Увечері 6 березня 1940-го прем'єр-міністр Фінляндії Рісто Рюті виїхав автомобілем із Гельсінкі в закордонне відрядження – без камер кінохроніки й урочистих проводів.
Дорога була довгою – спочатку машиною до Турку, потім літаком до Стокгольма. Там Рюті і ще кільком посадовцям, що його супроводжували, вручили паспорти і візи, виписані на вигадані імена, і вони пересіли на спецрейс до Москви. Поїздку намагалися тримати в таємниці, проте чутки швидко рознеслися Гельсінкі. У злочинній балакучості звинуватили шофера, який віз фінську делегацію до Турку.
Кілька днів по тому, 12 березня, Рюті підпише в Москві мирну угоду. Вона поставить крапку в Зимовій війні і стане початком "фінляндизації", що дозволила цій скандинавській країні зберегти державність ціною болісних поступок Росії. Згодом від Фінляндії зажадали не тільки частину її території, а й примусили до "вічного нейтралітету", який більше нагадував відносини метрополії та провінції з широкою автономією.
Історію своєї країни в контексті російсько-української війни сьогодні любить згадувати президент Фінляндії Александр Стубб – учасник зустрічі Зеленського та європейських лідерів із Трампом в Білому домі.
За словами Стубба, попереду на Україну чекає вибір – жити минулим і оплакувати несправедливість світу чи зібрати уламки, як це зробила його країна в 1940-му і 1944-му, відбудовуватися та повірити у власне майбутнє.
Про героїчний опір фінів під час Зимової війни і стратегію маршала Маннергейма сьогодні в Україні згадують набагато частіше, ніж про те, чим та війна закінчилася. Що не складно пояснити – буремні часи вимагають історій, що надихають. Втім, "вихід" із будь-якої війни та його довгограючі наслідки не менш важливі, ніж те, що відбувалося на фронтах.
"Українська правда" нагадує, якою ціною Фінляндії вдалося зберегти державність у м'ясорубці революцій і воєн ХХ століття, і як розпад спочатку Російської імперії, а згодом СРСР дав шанс маленькій країні стати незалежною від "рюсся", як зневажливо називали росіян фінни.
Дисклеймер: історичні паралелі оманливі. Подібно до відбитка пальця або "коду" ДНК, історія ніколи механічно не повторює свій малюнок. Проте усвідомлення причинно-наслідкових зв'язків із поправкою на сучасний контекст є одним зі способів уникати розставлених пасток.
Так само, як Україна, Фінляндія довго була пограниччям між двома світами – Заходом і Росією. Понад 600 років вона входила до складу Шведського королівства, поки на початку 19-го століття внаслідок Російсько-шведської війни не стала Великим князівством у складі Російської імперії.
Після Жовтневого перевороту 1917-го більшовики визнали незалежність Фінляндії, але їй коштувало чимало зусиль і пролитої крові, щоб упоратися з "червоною" чумою всередині країни. Тоді вперше гучно прозвучало ім'я Карла Густава Маннергейма, колишнього царського генерала, який у критичний момент став на чолі нашвидкуруч зібраної ним фінської Білої армії.
Багато в чому його зусиллями пролетарську революцію в країні придушили до середини травня 1918-го, а "погані росіяни" покинули Фінляндію. Утім, не мав Маннергейм ілюзій і щодо "хороших росіян".
Ні адмірал Колчак, що просувався із Сибіру до Москви, ні генерал Денікін, який наступав із півдня, не бажали приймати основної умови Маннергейма – визнати суверенітет Фінляндії. "Невідомо ще, хто був гіршим – більшовики чи білі генерали", – скаже згодом Маннергейм.
На той момент, коли УНР зазнає поразки, Фінляндія на якийсь час стає "Україною, якій вдалося". Здається, вона змогла вирватися із задушливих обійм скаженого сусіда. А проте навіть у цей період в Москві про неї пам'ятають. У квітні 1925 року в "Правді" з'являється стаття, яка закінчується погрозами: "Генерал Маннергейм не повинен забувати, що дорога з Гельсінкі до Ленінграда може виявитися набагато довшою, ніж дорога з Ленінграда до Гельсінкі".
До кінця 1930-х Совєтська Росія розібралася з "внутрішнім ворогом" і взялася за підготовку до рішучого бою із зовнішнім. Ворог, щоправда, весь час змінювався – американські імперіалісти, прогнилі європейські демократії, німецькі нацисти. Незмінним залишалося тільки бажання відсунути кордони подалі від "центрів ухвалення рішень". Кордон із Фінляндією за кілька десятків кілометрів від Ленінграда був проблемою для Сталіна, а сама Фінляндія здавалася йому легкою здобиччю.
Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа і секретних протоколів до нього Естонія, Латвія, Фінляндія і схід Польщі опинилися в "сфері інтересів" СРСР. Туди ж після торгу Сталіна з німцями потрапила і Литва. У вересні – жовтні 1939-го три країни Балтики підписали з Москвою угоди, дозволивши Червоній армії увійти на свою територію. Не мине й року, як вони будуть окуповані й увійдуть до СРСР – поступки агресору не допомогли прибалтам.
Настала черга Фінляндії, яка залишилася сам на сам із агресором.
З мемуарів Юго Паасіківі, голови фінської делегації на переговорах у Москві восени 1939-го:
"Німеччина і Совєтський Союз підписали 23 серпня 1939 р. вже згадуваний фатальний пакт, про таємні статті якого не було надійної інформації. Але у Фінляндії це нікого не турбувало. Країна жила напередодні парламентських виборів, велася жорстка передвиборча боротьба, у запалі якої не залишалося часу замислитися, про що ж справді йшлося в той період.
"Паплюжать один одного. Сперечаються у крихітних внутрішньополітичних справах – про те, яка партія більше зробила на підтримку землеробства... Росія бажає втягнути і нашу країну у сферу свого впливу. В Москві ведуться переговори з життєво важливих для нас проблем. Під питанням усе незалежне становище Фінляндії. Але, судячи з усього, про це ніхто не думає.
Ситуація, як у 1453 р., коли турки були біля стін Константинополя, а в самому місті вели полеміку з теологічних догматів доти, доки турки не взяли місто і не вигнали сперечальників"...
У народі і серед керівництва країни превалювала якась фаталістична віра. Совєтська Росія не може напасти на нас, оскільки у неї немає на те законного права, оскільки громадська думка і симпатії всього світу на нашому боці – так вважали".
"Маннергейм умів боятися. Хороша якість для солдата", – через багато років після Зимової війни скаже про безстрашного маршала фінський письменник Вейо Мері.
Блискучий військовий стратег і досвідчений політик Маннергейм як ніхто інший розумів реальну розстановку сил, коли в жовтні 1939-го фінів запросили в Кремль обговорити "життєві інтереси СРСР".
"Коли він дізнався про переговори між урядом і Москвою ще до того, як перемовини були перервані, Маннергейм закликав кабінет знайти будь-який спосіб задовольнити Кремль без війни. "Ми повинні обов'язково дійти згоди мирним шляхом", – закликав він, пишуть у книзі "Радянсько-фінська війна. Прорив лінії Маннергейма 1939–1940" Елоїза Енгл і Лаурі Паананен.
Утім, ця точка зору була непопулярною серед тодішнього політичного керівництва Фінляндії. Інструкції, отримані фінською делегацією перед переговорами зі Сталіним, не залишали простору для маневрів – про територіальні поступки не могло бути мови.
Тим часом саме цього вимагав Сталін: кілька островів у Фінській затоці, півострів Ханко, де могла б розміститися військова база Червоної армії, частину півострова Рибальський. Також Сталін і Молотов вимагали відсунути кордон на десятки кілометрів від Ленінграда, обіцяючи як компенсацію територію в Східній Карелії.
По суті це був погано приховуваний ультиматум Кремля, який припускав для фінів вибір між війною з передбачуваним результатом і капітуляцією без війни з втратою територій і збереженням формальних інститутів державності.
Фінська делегація вирушила на переговори із залізничного вокзалу в Гельсінкі під звуки патріотичних пісень у виконанні чоловічого хору.
Про "спецефекти", якими супроводжувалися переговори, найкраще говорить історія, яку згадує у своїх мемуарах "Зимова війна" Вяйньо Таннер:
"На самому початку я запитав, чи можу говорити німецькою або англійською, оскільки моя російська навряд чи прийнятна, – пише Таннер. – На це Молотов сухо відповів єдиним словом: "Ні". Оскільки Паасіківі володів російською теж не дуже добре, ми з самого початку переговорів опинилися в невигідному становищі".
Під час останнього раунду переговорів роздратований впертістю фінів Молотов підбив підсумок:
"Зараз питання обговорили цивільні офіційні особи. Оскільки вони не дійшли згоди, питання треба передавати військовим".
До початку Зимової війни залишилося менше ніж місяць.
