Невидимі проблеми — найскладніші для розуміння та вирішення. Їх не видно не тому, що їх немає, а тому, що про них не говорять уголос. Одна з таких проблем — сексуальне насильство над дітьми та сексуалізований або насильницький контент в Інтернеті. Це тема, про яку не завжди думають або «тримають на оці» дорослі, про цей аспект життя не завжди зручно питати та ще важче чути відповіді. Але замовчування не означає безпеки — воно означає беззахисність.

Коли українські соціологи взялися досліджувати, з чим стикаються діти в онлайн-просторі, результати не просто виявилися тривожними, а шокували. З’ясувалося, що зустрічі з «неприємним» чи травмувальним контентом — не поодинокі випадки, а повсякденність для багатьох дітей. Насильство, кадри руйнувань, військові дії, жорстокість до людей чи тварин — усе це діти бачать у стрічці соцмереж і відео.

Окремий пласт проблеми — сексуалізований контент. За результатами дослідження «Сексуальне насильство над дітьми та сексуальна експлуатація дітей в Інтернеті в Україні», 40% опитаних дітей регулярно стикаються із зображеннями або відео сексуального характеру. 13% бачать такий контент із людьми, яких знають особисто. Кожна третя дитина хоча б кілька разів у житті потрапляла в ситуацію отримання непристойних запитань, запитів на інтимні фото або навіть зустрічі наживо з незнайомцем з Інтернету.

Але найстрашніша статистика стосується не кількості переглядів чи повідомлень, а мовчання. Лише 27% дітей, які вже стикнулися з погрозами або спробами розповсюдження їхніх інтимних фото чи відео, повідомили про це дорослим. Близько 60% не розкажуть про побачене нікому. Якщо діляться, то переважно з друзями-однолітками. Але друзі не завжди можуть допомогти. Батьки й дорослі водночас часто навіть не підозрюють, що їхня дитина пережила чи переживає такий досвід.

Це мовчання не випадкове. Це одна з ключових стратегій, на яку розраховують злочинці та шахраї, котрі полюють на дітей у соцмережах. Діти не говорять, бо бояться, соромляться, не знають, як саме пояснити, або думають, що їм не повірять. Дорослі мовчать з інших причин — вважають, що «таке трапляється рідко», «це не про мою дитину», «це десь там, а не тут». Але, на жаль, ні. Цифри показують, що це — не виняток, а звична ситуація для значної частини дітей та підлітків.

Соціологиня Ольга Овчар, директорка агенції Proinsight Lab, яка й проводила опитування, зазначає: кожна дитина в Інтернеті сьогодні практично гарантовано стикається з так званим неприємним контентом. Це не тільки сцени насильства, а й інформація про самоушкодження, а також сексуальний контент, що його діти не шукають свідомо. Ба більше, час, який діти проводять онлайн, лише збільшується. Зокрема через онлайн-навчання та безпекову ситуацію в країні багато хто змушений залишатися вдома. За даними опитування, три чверті дітей проводять в Інтернеті понад три години щодня. Менш як годину онлайн проводять лише близько 2% дітей.

Насправді мовчання — це не просто брак довіри чи діалогу. Це ще й результат невпевненості. Соціологічні дані свідчать, що навіть коли діти отримують прямі погрози чи неприємні пропозиції онлайн, значна частина з них просто блокує співрозмовника — й на цьому все. Близько 28% не роблять навіть цього. Не тому, що не хочуть, — а тому, що не знають, як правильно реагувати, або не вважають це важливим. 59,6% опитаних 2025 року нікому не розповідали про те, що сталося. Більшість (83,4%) тих, хто розповів про ситуацію, що трапилася з ними, ділилися з другом або подругою. Близько половини розповіли батькам / іншим дорослим родичам (32,5%). Менш як 10% — дорослим, із якими є довірливі стосунки (9,4%), вчителю (4,5%) та психологу (3,6%).

Це і є невидима зона ризику. Проте замовчування не рятує — воно лише дозволяє насильству ставати дедалі витонченішим і буденнішим. І якщо ми хочемо бодай щось змінити, потрібно починати з розмови. З визнання проблеми. З пошуку способів почути одне одного.

