувався великим талантом, у двадцять чотири тримав претензійний, та все ж середній рівень. Показово, що в Лізі Європи Маркевич більше довіряв Руслану Ротаню, Валерію Лучкевичу чи Сергію Кравченку.
Тим не менш, ніщо не применшить вклад хлопця — не слід забувати, що саме центрхав приніс перемогу над “Хайдуком” у кваліфікації (2:1), а потім потужно вмастив “Брюґґе” — прибрав захисника, змістився ближче до центру та поцілив майже у “девʼятку”. Без цього удару подальша казка не реальна.
А от у Лучкевичі бачили мегаперспективу. Вісімнадцять-девʼятнадцять років, а практично повноцінна бойова одиниця (і це не жарт — за хвилинами, відведеними йому у повному розіграші, півзахисник закрив одинадцятку). Спостерігався відчутний прогрес у якості правого крайнього, можна було відправити на фланг оборони — словом, Маркевич активно маніпулював вихованцем.
“Інтер”, “Олімпіакос”, “Аякс”, “Брюґґе”, “Наполі” — Валерій впорався на “відмінно”. Проте катастрофічно провалився у льєжському “Стандарді” — розглядав цей колектив у ролі трампліна, а натомість продемонстрував, що не здатен адаптуватися до європейських вимог та не відзначається належним терпінням.
Зауважте, як різко всі припинили розцінювати футболіста у винятково світлих тонах. “Олександрія”, “Дніпро-1”, “Колос” — за всієї поваги, це точно не те, що колись прогнозувалось.
У березні 2025-го постав у кольорах “Динамо”, але фанатська більшість відреагувала на подію швидше зі скепсисом та мемами — з 2015-го минула ціла вічність, Валерію — двадцять девʼять і він прибув до “біло-синіх” не “завдяки”, а “всупереч”. Це ж ясно, як Божий день: якби не пошкодження Олександра Тимчика, то ніякого б Лучкевича не запросили.
Чех був би набагато щасливішим, якби його так часто не переслідували травми. У лютому 2015-го порвав хрестоподібні звʼязки та цим фактично підсумував період у “Дніпрі” — до фатального пошкодження встиг взяти участь у кваліфікації ЛЄ, зʼявився проти “Інтера” (двічі), “Сент-Етьєна” (двічі) та “Карабаха”.
Загалом запамʼятався непоганим перформансом, звязкою із вищезгаданим Дуґласом, однак печальні обставини змусили перервати плани та перебратися до празької “Спарти”. На батьківщині став віцечемпіоном (2015/16) та бронзовим призером (2016/17), опісля знадобився англійському “Галл Сіті”, “Младі-Болеслав” та “Теплице”. У 2022-му поповнив ряди аматорського “Лігмета” із Міліна та в тридцять шість досі в строю.
Бруну Ґама завоював увагу нашого глядача поступово — шукав себе за Хуанде Рамоса, а дійшов до “кондиції” під керівництвом Маркевича. Не здивуємося, якщо хтось чекав від португальця кращого (і він дійсно періодично “вистрілював” — як от у дербі з “Металістом” у 2014-му відвантажив хеттрик). На ділі ми побачили швидше пересічного, зате дуже і дуже стабільного виконавця, який зберігає актуальність навіть у тридцять сім.
Ґама був залучений до всіх ігор (меншою чи більшою мірою), крім фіналу з “Севільєю”, та каші не зіпсував. У 2016-му подався до “Депортиво” та “Алькоркона”, через два сезони відгукнувся на запрошення “Аріса”, де прямо таки розквітнув та у кваліфікації ЛЄ перейшов дорогу ковалівському “Колосу”.
З 2022-го представляє інтереси АЕКу з Ларнаки, перетинався з “Дніпром-1”, значний відрізок дистанції 2022/23 пропустив через розрив хрестоподібних звʼязок, але успішно відновився та набрав добротну форму. Ймовірно, у червні попрощається з клубом, проте треба визнати, досі приносить серйозну користь.
У 2005-му Канкава пішов із тбіліського “Динамо”, а в 2025-му повернувся. Двадцять років пригод, де “Дніпро” займає ледь не ключове місце, хоча до нього ще треба було дорости (хто забув, Джаба має досвід у київському “Арсеналі” та орендувався “Кривбасом” епохи Коломойського).
Збігло чимало води, у багатьох грузин асоціюється з тим самим епізодом, повʼязаним з Олегом Гусєвим, та якщо вимкнути емоції й залишити холодний розум, то перед нами все одно виявиться кваліфікований персонаж, який не прогавив свій шанс.
Вийшов проти “Інтера”, “Сент-Етьєна”, “Карабаха”, поклав важливий мʼяч “Олімпіакосу” — так, не надто красивий, зате переламний, такий, що дозволив розвинути успіх та зафіксувати 2:0 (буквально за кілька хвилин зі штрафного “ввалив” Ротань). “Аякс”, “Брюґґе”, “Наполі”, “Севілья” — опорник підчищав за сімох, подобався старанністю та своєчасністю.
Анітрохи не дивно, що такий енерджайзер тримається на плаву і в тридцять девʼять. Легенда збірної та триразовий чемпіон Словаччини.
Дуґлас залишив по собі добру памʼять. Бразилець не одразу став основним, проте на момент легендарних подій безсумнівно вважався одним із лідерів стартової обойми. Прикметно, що центрбек провів усі матчі від дзвінка до дзвінка та неабияк допоміг дістатися настільки високо.
У 2016-му покинув Україну, спробував себе у “Сан-Паулу” та “Шапекоенсе”, поки неочікувано не вигулькнув у “Дніпрі-1”. Видав непоганий сезон 2020/21 (вразив ворота “Інгульця” та “Маріуполя”), але не домовився із керівництвом щодо пролонгації договору та пристав на вигідніші умови турецького “Гіресунспора”.
Наступний маршрут — “Інтернасьйонал” Лімейра, “Аваї” та “Гуарані”, на балансі якого і знаходиться наразі 35-річний захисник.
Денис Шеліхов (“Славія-Мозир”), Олександр Сваток (“Остін”), Юрій Вакулко (“Кривбас”), Олександр Васильєв (“Буковина”), Максим Третяков (“Колос”), Андрій Блізніченко (МФК “Металург” Запоріжжя), Павло Ксьонз (“Мазур” Карчев), Олександр Мігунов (“Нові Санжари”), Євген Бохашвілі (без клубу), Денис Баланюк (дискваліфікований за допінг) — не отримали практику.
Фото - Getty Images/Global Images Ukraine
