Раніше «ФАКТИ» писали про 84-річного дідуся із Черкас, який щодня в’яже на фронт теплі шкарпетки. А сьогодні розповімо ще одну непересічну історія.12 серпня Любов Ярош із села Ходорків, що на Житомирщині, відсвяткувала 105 років. Доля щедро відміряла їй життя, втім і випробувань не пошкодувала. Бо вона пережила Голодомор, другу світову війну, а нині болить серце за онуків, які боронять Україну.
Ще донедавна бабуся разом із дочкою плели «кікімори», побачити цей процес наживо приїжджали журналісти з усього світу. Сама ж Любов Григорівна дивувалась такій надмірній увазі й стверджувала, що нічого особливого не робить. Це, мовляв, її вклад у перемогу. В чому ж секрет довголіття найстаршої жительки Житомирщини, а може, і України?!
- Коли мама свічку на торті задувала, то повторила те саме бажання — щоби путіна не стало. Бо нема і дня, щоб вона не говорила про війну, так хоче дожити до перемоги. Заспокоюю її, що обов’язково дочекається, — каже «ФАКТАМ» 72-річна дочка довгожительки Галина. - Мама народилась в селянській родині Лисенків. Пережила три штучні голодомори, серед них найстрашніший — Голодомор-геноцид. У її родині було шестеро дітей, батько був змушений хоронити людей, хоча сам ледь ходив. Він забирав селян з хат і на возі віз у яму за селом, туди клали і дорослих, і дітей. Під час Голодомору мама втратила 18-річного брата, бо він, голодний, взяв буряк у сусідньому селі, і його вбили. Також поховала 4-річну сестру, ледве вижила сама. З 15 років мама сапала в колгоспі буряки. У розпал Другої світової працювала на залізниці. Із дівчатами підганяли ширину колії до потрібного німцям розміру. А чоловіків майже не було, бо забрали на фронт. Також жінки косили, в’язали, на своїх плечах носили снопи до скирти. Після звільнення села від німецьких загарбників маму за те, що перебувала на окупованій території, силоміць відправили на Донбас. Як тоді казали — «іскупать віну трудом». Вона працювала на пилорамі. Далі колгосп. З 1948 року матуся оселилася в Ходоркові. Сапала і копала буряки. Зустріла тата — побралися. Тримали господарство, жили дуже дружно… Батька не стало у 78 років.
— Мабуть, найбільша втіха мами — це родина?
- Так, маєте рацію. У них із татом було четверо дітей. Брата не стало у 29 років. Поїхав у Чехію на заробітки, а дуже правильний був, змусили піти у партію. Мабуть, за кордоном виник якийсь конфлікт, і там його вбили… Важко то все було, прощалися ми з ним через віконечко у труні. Мама дочекалась семеро онуків і стільки ж правнуків.
— Як почувається мама на такий поважний вік?
- Непогано. Єдине — в неї періодами запалюються нервові клітини і сильно печуть ноги. Тому це заважає їй ходити, а так вона самостійно пересувається по хаті та двору. За усе життя майже не хворіла і практично не зверталася до лікарів. Тільки операцію на шлунку перенесла. Найменшого брата народила у пологовому, а нас трьох вдома, батько ще й приймав пологи. У мами зараз навіть немає ліків, крім знеболювальних та заспокійливих… Коли їй було 98 років, поїхали у лікарню в Житомир, треба було їй зробити рентген, то заразом ще й кардіограму зробили. Пам’ятаю, як всі працівники повиходили з кабінетів глянути, що ж то за бабця така моторна, що чудово пересувається сама, бо де ж таких старожилів побачиш. Думаю, що секрет довголіття у генах, бо мамина тітка прожила до 103 років!
— Як починається день у Любови Григорівни? Що вона любить їсти?
- Вона тепер живе за принципом: «Коли встала, тоді ранок. Коли захотіла, тоді поснідала». Пізньою осінню та взимку може і до 11 дня поспати. А з улюблених страв — копчена скумбрія. Щоранку вона з’їдає шматочок. Дозволяє собі солоденьке, особливо цукерки «Пташине молоко». І обов’язково чашка цикорію з молоком. Крім того, вона вживає вітамінний комплекс. Другий прийом їжі у нас до шостої вечора, не переїдаємо, тож у цьому теж свої плюси. Додам, що попри поважний вік, мама любить чепуритись, по кілька разів на день переодягається. До речі, знає напам’ять номери мобільних телефонів своїх дітей та онуків. То ще до нас каже: «Як це можна, щось забувати?»
— На городі до якого віку працювала?
— До 2016 року, тоді ми ще копали разом бульбу.
- Відмічали у сільському клубі, замовили виїзну кухню, накрили стіл на 40 людей. Моєї сестри невістка привезла кульки з цифрою «105». Спекли торта, прийшли музиканти, дуже гарно привітали, вручили подарунки.
— Знаю, що ще у 103 роки «кікімори» робила з вами. Ще трудитесь?
- Коли почалася велика війна, ми мамі не казали спочатку. Але вона почула по радіо. Тоді заявила нам: «Чого правду не кажете?» Так вона й дізналася. Постійно мама казала, що не може спати, переживає, як там хлопці на фронті. Дізнавшись, що у громаді роблять «кікімори», вона заявила, що треба наплести тих маскувальних костюмів дуже багато, щоб закінчили цю війну. То ми з мамою та сестрою у 2022 році почали цей процес. Коли починали, манекеном нам слугували граблі, тоді надягали й на відро.
Загалом ми три роки поспіль плели маскувальні сітки та «кікімори», сплели та відправили на фронт 80 сіток. Зараз все на паузі, але не через нашу вину. Як кажуть волонтери, зараз вони неефективні, бо російські тепловізори все вираховують. А при можливості ще й донатимо. Ба більше, четверо онуків моєї мами — військові. Дехто з них боронив країну ще з часів АТО, обороняли Маріуполь. А потім так гірко плакали, коли окупанти знищили місто і вбили тисячі людей.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 65-річної пенсіонерки з Буковини, яка волонтерить вже десять років.