«Ми чуємо дітей надто рідко», — каже Мар’яна Гевко — психологиня, одна з небагатьох, хто спеціалізується саме на супроводі дітей та підлітків, що постраждали від насильства. Вона не лише працює з ними в кабінеті, а й супроводжує їх на допитах, у суді, тобто фактично тримає їх за руку в найважчі моменти. І добре знає, наскільки складно дітям розповідати про те, що з ними сталося. А ще вона є експерткою інформаційної кампанії «Сексуальне насильство в Інтернеті: як захистити дітей», яку впроваджує Мережа кіноклубів DOCU/CLUB ГО «Докудейз». ZN.UA розпитало її про причини мовчання дітей, які зазнали насильства.

«Дуже мала частка дітей насправді звертається по допомогу. Більшість із них стикається з контентом чи людьми, які спричиняють дискомфорт, але воліють не говорити про це з дорослими. Це одна з найбільш кричущих і болючих проблем», — визнає психологиня. Втім, каже, що загалом ця ситуація не є особливістю української спільноти — на жаль, це світова тенденція.

Дисбаланс сил і роль дорослих. За словами Мар’яни Гевко, головна причина мовчання — в самому характері насильства: це завжди про дисбаланс сил. «Дитина вже перебуває в нерівних умовах із кривдником. Це точно не про рівність чи можливість самостійно захиститися. Має втрутитися хтось сильніший. Але дорослі можуть допомогти лише тоді, коли знають про ситуацію. А дізнатися про це часто важко, бо дитина намагається приховати пережите», — пояснює вона.

Особливо це характерно для підлітків із 11–12 років, які свідомо приховують свої переживання. Та все залежить від стосунків із дорослими: діти частіше діляться з тими, кому довіряють: психологом, учителем, тренером. Але дуже рідко — з батьками.

Чому діти не кажуть навіть близьким? Причини мовчання різні. Почасти це загальносвітова тенденція: діти не люблять ділитися з дорослими тим, що є для них некомфортним. Але в Україні ситуацію ускладнюють кілька чинників.

По-перше, відсутність системної просвітницької роботи. «В нас дітей мало інформують про те, що є неприйнятною поведінкою, як її розпізнати, куди звертатися. І дорослі, виховані на толерантності до втручань в особистий простір, не розуміють важливості утримання цих меж. У кращому разі дітям просто кажуть: «Можете звернутися до поліції». Але поліція не завжди реагує так, як треба, особливо якщо йдеться про підлітків, які, скажімо, були в стані алкогольного сп’яніння чи є «неблагонадійними» з погляду суспільства», — зазначає Гевко.

Нерідко підлітки стикаються з упередженим ставленням навіть із боку тих, хто мав би їх захищати. Це підриває довіру до дорослих загалом. Більшість справ відкривають не через заяви дітей, а після моніторингу соцмереж або втручання інших дорослих.

Культура толерування насильства. Мар’яна наводить приклади з практики. «Був випадок, коли побили дівчинку. Вона не подавала заяви — поліція знайшла її через соцмережі. Спочатку вона відмовилася писати заяву, бо вважала, що винна сама чи що кривдник виправиться. Дуже часто діти не ідентифікують насильство як щось, що треба зупиняти. Бо це в нашому суспільстві вважається нормою. «Побилися підлітки? Ну, не підходь, ну, буває», — так кажуть дорослі. Це культура толерування насильства».

Через це в дітей формується викривлене сприйняття меж допустимого. Вони не завжди можуть усвідомити, що з ними вчинили неправильно і що про це треба сказати.

«Діти часто не розуміють, що є ок, а що ні. А дорослі теж не завжди можуть чітко донести ці межі. Сексуалізація дітей у побуті теж є характерною. Ось приклад: дівчинку 12 років ведуть на косметичні процедури, в зал на скульптурування тіла, саджають на дієту під час активних гормональних змін. Це формує об’єктивізацію власного тіла. І все це суспільство приймає як норму».

