У парку "Дубки" біля метро Сирець художниця Марія Куліковська разом з чоловіком Олегом Вінніченком відкрила давно омріяний мистецький простір. Малесенька галерея-укриття розташувалася в гаражному кооперативі і розпочала роботу з виставки мисткинь і митця з кримськотатарським корінням – "Дім постійного вигнання".
У виставці взяли участь Юсуф Абібулаєв, Еміне Зіятдін, Рената Асанова, Севіля Наріман-кизи та Ельміра Шемседінова.
Виставка повстала після однойменної резиденції. Після завершення виставки учасники рушають у Фінляндію досліджувати збережені архіви корінних народів і представити свої роботи в цій країні.
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова відвідала перформативний фінісаж виставки "Дім постійного вигнання". Вона відвідала фінал виставки разом з Марією і зустрілася з мисткинею Севілею Наріман-кизи, яка, як і Куліковська, полишила рідний Крим після російської анексії у 2014 році. Ця зустріч була сповнена роздумів про легкість втрати власного коріння та плеканням для нього простору – фізичного і ментального.
Тим, хто на станції Сирець вперше, важко зрозуміти куди ведуть від неї різні стежки. Особливо ті, які занурюються у величезний парк. Одну з таких стежок торує група людей на чолі з мисткинею Марією Куліковською, зупиняючись на спогляданні високих дерев.
"Гараж 33" розташувався на закрайку гаражного кооперативу, але відрізняється від звичних залізних "коробок". Через зелень з пагорба проглядаються два великих панорамних вікна, поряд – гамак і маленька тераса зі стільцями й журнальним столиком з дерев’яного пенька. Але видно це лише з самого лісу, а в кооперативі будівля прикидається звичайною – коробкою з залізними дверима і маленькими вікнами нагорі.
Цей простір віддалений від стороннього ока і без допомоги провідника на нього натрапити досить важко. Тому цим провідником стала Марія Куліковська – мисткиня, що покинула свій дім у Керчі на початку анексії Криму, згодом була змушена виїхати з Києва під час повномасштабного вторгнення. Але вона повернулася. І разом із чоловіком відкрила цей артпростір.
"У цього ландшафту складна історія. В ярах були перші концентраційні табори під час окупації Києва у Другу світову. Стежка, якою ми йдемо вгору, веде до кладовища німецьких офіцерів – там і досі збереглися надгробки. Але є й інша, більш світла історія. Моя подруга, дослідниця Ольга Мартинюк, розповідала, що саме тут, у ярах Дубків, Ігор Сікорський робив перші спроби злетіти на прототипах гелікоптера ще до еміграції в Америку.
Тож місце дуже насичене: поруч Бабин Яр, а водночас тут справжня природа, дуби. Вони зараз хворіють від інвазивних рослин, але все одно тримають силу", – веде історію цього місця Марія
Вона багато говорить про його зв’язок зі своїм життям, про схожість Сирця із еклектикою її рідної Керчі, про магічний плин долі і допомогу Всесвіту в купівлі гаража для "мистецького звалища". Водить вервечку глядачів через залізничну колію до річки й "відьомського джерела". Притримує знайомство, а для когось вже і прощання з "Домом постійного вигнання".
Серед гостей перформативної прогулянки околицями Гаражу 33 ходить дівчина з русявим волоссям заплетеним в косу та зеленими очима, що на сонці відкривають вкраплення карих крапочок на райдужці. Поки її постать не розкрита й багато уваги вона до себе не привертає. Та звати її Севіля Наріман-кизи, вона одна з п’яти художників, що взяли учать у виставці.
"Це щире місце і Марія дуже щира. Тут все відрізняється від популярних галерей", – згодом ділиться зі мною Севіля.
Гості заходять до першого поверху галереї і їхні відображення у склопакетах зливаються з відображенням дерев навколо. Марія проводжує розповідь вже про омріяний гараж, який переобладнали у 2020 році, але змушені були перенести відкриття артпростору до кращих часів. Ці часи настали у 2025-му.
Стіни зафарбовані білим, а через них проглядаються фактури цегли з пошарпаностями та шпаклівкою на стиках. Роботи двох мисткинь стоять, опираючись на ці стіни. Дві інсталяції Севілі підписані поряд звичайним олівцем – туфельки під скляним ковпаком і фонтан сліз. Обидві роботи виблискують під світлом від епоксидної смоли, яку Севіля використовувала у своїй роботі.
