У селищі Велика Димерка, що на Броварщині, під час окупації – із 8 березня 2022 р. до 1 квітня 2022 р. – росія вбила щонайменше 12 цивільних. «Меморіал: вбиті росією» – це онлайн-проєкт, присвячений увічненню пам’яті цивільних українців, які загинули внаслідок російської збройної агресії проти України з 2014 року, особливо з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Проєкт виконує надзвичайно важливу місію: зберігає людські історії, імена, обличчя, аби трагедія не перетворилася на статистику. Фіксація злочинів – потенційний матеріал для міжнародних трибуналів і кримінальних справ проти винних у військових злочинах.
8 березня 2022 року в селищі Велика Димерка окупанти з військової техніки розстріляли автомобіль, за кермом якого був 29-річний Олександр Мироненко. Він мешкав у селі Бобрик, у Велику Димерку приїхав, щоби зняти гроші і купити продукти. В автівці з Олександраом були Катерина Зюзько та її цивільний чоловік Дмитро.
«Вони вже поверталися, і в районі дач, поруч із озером, перестрілися з ворожою колоною. Окупанти розстріляли автівку Олександра та переїхали танком. Катерина і її чоловік встигли вискочити з машини і кинулись бігти. Жінку застрелили в спину, а Дмитра поранили, йому вдалося втекти», – розповіла тітка загиблого Світлана Шимко.
Через кілька годин про те, що сталося, дізналися дружина Олександра – Марія і матір Валентина Андріївна. Мама сіла на велосипед і попри небезпеку поїхала до місця, де вбили сина.
«Я його знайшла… Ця картина – досі перед очима. Забрати тіла сина і Катерини мені допоміг рідний брат і місцеві. Вони поклали їх на клейонку і перетягнули в ліс, де завантажили в бус. Привезли в село Рудня, де я живу. А потім у село прийшли російські солдати, окупували його. Крадькома, між обстрілами, ми кілька днів закопували тіла сина і Катерини на цвинтарі», – розповіла Валентина Андріївна.
Олександр Мироненко – єдиний син у матері. За фахом – автослюсар. Після служби в армії працював у поліції охорони в столиці. Любив ходити на полювання, а також рибалити.
«Сашко був дуже добрим, товариським, працьовитим. Люблячий син і чоловік. Завжди приходив на допомогу. Любив ремонтувати машини. Мріяли з дружиною Марією про дітей, але не встигли…», – розповіла матір загиблого.
Тітка Світлана додала, що після початку повномасштабного вторгнення Олександр записався в тероборону села Бобрик. Посмертно його нагородили медаллю «Захисника вітчизни».
У загиблого залишилися матір і дружина.
Іван Варфоломієв загинув 10 березня 2022 року. Тоді колона російської військової техніки рухалася із села Шибеного в напрямку Броварів. Тіло Івана знайшли на початку квітня на вулиці Прорізній, де він мешкав, уже після звільнення Київщини. Загиблому було 42 роки.
«Ми достеменно не знаємо, як він загинув: потрапив під перехресний вогонь чи розстріляли. Селище було в окупації… Про те, що дядько загинув, ми довідалися вже в квітні», – розповіла Олександра Щербак, племінниця.
Іван Варфоломієв народився у багатодітній родині в селищі Велика Димерка. Працював водієм громадського транспорту в столиці, а останнім часом жив на окраїні селища і був різноробом. Займався домашнім господарством, робив ремонт, посадив молодий сад. Мав домашнього улюбленця – котика Кузю, любив із ним гратися.
«Дядько був спокійним, стриманим, врівноваженим. Він був гарною людиною», – розповіла Олександра.
У загиблого залишилися сини, брати, сестри.
54-річного Віктора Лебединця розстріляла російська диверсійно-розвідувальна група. Поряд убили також його друга Павла Кравця. Того дня, 11 березня 2022 року, вони їхали на підприємство, де працювали, щоб забрати трудові книги колег і ключі від транспортних засобів.
Віктор Лебединець народився і жив у Великій Димерці. Працював старшим електриком на автотранспортному підприємстві. За місяць до повномасштабної війни помер батько Віктора і він залишався у селищі разом із мамою.
«Віктор був дуже добрим. Готовий прийти на допомогу – про що б не попросили. Із початком повномасштабного вторгнення вивіз із Києва мене з дітьми, сестрою, племінницею та її подругою – загалом шість людей. Тоді ніхто не ризикував їхати по нас. Упродовж тижня ми жили всі разом у Димерці, а потім, за кілька днів до загибелі, Віктор посадив нас на електричку, щоби виїздили з селища, де ставало дуже небезпечно…», – розповіла дружина брата вбитого, Наталія Лебединець.
У Віктора залишилися донька, мама та молодший брат із родиною.
61-річного Павла Кравця розстріляла ворожа диверсійно-розвідувальна група разом із другом Віктором Лебединцем 11 березня 2022 року, коли вони їхали на підприємство, де працювали, щоб забрати трудові книжки колег і ключі від транспортних засобів.
51-річного Василя Козиря російські окупанти розстріляли разом із 51-річною дружиною Лідією Шпак 14 березня 2022 р. в селищі Велика Димерка.