Внутрішньосімейні причини мовчання. Є й ближчі, психологічні причини. Й вони ніби банальні, але дуже часті. «Багато дітей бояться розчарувати батьків. Їм соромно, вони не хочуть бачити на обличчях мами й тата шок, засмучення, відразу, біль. І навіть якщо батьки люблячі й відкриті — це не гарантія, що дитина прийде до них зі своєю проблемою», — наголошує психологиня.

Окремо стоять індивідуальні риси дитини — самооцінка, сміливість, обізнаність. Але ключовий чинник завжди один — страх. Це може бути страх покарання (якщо дитина сама порушила правила), страх ігнорування («це неважливо»), сором («дуже важко про це говорити») чи страх розголосу («що про мене подумають у школі чи інші»).

Ще один чинник — залякування з боку кривдника, «хижака», як називають таких злочинців. «Погрози, шантаж — усе це працює. І дитина мовчить», — каже Мар’яна Гевко.

Окрема тема — сексуальне насильство. У таких випадках мовчання часто підтримується цілим механізмом «вербування».

«Це дуже небезпечна історія. Кривдник формує з дитиною довірливий зв’язок, стосунки, які оголошуються «секретними». Такі «хижаки» в Інтернеті кажуть: «Це наша таємниця». Далі додають: «Тобі однаково не повірять». І дитина бере провину на себе», — розповідає психологиня.

Це особливо працює з молодшими дітьми або тими підлітками, в яких іще не розвинене критичне мислення.

Чи є вихід із цієї мовчанки? За словами Мар’яни Гевко, повністю подолати цю прірву не вдасться навіть у найідеальніших стосунках: «Батьки можуть бути найкращими, а дитина однаково не розкаже, бо не хоче їх засмучувати. Тому важливо підтримувати стосунки довіри. Але водночас треба розуміти: діти часто йдуть розказати іншому дорослому. І це нормально», — каже вона.

Ключова стратегія — не лише робота в сім’ї, а й робота системи. «Діти мають контактувати з іншими дорослими: вчителями, тренерами, психологами. Й ці дорослі мають бути безпечними, прогнозованими, уважними. Тоді дитина зможе їм довіритись. У школі їй іноді легше розповісти нейтральному дорослому, який реагує спокійно й тверезо. Саме для цього кіноклуби нашої мережі показують документальний фільм «У сітях» Віта Клусака й Барбори Халупової, бо він пояснює дорослим, як злочинці-«хижаки» полюють на дітей, маніпулюють ними. Ми вчимо батьків і освітян, як стати безпечними дорослими та захистити дітей від сексуального насильства в Інтернеті», — каже Гевко.

Що таке «бути безпечним дорослим»? Це не про дружбу на рівних. «Дорослий має залишатися дорослим, бо дитина потребує опори. Безпечний дорослий пояснює свої реакції, не засуджує, слухає уважно. Й найважливіше — він не бере на себе обіцянку зберігати секрет, якщо йдеться про небезпеку», — наголошує психологиня.

Вона пояснює, що дорослий зобов’язаний повідомляти про такі випадки. Але це треба робити правильно: проговорювати з дитиною її страхи, пояснювати, що відбудеться далі й чому це важливо.

Чи є зміни на краще? Попри складнощі, Мар’яна Гевко бачить обережний позитив. «Зараз покоління дітей сміливіше. Вони більше обстоюють свої кордони. Є вже динаміка — невелика, але є. І кількість звернень до поліції зростає. Часто діти звертаються не до батьків, а до вчителів, сусідів. Це не означає, що проблему вирішено. Є багато дітей, які не мають доступу до такої інформації або навіть не усвідомлюють, що з ними відбувається щось неприйнятне. Але зрушення є», — підсумовує Мар’яна Гевко.

Яким є вихід? Що робити, коли дитина чи підліток опиняється в ситуації насильства, коли говорити батькам з різних причин ніяково, а поруч немає «безпечного дорослого»? В Україні є ресурси, які можуть стати рятівним колом у таких випадках. Один із них — портал StopCrime, створений ВГО «Магнолія» за підтримки Міністерства цифрової трансформації України та Департаменту кіберполіції.