З мемуарів "Зимова війна" Вяйньо Таннера, учасника переговорів у Москві:
"Наступного ранку, 24 жовтня, Паасіківі прийшов у мою кімнату зі слідами безсонної ночі на обличчі. Він охарактеризував наше становище так:
– Двадцять років ми жили в полоні ілюзій. Нам здавалося, що ми можемо самі визначати свою долю. Ми вибрали нейтралітет і скандинавську орієнтацію як наш зовнішньополітичний курс...
Тепер ми зобов'язані битися, але ми не в змозі робити це. Фінляндія не може оголосити війну. Якщо війна вибухне, ми програємо її і результати будуть набагато гіршими, ніж ми можемо домогтися угодою. Зараза більшовизму пошириться Фінляндією, наслідки будуть фатальними...
Нові інструкції не залишали нам простору для маневру у вирішальній фазі переговорів. У Паасіківі почався черговий напад гніву. Він люто критикував інструкції: "Якщо військові нічого не можуть зробити, необхідно уникнути війни і дати задній хід. Ніхто з армійців, крім Маннергейма, нічого не розуміє".
На початку зими 1939-го, після провалу переговорів, Сталін розпочав війну з упевненістю, що для Фінляндії все закінчиться за кілька тижнів.
Подібно до того, як Путін мав під рукою маріонеток, які стануть на чолі України в разі успіху плану "Київ за три дні", Сталін підготував сценарій із "хорошими фінами". Ними став уряд неіснуючої "Демократичної республіки Фінляндія" на чолі з комуністом Отто Куусіненом. З ним і тільки з ним, як із "єдиним законним представником фінського народу" спочатку готова була мати справу Москва.
Але оскільки розрахунок на те, що фіни зустрічатимуть радянські танки квітами, не виправдався, Кремль погодився вести переговори про мир зі "злочинним режимом". Природно, на своїх умовах, набагато жорсткіших, ніж кілька місяців тому.
"Якби Фінляндія восени погодилася на наші пропозиції, то умови були б досить помірними. Але війна і пролита кров вимагають більшого", – тиснув Молотов, який ще з ленінських часів мав у партії прізвисько "кам'яна / залізна дупа".
Уряд Фінляндії опинився перед вибором із трьох варіантів.
Перший – продовжити війну. За це виступали не тільки ультраправі з партій на кшталт Патріотичного народного руху, а й багато генералів. Їхній запал заспокоював Маннергейм.
"Доти, доки армія не розбита, і в нас є дипломатичний козир у вигляді загрози інтервенції з боку західних держав, найкращий вихід із становища – постаратися припинити воєнні дії", – вважав маршал.
Другий шлях – звернутися до Британії та Франції з формальним запитом про допомогу. За цим могла послідувати експедиція союзників до Фінляндії через інші країни Скандинавії (які, втім, не горіли бажанням відкривати транзит, боячись "ескалації").
"Захід вступив би у війну з Радянським Союзом навесні 1940 року, який міг звернутися по допомогу до тодішнього союзника – Німеччини. Фронти світової війни вишикувалися б по-іншому. Чи зміг би Захід завдати поразки Німеччині, підтриманій Радянським Союзом?.. Усе це тільки спекуляції, але під ними лежить основа з фактів. Цілком імовірно, що світова історія була б написана інакше, якби в цей доленосний момент Фінляндія обрала інший курс", – згадував Таннер.
І нарешті третій варіант – погодитися на умови Москви в розрахунку на те, що це дасть змогу уникнути окупації країни.
До останнього відкладаючи рішення, фіни обрали третій варіант.
На початку березня 1940-го, після трьох місяців війни, їхні представники вирушили до Москви, щоб укласти мирний договір.
Підписуючи документ, що надавав повноваження фінській делегації на чолі з прем'єр-міністром Рісто Рюті, президент країни Калліо вимовив у старозавітному стилі: "Нехай відсохне рука в того, хто змушений підписати такий документ".
Ці слова стали пророчими. Кілька місяців по тому президент переніс інсульт, а в грудні 1940-го помер.
Атмосферу на переговорах у Москві найкраще передає такий діалог. Йшлося про компенсації для сотень тисяч фінів, які після перенесення кордону змушені були б залишити свої домівки та перебратися вглиб країни.
Жодної компенсації Союз виплачувати не буде, – заявив Молотов. А на заперечення Паасіківі про те, що Петро Великий 1721 року під час укладення Ништадтського миру виплатив Швеції велику компенсацію за втрачені нею території, Молотов запропонував:
– Напишіть Петру Великому. Якщо він накаже, ми виплатимо компенсацію.
Чому в березні 1940-го Сталін відмовився від окупації всієї території Фінляндії, історики сперечаються досі. Більшість схиляються до того, що на той момент війна з Британією і Францією на території Фінляндії не входила в його плани.
