Сім років тому, у сезоні 2017/18, полтавська "Ворскла" фінішувала сезон на третьому місці в турнірній таблиці, здобувши бронзові нагороди чемпіонату. Потім була Ліга Європи, в якій "ворскляни" грали проти таких команд, як лондонський "Арсенал", лісабонський "Спортінг" та "Карабах". Ще сім років тому команда з Полтави могла цілком вважатися новою третьою силою українського футболу з подальшими перспективами прогресу та розвитку.
Проте з того часу "спливло багато води", і вже не перший рік полтавці перебували, що називають, "однією ногою в Першій лізі", зрештою команда там і опинилась. Накладання санкцій на власника, ігрова криза, проблеми зі стадіоном, приїзд неякісних легіонерів, які з часом стрімко тікають з України...
Ну, здається, все налаштоване проти команди, ба навіть конфлікт, пов’язаний з відвертим викраденням форми "Ворскли" у того ж таки "Спортінга" перед початком цього сезону, яку зрештою клуб вирішив прибрати, вказують нам на глибокі структурні проблеми всередині, на відсутність ідей та розуміння статусу клубу, бо коли клуб Прем'єр-ліги краде макет форми у топового європейського клубу – це вже більше ніж біда, це трагедія. У цьому матеріалі проговоримо здебільшого про причини, оскільки наслідки були описані раніше, і, в принципі, результат усі й так бачать.
Команда розпочала сезон під орудою наставника Сергія Долганського, якого керівництво клубу вирішило залишити на своїй посаді після закінчення минулого сезону. Тренер вже встиг пройти процес адаптації після свого призначення на нову посаду та завершити сезон 2023/24 з "Ворсклою" на дев’ятому місці. Але одна з головних проблем спіткала вже в літнє міжсезоння у 2024 році. Тоді команді бракувало якісних посилень, і, як показав сезон, один тільки Денис Ндукве реально додав команді, а такі гравці, як Лука Гучек та Олександр Чорноморець, взагалі заблукали і не знайшли своє місце.
Керівництво клубу перед початком сезону декілька разів навіть говорило про єврокубкові амбіції, що дуже дивно, враховуючи, що клуб вже перебував з фінансовими проблемами, а інфопростір вже потроху почав заповнюватися новинами на подібні теми.
Через незадовільні результати у першій частині сезону команду очолив Юрій Максимов, той, хто нещодавно виводив цей клуб у Лігу Європи та у Фінал Кубка України, і, здавалось, друге пришестя Юрія Вільйовича у цей клуб поверне команді колишній солідний рівень в українському футболі. Але, як показав час, команда продовжила грати у банальне "бий, біжи", і награти якісь зв'язки або комбінації не вдалось навіть такому досвідченому тренеру.
Іноді у складі команди на полі одночасно могли опинятися 5 або 6 номінальних захисників, особливо навесні, коли до команди додався динамівець Навін Малиш на правах оренди. Стартова одинадцятка з гравців захисного типу могла мати наступний вигляд: Хрипчук, Пердута, Крупський, Малиш, Павлюк, Бацула, Челядін, останній – номінальний опорник, але теж футболіст більше загострений на руйнування атак, а не на їхнє створення. Це ще не йдеться про Скляра, який в останньому сезоні, здається, рекордно для себе атакував та створював моменти попереду.
Ця ігрова криза затягнула команду на дно, і не треба казати, що "Ворскла" грала від простого, щоб забезпечити собі результат. Команда грала просто і нецікаво, бо, на жаль, такий сучасний рівень цього клубу. Відсутність багатьох ігрових компонентів принесла таку кількість поразок та втрат залікових балів. Футбол, у який грали полтавці, – футбол першої ліги, і мова йде про ідеї на полі, креативність, зіграність.
За останні роки "Ворскла" підписала велику кількість легіонерів, з останніх: Ардіт Толі, Еннур Тотре, Тіаго Сантана, Самбу Сіссоко, Демір Шкриєль, Мілот Авдилі, Фернан Фаеррон. Але хто зміг заграти в Полтаві по-справжньому? Майже кожен з цього списку просто числився гравцем "ворсклян", насправді толком не граючи, але при цьому отримуючи зарплату клубу.