Це місце, куди можна й потрібно повідомляти про шкідливий контент, сексуальне насильство над дітьми в Інтернеті чи інші злочини проти дитини. І повідомляти можуть не лише дорослі, а й самі діти — анонімно. «Навіть якщо у дитини, як здається батькам, довірливі стосунки з дорослими, вона може боятися розповісти. Через сором, страх або просто щоб «не робити ще гірше». Саме тому важливо мати альтернативу — місце, де можна сказати правду, не називаючи свого імені», — пояснює керівник напряму протидії насильству над дітьми ВГО «Магнолія» Олексій Сидоренко.

1538 звернень за шість місяців. Саме стільки повідомлень про матеріали сексуального насильства над дітьми в Інтернеті отримали аналітики за перше півріччя 2025 року. Це в середньому вісім-дев’ять повідомлень щодня. І це лише ті, які вдалося виявити.

«Із них 812 мали підтверджені ознаки злочину. 503 хостилися в Україні, й ми передали їх до Департаменту кіберполіції. Ще 309 — у інших країнах світу, й ми направили інформацію міжнародним партнерам через мережу InHOPE», — зазначає Сидоренко.

40% усіх звернень надходять від українців саме через портал StopCrime. Решту повідомлень передають іноземні аналітики гарячих ліній з Іспанії, Франції, Німеччини, коли виявляють, що контент хоститься в Україні.

«Міжнародна мережа InHOPE — це об’єднання гарячих ліній у більш як 40 країнах. Якщо, наприклад аналітик у Франції бачить, що шкідливий контент хоститься в Україні, — він передає нам. І навпаки», — пояснює експерт.

Тривожна тенденція: дедалі більше оголених підлітків. Останніми місяцями аналітики фіксують збільшення кількості контенту з оголеними підлітками (10–14 років), які позують перед камерою, наче виконуючи чиїсь вказівки. «Виглядає, ніби за екраном є хтось, хто керує дитиною: каже, як позувати, що показати. І все це — в режимі стриму», — розповідає Сидоренко. За його словами, частка таких випадків зросла на 15–20% порівняно з попередніми місяцями.

Втім, кількість звернень на гарячу лінію збільшується рік у рік. «Але я не можу сказати, що в нас зростає саме злочинність, — каже Олексій Сидоренко. — Мені здається, це популяризація самої лінії. Тобто дедалі більше людей дізнаються, що така лінія в Україні працює. Скільки ж таких злочинів насправді, ми можемо лише здогадуватися. Повідомляють лише про невелику їх частину. До появи нашої гарячої лінії InHOPE міжнародна організація включала Україну до трійки країн із найбільшим хостингом матеріалів зі сценами сексуального насильства».

Те, що дитина мовчить, не означає, що з нею все гаразд. Невидимість насильства — одна з його найстрашніших форм. Тишу потрібно розривати: словами підтримки, діями допомоги, увагою й небайдужістю. А відповідальні дорослі — це ті, хто не відвертається, хто пояснює, слухає, довіряє і вчить дитину говорити.

Сьогодні Україна бореться відразу на кількох фронтах. І один із них — це безпека наших дітей у цифровому світі. У світі, де точиться війна, де руйнуються домівки й кордони, мовчати про злочини — означає дозволяти їм тривати. Наші діти варті захисту. Варті правди. Й варті того, щоби знати: поряд є дорослі, які не відвернуться.

Портал StopCrime — stopcrime.ua. Анонімне повідомлення про будь-які злочини проти дитини, зокрема про сексуальне насильство в Інтернеті. Аналітики перевіряють факти й передають дані до поліції.

Гаряча лінія ГО «Ла Страда» — 116 111. Це HelpLine для дітей, де працюють психологи. Дзвінки є безкоштовними й анонімними.

Ці повідомлення стосуються лише підтверджених випадків, де діти зображені в сексуалізованому вигляді або зазнають насильства. Але є також численні звернення про інші форми насильства — кібербулінг, побиття, психологічний тиск. У таких випадках StopCrime передає звернення до Національної поліції або служб у справах дітей, залежно від характеру злочину.