13 березня 1940-го Маннергейм підписав наказ, який передали по радіо і повісили на стінах усіх церков країни. Там були й такі слова:
"Доля наша сувора, оскільки нам довелося залишити чужій расі, у якої інший світогляд та інші моральні цінності, землю, яку сотні років ми обробляли працею і потом".
За умовами мирного договору Фінляндія втратила частину своєї території – більше, ніж те, що "на землі" зайняла з боями Червона армія. Зокрема Карельський перешийок і Західну Карелію, друге за величиною місто Фінляндії Віпурі (Виборг), вихід до узбережжя Ладозького озера, острови в східній частині Фінської затоки. Півострів Ханко, де мала з'явитися військова база Червоної армії, Росія отримала в оренду на 30 років.
"Сум і сльози було видно навіть на обличчях жителів столиці; що ж говорити про почуття солдатів і тих фінів, які були приречені шукати нове місце проживання? Всюди на знак жалоби були приспущені прапори", – згадував Таннер.
Серед телеграм із привітаннями з приводу відновлення миру, які він отримав, були і такі, що засуджували угоду з Москвою. "Найгірша з них прийшла з Аавасакса; її підписали члени товариства Лотти Свярд, зокрема дружина заслуженого генерала. Суть її яскраво виразилася в словах: "Цього свинського, ганебного миру ми ніколи не визнаємо".".
"На втрачених територіях проживали приблизно 450 000 осіб, або майже 12% населення країни, – пише у своїх спогадах Паасіківі. – Все це населення – унікальний випадок в історії – перебралося в іншу частину Фінляндії. Так, знелюднена Карелія дісталася Радянському Союзу, що полегшило її русифікацію…
Цим ударом наш народ був немов доведений до непритомного стану. У чому ж криється провидіння історії, яка спочатку створила малі народи з їхніми сотнями мільйонів жителів, а потім залишила їх напризволяще великим?".
З книги Гордона Сандера "Зимова війна 1939–1940 роки":
"Якщо перший день фінської війни був найважчим днем стоп'ятиденної війни, то останній день був за труднощами другим. Умови миру, які були оголошені в радіозверненні Таннера 13 березня 1940 року, були не менш шокуючими, ніж запальні бомби, що раптово впали з небес 30 листопада 1939 року.
Лише двома днями раніше фінський народ, від якого так довго приховували правду, дізнався про переговори з росіянами. Однак ніхто не міг уявити, що війна, в якій брала участь і так хоробро билася уся нація, війна, на якій нація вкрила себе нев'янучою славою, закінчиться таким чином...
У районі Тайпале на (Карельському) перешийку, де від початку війни фінські війська утримували позиції і продовжували відбивати удари солдатів Тимошенка до гіркого кінця, деякі солдати зустріли новину про перемир'я криками радості, подумавши, що здаються росіяни, а не фіни. Настільки мало вони знали про справжній стан справ.
Об одинадцятій годині було віддано наказ про припинення вогню по всьому фронту. Фінські солдати, які насилу стояли на ногах, спочатку не повірили, а потім зустріли наказ гучними криками протесту.
"До біса! Було б краще продовжити воювати". Без боєприпасів, без артилерії, без літаків, фіни вимагали тільки одного – продовження боротьби.
Таннер уже завершував свою промову. "Ми повинні заново почати життя, – казав він у мікрофон у маленькій студії-комірчині в центрі Гельсінкі. – Ми встанемо на ноги". Але мало хто з фінів слухав цю промову тієї миті. Болісна промова завершилася. Як звукове закінчення книги з гучномовців полилися знайомі акорди церковного гімну "Могутній Бог – наша фортеця".
Після окупації Союзом країн Балтики 1940-го Маннергейм розумів, що єдиний спосіб зберегти суверенітет країни – зближення з Німеччиною. До того ж Гітлер обіцяв повернути території, втрачені Фінляндією внаслідок Зимової війни.
25 червня 1941-го після перших радянських авіаударів по території країни Фінляндія оголосила війну СРСР.
Однак і цього разу все закінчилося трагічно для Фінляндії. В 1944-му Маннергейму довелося вдруге виводити країну з війни під загрозою радянської окупації.
Умови перемир'я були ще жорсткішими, ніж 4 роки тому. Серед них: розрив відносин із Німеччиною і роззброєння німецьких військ на своїй території, повернення до кордонів 1940-го, передача Союзу області Петсамо, здача в оренду на 50 років півострова Порккала за кілька десятків кілометрів від Гельсінкі, скасування заборони на діяльність компартії, виплата контрибуції в 300 мільйонів доларів і так далі.