Художниця майже непомітно пильнує за своїм фонтаном – важливо, щоб люди, що набились в середину, ненароком не наступали на частину, що "розлилася" на підлогу.
Воду у фонтані формує бежева мереживна тканина з перлами. Севілі Наріман-кизи цікаво, як глядачам відгукується її робота. Мені вона дає власне трактування:
"Одне з моїх досліджень пов’язане з тим, як корінне населення Криму співіснувало з водою. І залежно від регіону це було дуже по-різному. Від цього дбайливого ставлення до води виникали неймовірні інженерні рішення: наприклад, кяризи, коли вода текла під землею, чи способи збирання гірських потоків. Згодом це впливало й на архітектуру, яка поступово ставала частиною традиції та культури.
Точкою виходу гірської води були фонтани. Але Selsebil (фонтан сліз – прим.) мав менш утилітарну функцію – не поїти людей, а й створювати простір для споглядання. Це образ Криму, в якому закарбувалася також мусульманська традиція.
Selsebil, що тут представлений, відтворює знайому форму, але вже в іншому вигляді. Я хотіла, щоб він ніби обріс шкірою, хоча в нього немає прямого зв’язку з гірським джерелом. І все ж він продовжує текти – вода присутня, але вже змінена".
Під час резиденція Севіля працювала з іншими митцями. Та у результаті досліджень усіма ними власного коріння, її питання лише розрослися. Та вона вважає це початком більшого власного дослідження.
"Мої питання стосуються того, як утримати в собі ідентичність, коли фізичний, тілесний досвід майже неможливий. Бо саме через тілесність відчувається справжня належність, а без неї відбувається асиміляція, випаровування.
Водночас для мене кримськотатарська ідентичність – це не лише традиційні символи чи "великі знаки", які зазвичай першими приходять на думку. Моє питання – як знайти власний шлях, власну мову, уникаючи стереотипності. І чи є те, що я роблю зараз, навіть якщо воно не прямо "кримськотатарське", продовженням моєї ідентичності. Це поки що пошук. In progress", – розповідає Севіля.
Севіля виїхала з Криму після початку анексії у 2014 році. Пригадує й своє навчання у творчій майстерні-студії "El-Cheber" (з кримськотатарської – "країна майстрів"), що її створив кераміст Рустем Скибін. Пригадує, як ту свою першу залученість до власної культури, творчу практику, фізичний досвід роботи з ужитковим мистецтвом.
Туфельки під ковпаком нагадують цукрову пахлаву, як підмічає Марія Куліковська ще одну роботу Севілі: "Вони ніби подані, як десерт, за якимось ми просто спостерігаємо.
І ця споглядальність, як мені здається, теж відображає позицію влади: коли глядач дивиться навіть на трагедію іншого, але сприймає її як застиглий образ. Він може висловити номінальне співчуття, та насправді ця трагедія ніколи не стане його власною шкірою. А все, що прилипає до нас у цьому досвіді, лишається з нами"
На ледь прозорому взутті приклеєні перлинки, прядка волосся мисткині і декоративна монетка "акче" з традиційної кримськотатарської прикраси.
"Їх так довго носили, що до взуття поприлипало усе з часів Київської Русі", – додає Севіля. До цієї роботи вона написала вірш-стейтмент:
Поки мене викорчовували, я загубив своє взуття,
коли я повернувся його шукати, його вже зносили інші.
Тепер я босий, вишиваю нові чобітки,
але ті, хто носив мої, знову їх порвали.
Роботи Севілі – лише частина виставки і частина кримського простору, який разом відновлювали з пам’яті п’ятеро художників. Митці й мисткині резиденції говорять з глядачами через особистий досвід і чуттєвість. Їхні роботи показують спосіб висловитися про власну ідентичність й утвердити її. Залишати простір для довіри й чуттєвості, але водночас бути повноправними учасниками світової сцени.
У приміщенні досі пахне деревом від каркасу Гаражу 33. Цей "фактично не дім" став домом на місяць для тих, хто шукає його всередині себе. Після презентації решти робіт на другому поверсі, від стін відлунюють оплески.
