Сьогодні вже минає 30 років від моменту, коли похорон Патріарха Володимира (і миру — Василя Романюка) перетворився на трагічний символ протистояння духовної гідності з тогочасними провладними структурами.
Жахливі події 18 липня 1995 року на Софіївській площі стали болісною точкою в українській історії, оголивши глибокі розломи в суспільстві та відчутну кризу довіри між церквою, державою та громадянами.
«Вечірній Київ» згадує події «Чорного вівторка» не лише як трагічну сторінку минулого, але й з потребою осмислення: що означає свобода віри, як формується пам’ять, і чи здатна держава чути голос народу, коли той говорить мовою духовності.
Його називали видатним українським духовним лідером, правозахисником і символом боротьби за незалежність Української православної церкви.
Василь Романюк народився 9 грудня 1925 року в селі Химчин на Гуцульщині. У молодості був учасником національно-визвольного руху, за що провів понад 17 років у радянських таборах і засланні. Саме там, у нелюдських умовах, він прийняв рішення присвятити життя служінню Богові та Україні.
Після звільнення здобув богословську освіту, закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську та Московську духовну семінарію. У 1964 році був висвячений на священника, служив на Івано-Франківщині, де активно виступав на захист прав вірян. За правозахисну діяльність був повторно засуджений у 1972 році — цього разу на сім років таборів і три роки заслання.
У 1976 році, перебуваючи на засланні, відмовився від радянського громадянства і проголосив свою приналежність до Української автокефальної православної церкви. У 1979 році став членом Української Гельсінської групи. Після повернення з заслання працював сторожем, а згодом — священником.
1987 році емігрував до Канади, де продовжив служіння, читав лекції, писав духовні тексти. У 1990 році повернувся в Україну, прийняв чернецтво з ім’ям Володимир, був висвячений у єпископа, а згодом — архієпископа. Брав активну участь у створенні Української православної церкви Київського патріархату, виступав за духовну незалежність української церкви.
У жовтні 1993 року був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. Його служіння тривало неповні два роки, проте стало символом духовного спротиву та національного пробудження.
14 липня 1995 року Патріарх Володимир вирушив на прогулянку до Ботанічного саду імені Фоміна — місця, де він особливо любив за тишу та спокій. За альтернативною версією, священник мав там заплановану зустріч.
Через кілька годин його виявили мертвим, без ознак насильницької смерті. Згідно з офіційним висновком, причиною смерті ієрарха став четвертий інфаркт.
Втім, обставини трагедії залишили низку відкритих запитань та породили суперечливі оцінки в суспільстві. Рідні та деякі соратники померлого висловлювали припущення про можливе вбивство, однак слідство не виявило ознак насильницької смерті, і кримінальна справа не була порушена.
Обставини загадкової смерті Патріарха Володимира викликали численні припущення та суперечки в суспільстві. Враховуючи його важливу роль у становленні Української православної церкви Київського патріархату, а також напружені стосунки між церквою та державою, загибель Патріарха стала приводом для недовіри та багатьох запитань без відповідей. Поява альтернативної версії про зустріч у саду лише посилила підозри, які на той час не отримали публічного підтвердження.
17 липня відбулося відспівування Патріарха Володимира, після чого керівництво Української православної церкви Київського патріархату ухвалило рішення про поховання 18 липня на території Софії Київської.
Від урядової сторони питанням поховання опікувався віцепрем’єр-міністр Іван Курас, який не надав дозволу, посилаючись на статус Софійського собору як пам’ятки архітектури, що перебуває під охороною ЮНЕСКО. Натомість було запропоновано здійснити поховання на Байковому кладовищі, з чим представники церкви первинно погодилися.
Як зазначав Євген Марчук, 17 липня Президент України Леонід Кучма у його присутності та у присутності одного з керівників парламенту дав вказівку не допустити поховання Патріарха на території Софії Київської.
18 липня, у день поховання, Президент Леонід Кучма перебував у Білорусі з офіційним візитом, а Прем’єр-міністр Євген Марчук — на робочій поїздці в Київській області. Тим часом у ранкові години, Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко повідомив про відсутність будь-яких напружень і підтвердив домовленість щодо поховання на Байковому цвинтарі.
Проте бажання церкви поховати Патріарха у святині — біля Софії Київської — зустріло агресивний супротив з боку правоохоронних структур, що унеможливило дотримання усталеної традиції.