Так починалося те, що тривало десятиліттями, по суті, до розвалу Союзу в 1991-му, і отримало назву "фінляндизація".
Найточніше зміст цього явища передав фінський політичний карикатурист Карі Суомалайнен: мистецтво так обережно вклонятися Сходу, щоб це не можна було вважати зневажливим ставленням до Заходу.
Фінляндизація – це легітимізований диктат сили і підпорядкування волі агресивного сусіда як ціна збереження власної державності.
Це відмова від участі в плані Маршалла і прохолодні відносини з НАТО в обмін на преференції в торгівлі з Росією.
Це унікальний випадок, коли на посаді президента західної країни протягом чверті століття незмінно була одна людина – Урхо Кекконен, улюбленець Хрущова і Брежнєва. В своїй книзі "КДБ" полковник зовнішньої розвідки і перебіжчик на Захід Олег Гордієвський стверджував, що в "конторі" вважали Кекконена своїм найціннішим іноземним агентом.
Саме за Кекконена, як писала New York Times, відносини між фінським істеблішментом і Москвою були настільки тісними, що радянське політбюро фактично мало право вето щодо членства в кабінеті міністрів. У фінській мові навіть з'явилося слово "kotiryssä" ("домашній росіянин"), тобто куратор серед радянських дипломатів і розвідників у Гельсінкі, який дає зелене світло твоїй політичній кар'єрі чи навпаки вмикає червоне.
Чи варто дивуватися, що Фінляндія була єдиною західною країною, яка репатріювала втікачів з СРСР. Як це сталося в 1974-му з дисидентом Олександром Шатравкою. Той утік до Фінляндії, але його повернули до Союзу, де помістили до психіатричної лікарні.
Не приєдналася Фінляндія і до країн, які засудили вторгнення совєтських військ до Угорщини в 1956 році і до Чехословаччини в 1968 році.
Якщо є правдою те, що найефективніший спосіб співіснування з чужим драконом – вигодувати власного, то повоєнна Фінляндія впоралася з цим на "відмінно". І дочекалася таки свого: якщо довго сидіти на березі, то повз тебе пропливе труп ворога. Для фінів це сталося лише після розпаду Союзу 1991-го.
Увечері 3 квітня 2023-го в аеропорту Гельсінкі-Вантаа на рейс до Брюсселя зареєструвався міністр закордонних справ Фінляндії Пекка Хаавісто. Він зручно розташувався в салоні літака, вдягнув улюблені вовняні шкарпетки і після зльоту з апетитом повечеряв під об'єктивами камер журналістів: салат із артишоків та фети, чорничний сік та печиво марабу на десерт.
У його портфелі чекали свого часу документи для вступу країни до НАТО. Після того, як наступного дня їх підпишуть, країна остаточно "розфінляндизується" – позбудеться прокляття "вічного нейтралітету". "Великий день" – називатимуть цю подію у Фінляндії.
За іронією, саме в той час, коли Фінляндія нарешті позбулася свого прокляття, тінь "фінляндизації" лягла на Україну.
За кілька днів до окупації Криму, 22 лютого 2014-го, у Financial Times вийшов текст колишнього радника з національної безпеки Збігнєва Бжезінського із заголовком "Росії потрібно запропонувати "фінський варіант" для України". Фінську модель відносин із Росією в березні того ж року пропонував для України і колишній державний секретар США Генрі Кіссінджер.
З подачі президента Франції Еммануеля Макрона "фінляндизація" знову спливла на поверхню за кілька тижнів до початку повномасштабної війни в лютому 2022-го.
Сьогодні притомні західні політики в публічній риториці намагаються уникати цього терміну стосовно російсько-української війни і можливих варіантів виходу з неї. Бо розуміють, що вимоги Путіна "усунути всі першопричини кризи як пряму загрозу російській безпеці" є майже механічним повторенням тез Сталіна часів переговорів із фінами 1939–1940 років.
Задовольнити ці вимоги означає приректи Україну на роки, десятиліття чи століття очікування, поки російська імперія вкотре розвалиться зсередини. Та й не факт, що вдасться цього дочекатися: фіно-уграм пощастло набагато більше – росіяни ніколи не вважали їх одним із собою народом і "мыжебратьями".
Втім, якщо новітня історія Фінляндії чимось може бути корисною Україні тут і зараз, так це нагадуванням про те, що "кінець історії" існує лише у фантазіях Френсіса Фукуями початку 1990-х. Те, що здається епілогом, часто стає передмовою до чогось, про що в момент подій ніхто не має уявлення.