"Ворскла" після початку повномасштабного вторгнення змогла привести в Україну лише одного легіонера, який по-справжньому заграв – це албанець Таулянт Сефері, який і грав достатньо, і забивав багато (13 м’ячів у сезоні 22/23). Але до нього та після нього клуб ніби в супермаркеті набирав кожне трансферне вікно по декілька легіонерів одразу, таке враження, що це було обов’язково або просто збочення місцевих керівників. Результат: витрачені кошти, проблеми з тим, як "здихатися" гравця, який не хоче перебувати в Україні через бойові дії, та ніякого, у підсумку, профіциту.
Але є достатньо дивні і незрозумілі рішення, які стосуються українських гравців. Наприклад, взимку Микола Ковталюк покинув команду. Чіткі причини, чому з форвардом не змогли домовитися, невідомі, але Ковталюк перейшов у ковалівський "Колос". Весняну частину чемпіонату команда провела без класичного форварда, яким і був Ковталюк. Клуб підписав Кулача, але одразу було помітно, що Владу треба набрати форму та дати час. Денис Ндукве не є "дев'яткою", та й навіть у одного з найкращих бомбардирів команди були серйозні проблеми з реалізацією моментів.
Ще один форвард Самсон Ієде більшість часу просидів на "банці" та, судячи з усього, не вразив тренерський штаб. Його теж можна відносити до попереднього списку легіонерів, які не змогли стати “своїми”, але, на відміну від попередніх, у Самсона ще буде такий шанс, бо він принаймні поки що залишається в Полтаві.
Зараз команда готова взяти участь у майбутньому розіграші Першої ліги, і розмови про зняття та припинення існування клубу наразі вщухли. Ніхто не може знати точно, чи буде все гаразд у клубу протягом усього сезону, або, як це вже неодноразово було в українському футболі, команда може знятися зі змагань, пройшовши певну дистанцію. Описувати ситуацію з санкціями Жеваго, чесно кажучи, не хочеться, а можливо, вже і не потрібно, і так дуже багато чого про це було сказано і написано.
Краще поміркуймо про футбольні перспективи "Ворскли". От, наприклад, все буде добре з фінансами, і команда зможе подолати кризу, продавши своїх чинних провідних гравців, таких як Ісенко, Ндукве і так далі. Але як діяти далі? Кого підписувати? Та головне, на чому або на кому будувати майбутнє клубу.
Нинішні ветерани: Пердута, Скляр, Бацула не вічні, і вже через рік, якщо команда зможе вийти в УПЛ, робити акцент на цих гравців буде не те що нерозумно, а навіть ненормально (34, 34, 33 років відповідно). Але гравців, які могли б так само щиро віддано і протягом довгого часу бути гравцями "Ворскли", клуб продав (Крупський, Павлюк), на підході Ісенко, тож ключова задача – знайти молодих або підтягнути їх з власної академії.
Перша ліга + фінансова криза – хіба не чудовий варіант для обкатування молодих та зелених (у випадку "Ворскли" дійсно зелених) гравців? До того ж, якщо не вийде, завжди можна виправдатися нестабільною ситуацією всередині, важким психологічним станом і так далі. Щоб вилетіти і з першого дивізіону, це треба постаратися, але перспектива продивитися "плоди" власної академії або інших футбольних шкіл Полтавщини виглядає цікаво, а головне – з поглядом на майбутнє.
На жаль, безперечно легендарний клуб України сьогодні безперестанно лихоманить, накопичилося багато проблем, виною яких війна теж є. Проте в цей час залишається вірити, продовжувати це робити в нелегкі часи для нашого футболу. Сподіватися, що такі клуби почнуть квітнути разом з вітчизняним футболом, що важкий шлях, який наразі проходить наша держава, колись компенсується тим самим щасливим майбутнім, і тоді футбол, так само як і інші види спорту, не буде мати таких частих фінансових проблем, а лише розвиватися та прогресувати.