18 липня 1995 року траурна процесія з тілом Патріарха Володимира вирушила від Володимирського собору. На Володимирській вулиці похоронна хода несподівано змінила напрямок — замість запланованого руху до Байкового кладовища рушила в бік Софії Київської.
На підході до заповідної території процесію зустрів кордон міліції, який заблокував вхід, попри заклики священників і депутатів. У відповідь на спробу прориву, учасники УНА-УНСО вступили в конфлікт з підрозділом «Беркут», що застосував спецзасоби — кийки та сльозогінний газ. Проте це не зупинило учасників, і процесія прорвалася до зачинених воріт Софійського собору.
За спогадами очевидців, близько 16:30, коли доступ до території залишався заблокованим, активісти почали копати могилу біля брами собору, просто в тротуарі. О 19:20 тіло Патріарха було поховане — всупереч урядовій забороні. Відразу після цього силовики знову втрутилися: загін спецпризначення вийшов із воріт храму і почав силове «зачищення» площі.
Свідки тих трагічних подій згадували згодом, що міліція застосовувала силу до мирних учасників, в тому числі били лежачих людей, зривали українську символіку. Від УНА-УНСО прозвучало твердження, що наказ на операцію віддав перший заступник начальника київського управління МВС — В. Будніков. У натовпі тоді пролунала фраза, яка стала знаковою: «Натовп бити — унсовців калічити!»
До 22:00 кордони навколо могили були зняті, її нарешті змогли засипати землею. Затриманих доправили до Шевченківського райвідділу міліції, де, за словами УНА-УНСО, до них могли застосовуватися тортурні методи.
Кілька осіб, серед яких були Віталій Карпенко — на той момент головний редактор газети «Вечірній Київ», та народний депутат В’ячеслав Чорновіл, залишилися біля могили та власноруч засипали її землею. Жоден із присутніх представників силових структур не наважився віддати наказ про вилучення труни з місця поховання.
Прокуратура Києва відкрила кримінальне провадження щодо подій 18 липня 1995 року, однак розслідування, завершене в травні 1996-го, не встановило складу злочину в діях працівників спецпідрозділу «Беркут» та заступника начальника ГУ МВС Києва В. Буднікова. У результаті справу було закрито.
Президент Леонід Кучма заперечив свою поінформованість про силові дії на Софіївській площі, поклавши відповідальність на тодішнього Прем’єр-міністра Євгена Марчука. Той натомість заявив, що глава держави повернувся до України в той самий вечір, однак замість прибуття до Адміністрації Президента вирушив до своєї резиденції в Конча-Заспі.
Сутички, що відбулися під час поховання Патріарха, були засуджені міжнародною спільнотою та широко висвітлені на телеканалах Європи.
20 липня 1995 року трагічні події «Чорного вівторка» висвітлювалися і на перших шпальтах «Вечірнього Києва», відреагувавши на суспільний резонанс, спричинений силовим втручанням під час поховання Патріарха Володимира. У публікаціях згадувалися ключові моменти конфлікту — блокування процесії, застосування сили спецпідрозділами, участь громадськості та духовенства, а також роль державних посадовців, в тих подіях.
Події, відомі як «Чорний вівторок», стали не просто епізодом конфлікту між церквою і державою — вони виявили глибинні суперечності, які Україна несла з радянського минулого у своє майбутнє.
На думку істориків, Похорон Патріарха Володимира Романюка перетворився на момент істини: коли духовна гідність, право на вшанування і релігійна свобода зіткнулися з тогочасною адміністративною жорсткістю, бюрократичним опором і силовим втручанням.
Ці події актуальні й сьогодні, бо вони показали, що незалежність — це не лише державний статус, а й здатність суспільства захищати свої цінності.
Свого часу вони стали першим відкритим протестом проти втручання влади, та водночас символом того, що громадянська солідарність може подолати інституційну несправедливість.
«Чорний вівторок» залишив слід у колективній пам’яті як нагадування про те, що свобода віросповідання, право на гідне поховання і повага до духовних лідерів — це не привілеї, а фундаментальні права. І саме тому ця дата має важливе значення для української історії: вона стала маркером зрілості суспільства, випробуванням для держави та початком нового етапу в боротьбі за духовну автономію.
До теми: Помер Ігор Калинець — видатний український поет та дисидент.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
