Нещодавно голова німецького уряду Фрідріх Мерц заявив, що стримати агресію Росії можливо тільки за допомогою потужного економічного тиску. Здавалося б, із цим важко посперечатися, особливо якщо розглядати військову складову як окремий аспект. Однак навіть така важлива і загалом справедлива думка німецького канцлера помітно втрачає вагу, коли він обмежує її реалізацію лише двома країнами – США і Китаєм, немов інших гравців у світі не існує.

«Лише дві країни у світі мають реальні можливості здійснити такий тиск. Одна з них – Китайська Народна Республіка, інша – Сполучені Штати Америки. Китай цього не зробить. Тому залишаються США, які повинні це зробити», – наголосив канцлер в інтерв’ю телеканалу ZDF.

Мимоволі постає запитання: невже без дядька Сема наш світ і кроку зробити не може? Нібито без нього ми просто пропадемо... Я поставив собі це запитання не заради жарту – просто спіймав себе на відчутті дежавю. Твердження Мерца прозвучало не як переконання, а радше – як відлуння старої риторики. Для мене, який виріс у часи холодної війни, такий погляд здається звичним. Але в сучасному світі сприймати Вашингтон як єдиний універсальний важіль для вирішення глобальних проблем – швидше пережиток минулого, ніж відображення реалій ХХІ століття.

Звичайно, Америка, як і раніше, є потужним гравцем. Але з поверненням Дональда Трампа в Білий дім її зовнішня політика стала, м'яко кажучи, трохи егоїстичною і непередбачуваною. Сьогодні американська політика стала схожою на шоу «Вгадай-но»: один день – санкції, інший – компроміси, третій – антагонізм...

Останні удари по Ірану без узгодження з Конгресом показують, що зовнішня політика США тепер визначається не системою стримувань і противаг, а миттєвими імпульсами. Немає чіткого курсу, європейські партнери чують сигнали про те, що за захист потрібно платити – і платять, але ясності все одно немає. Коли ти залежиш від такого «вікна у світ», ти залежиш не від могутності, а від настрою.

Але заява Мерца бентежить не тільки майже дитячою вірою в те, що далекий «дядько» зглянеться і допоможе Європі усунути потенційну небезпеку, яка нависла над нею, – путінську Росію, у разі її перемоги у війні, що триває. Риторика канцлера підриває і європейську суб'єктність. Континент, який двічі пережив світові війни, не може бути просто тлом для діалогу двох ядерних держав. Саме Європа зіткнулася з енергетичним шантажем, прийняла мільйони біженців, фінансує відновлення зруйнованої агресором інфраструктури України і постачає для ЗСУ ключове озброєння. Європейський вплив на РФ може бути не меншим за американський.

Ось кілька цифр, які свідчать, що Європа – далеко не статист. Євросоюз витратив на російську нафту і газ 21,9 млрд євро у 2024 році – це більше, ніж ЄС направив на допомогу Україні, 18,7 млрд євро. Це не «тінь за океаном» – це прямий грошовий потік у російську скарбницю. Чому ЄС не може закрити цей вентиль на свою користь?

ЄС посилив санкції: відключив SWIFT, заборонив імпорт металів і передових технологій. Але при цьому досі купує російські вуглеводні: імпорт зріс на 18%, а ціна – у рази, як порівняти з початком 2021 року. Це коли ти борешся з отруйною змією і водночас продовжуєш її годувати.

Пишу це не заради критики, а щоб показати: у Європи є дуже суттєві можливості для посилення економічного тиску на путінську Росію. У цьому немає жодних сумнівів. Євросоюз – одна з найбільших економік світу, дипломатичний гігант, лідер у технологіях та гуманітарній допомозі. Чому при цьому Європа нагадує багатого, але розгубленого, невпевненого в собі чоловіка – питання відкрите.

Зі свого боку можу сказати лише одне: канцлер Мерц, говорячи про США в зазначеному ключі, мабуть, хотів наголосити на їхньому значенні, але одночасно позначив і слабкість нинішнього політичного істеблішменту Європи. Поки багато європейських лідерів, тимчасово перебуваючи при владі (а постійних правителів держав, на щастя, в ЄС немає), перекладають відповідальність за свою безпеку на далеку Америку, вони є пасивними спостерігачами того, як над їхніми народами згущуються військові хмари.

Звичайно, якісь зрушення все ж відбуваються. Наприклад, французький президент Емманюель Макрон став активним лобістом відправки військових інструкторів в Україну. Німеччина нарощує військову допомогу Україні, попри тиск правих популістів. Низка країн збільшила свої оборонні бюджети. Ці кроки показують: Європа може – якщо захоче.

Але загалом Євросоюз досі діє як другорядний гравець на світовій арені. Чому? Є теорія про те, що європейці відчувають страх перед власною могутністю – спадщина двох світових воєн і колоніалізму. А на мій погляд, усе набагато прозаїчніше: основоположні документи ЄС явно не відповідають викликам часу. Згідно зі Статутом політико-економічного блоку прийняття життєво важливих рішень у ньому має здійснюватися на основі консенсусу. Один голос проти – і все гальмується або взагалі зупиняється.

Принцип консенсусу свого часу був для ЄС чеснотою, а зараз став розкішшю, причому недозволеною. Сьогодні, коли кремлівський бандит відкрито погрожує «третьою світовою», потрібні рішення, а не нескінченні наради і «дитячі» вмовляння політичних неадекватів типу Орбана і Фіцо.

Навіть якщо європейським структурам вдасться подолати тільки одну цю «паперову» хворобу, ситуація на континенті може швидко і суттєво змінитися. ЄС часто називають «велетнем у м'яких капцях». Але він може і повинен взути військові черевики. Європа має все: ресурси, моральне право і сусідство з Україною, яка володіє однією з найдосвідченіших армій світу. Не вистачає тільки одного – політичної волі, щоб стати незламним щитом на шляху агресора.

Але щоб покінчити з російською агресією, потрібно зупинити особисто вбивцю Путіна. Це особлива тема, чому в Росії все зав'язано на одній людині. Зараз просто потрібно прийняти як факт: Путін може в будь-який момент припинити війну, але він збожеволів на ідеї відновлення колишньої імперії і готовий заради цього знищити мільйони людей. Це – проблема біології та психіатрії, а не політики. Тому тиснути на диктатора марно: він не відчуває тиску, він адаптувався. Його екологічна ніша – режим репресій, ідеологічний кокон і перегляд каналів торгівлі на Схід. Можна завдати десятки ударів санкційним молотом – він їх відбиває щитом мобілізації і тими ж «нафтогазовими» грошима від Євросоюзу.

Тут потрібен інший підхід. Потрібен не удар і навіть не серія ударів, а середовище, де він не зможе дихати, мислити, звиватися. Тим, хто бажає усунути загрозу з боку Кремля, хочеться дати пораду: будуйте систему, а не фортецю, тоді навіть не молот, а мережа зі сонячних панелей може перекрити кремлівській гадюці кисень.

У зазначеній заяві канцлер Мерц обійшов стороною ще одну грань проблеми, а саме: російську агресію дуже важко, якщо взагалі можливо, зупинити без участі Глобального Півдня. У подібному замовчуванні теж відчувається відгомін минулого, коли у світовій політиці обговорювали тільки дії провідних гравців, а всі інші виглядали масовкою.

До речі, я б не погодився з паном Мерцем у тому, що Китаю в цій війні раз і назавжди визначена роль пособника агресора. Так, Китай веде подвійну політику: не засуджує, але й не підтримує війну явно. Він отримує нафту зі знижкою, розширює вплив у Центральній Азії, поволі перетворює РФ на подобу васала. Але вигода не безкінечна. Уже в квітні цього року, за даними ЗМІ, Пекін розпочав обережні переговори з Єврокомісією щодо обмежень для китайських компаній, які допомагають російській оборонці.

Китай націлений на реалізацію «нового Шовкового шляху», тому він не готовий жертвувати глобальними економічними інтересами заради тимчасових цінових преференцій від не дуже стабільної путінської Росії. Цим слід цілеспрямовано користуватися.

Взагалі, коли сьогодні у світовій політиці обговорюють тільки США і Європу, це виглядає щонайменше нераціонально. Глобальний Південь уже давно вийшов зі стану сплячки. Той же Китай, Індія, Бразилія, Індонезія, ПАР, Туреччина, Саудівська Аравія, Мексика, В'єтнам... Ці країни формують власний порядок денний і стають важливими гравцями на міжнародній арені. У контексті війни, що триває, їхнє значення – не в підтримці Заходу, а в здатності вплинути на Росію опосередковано: через економіку, дипломатію і свої ринки.

Ставка на Глобальний Південь – це не про моральні заклики, а про довгострокову стратегію. До кожного із цих гравців геополітики потрібно підходити з повагою навіть тоді, коли їхні ініціативи не зовсім прийнятні. Для вирішення розбіжностей існують дискусії.

У цій геополітичній грі потрібно постійно бути готовим до змін. Наприклад, останнім часом Китай, за повідомленнями ЗМІ, почав регулювати доступ своїх банків до Росії, поставки в російську оборонку поступово скорочуються. Індія – найбільший покупець нафти, але й цінові перевантаження для Москви – не дрібниця. Бразилія і Туреччина – потенційні центри тяжіння інвестицій. Якщо Європа і США запропонують цим країнам взаємовигідні проєкти, Кремль втратить багато з того, що дозволяє йому продовжувати війну.

І нарешті – Україна. Вважати, що тільки США здатні зупинити цю війну економічним тиском, навіть не згадавши при цьому Україну, – щонайменше абсурд.

Взагалі одна з головних ілюзій поточної війни – сприйняття України як об'єкта зовнішньої гри. Ніби рішення приймаються у Вашингтоні чи Брюсселі, а Київ лише виконує. Але це уявлення вже давно застаріло. Україна більше не тільки жертва, а й самостійний гравець. І без її волі мир неможливий.

Понад три роки повномасштабної війни змінили країну. З «одержувача допомоги» вона перетворилася на боєздатну державу. Українська армія – одна з найдосвідченіших у Європі. Суспільство – не без проблем, але не зламане, стійко тримає удар. Країна вижила в сутичці з до зубів озброєним агресором. І найголовніше – Україна не має наміру здаватися.

Проте в західній пресі і надалі обговорюють «корейський сценарій» і заморожування конфлікту. Але є одне запитання: а чи готова до цього сама Україна? Згідно з травневим опитуванням КМІС, близько 80% українців виступають проти будь-яких поступок в обмін на припинення вогню без гарантій безпеки. Це не просто настрій – це політичний мандат. Жоден лідер не зможе його ігнорувати.

Україна поставила на карту занадто багато, щоб тепер поступитися. Вона стала символом не тільки боротьби, а й надії. Саме її стійкість змусила НАТО зміцнити східний фланг, а Захід – переглянути свої страхи. І поки Україна бореться, вона формує логіку миру.

Європейські політики, особливо такого рівня, як канцлер Німеччини, повинні враховувати усі ці фактори, якщо хочуть залишатися в руслі розуміння процесів, що відбуваються. Найголовніше зараз – усвідомити, що в цієї війни не буде «хорошого закінчення» без того, щоб усі ключові актори – і Україна, і ЄС, і США, і Глобальний Південь – зіграли свою роль. Ніхто не зможе витягнути цей віз самотужки. Але кожен може допомогти в міру своїх сил і можливостей. Тільки так можна буде дістатися до надійного укриття до початку нової бурі, яка вже назріває.