Російські війська заїхали до селища 9 березня. Наступали вулицею, на якій жив Василь із родиною. Напередодні чоловік був на роботі. Дружина Лідія почала телефонувати до свого брата Володимира, щоб забрав її з донькою до себе, бо всюди стріляють.
14 березня Василь із родиною був у шурина Володимира. О 7.30 почався сильний кількагодинний бій.
«Я тільки вилазив із погреба подивитися, чи не горить дім, – згадує Володимир. – Близько 12.30 великий обстріл припинився, через мій будинок продовжував стріляти міномет. Сестра з чоловіком зателефонували до сусідів і запитали, чи в їхній частині селища немає окупантів. Ті сказали, що все чисто. Вони сіли в машину й поїхали. Ми домовилися: поки їхатимуть, регулярно зв’язуватися. Минуло 10 хвилин, та ні Вася, ні Ліда слухавку не піднімали».
Володимир підозрює, що авто з подружжям окупанти розстріляли з БТР, бо в машині були великі дірки. Це сталося за три кілометри від його дому. Забрати тіло можливості не було, адже окупанти розстрілювали тих, кого бачили на вулиці.
Наступного дня чоловік виїхав із селища, а повернувся 1 квітня – після звільнення Великої Димерки. Тіла родичів були в машині на місці загибелі. Тоді подружжя поховали у Великій Димерці.
Василь Козир народився у селі Булахів Козелецького району Чернігівщини. Працював у Київводоканалі. Шурин згадує його як відповідальну людину, що за кожних обставин усміхалася. Любив займатися технікою, якої мав багато.
«Дядя Вася був дуже добрий, хоча і з характером, – пригадала падчерка Анна. – Коли я подорослішала, ми дуже зблизилися. Інколи він знав про мене більше, ніж мама. Прикривав мене, коли я таємно ходила на дискотеку».
Лідія Шпак народилася у Великій Димерці. Дуже добре навчалася в школі. Працювала в лікарняній їдальні, потім – молодшою медсестрою. Останні кілька років займалася домашнім господарством, вирощувала овочі для продажу, робила соління, які возила на ярмарки до Києва.
«Мама була дуже добра, активна і відповідальна. Понад усе любила працювати на землі. Навесні мала звичку: готувала ранкову каву і виходила з нею на город дивитися, як усе посходило», – розповіла донька Анна.
Перший чоловік Лідії, батько Анни, помер молодим. Із Василем вона прожила у парі майже 20 років.
У Лідії Шпак залишилася донька, два молодші брати й інші родичі, у Василя Козиря – дві сестри.
64-річна Наталія Товстенко загинула 14 березня 2022 року.
Того дня в окупованому російськими військами селищі почався кількагодинний бій. Наталія побігла ховатися в погріб. Дорогою в неї полетіли осколки снаряда, що вибухнув поряд – зруйнувало льох та половина будинку.
«Я мала тримісячну доньку, старшого сина, тож ми виїхали. Мама виїжджати не хотіла… Її тіло виявила сусідка, яка прибігла до нас ховатися. Маму віднесли в сарай. Згодом у нашій хаті поселилися окупанти. Вони закопали маму в саду», – розповіла донька Ірина.
8 квітня 2022 року, уже після звільнення селища, донька перепоховала матір на місцевому кладовищі.
Наталія народилася в селі Осьмаки Менського району на Чернігівщині. Після заміжжя оселилася у Великій Димерці на Київщині. Працювала операторкою зв’язку на київському поштамті, на пенсії була прибиральницею в автосалоні.
«Мама була працьовитою – тримала парник, великий город, вирощувала розсаду, овочі на продаж. Дуже допомагала мені, коли син був малий – завдяки цьому я могла працювати… Зараз я без неї з маленькою донькою, як без рук. Кароліна не пам’ятає бабусі, але дитині її бракує. Коли в садочок по інших приходять бабусі, каже: «І я хочу собі бабусю», – розповіла Ірина.
Чоловік Наталії Товстенко помер. У неї залишилися донька, син, четверо онуків.
Володимира Ярмолюка вбили російські військові 15 березня 2022 року за 20 метрів від будинку, де він мешкав. Чоловік якраз повертався з чергування додому, де його чекала вагітна дружина. Населений пункт на той час вже був під окупацією армії рф.
«Як тільки отримала дзвінок від Володимира, дружина схопилась відкривати ворота на подвір’ї. Назустріч його автомобілю виїхала колона ворожої техніки… Після того як окупанти прострелили колеса машини, Володимир вийшов із піднятими руками. За словами сусідів, постріли пролунали одразу, хоча загарбники і побачили беззбройного рятувальника», – розповіли колеги загиблого.
Володимиру Ярмолюку було 34 роки. Він мешкав із родиною у Великій Димерці, а працював у Броварах – обіймав посаду начальника караулу державної пожежно-рятувальної частини №56. Навіть у вільний час приходив на допомогу іншим. Зі слів рідних, це було його покликанням.
«У нього було багато мрій. Головні – збудувати дім та виховувати сина. Звичайні людські мрії, які так і не втілилися в життя…», – розповіла дружина Вікторія.
Спершу тіло Володимира Ярмолюка прикопали в саду на подвір’ї, а після того як Збройні Сили України звільнили від окупантів Київську область, перепоховали на цвинтарі.
У загиблого залишилися дружина, син, брат.
20-літнього Івана Щербака окупанти вбили 15 березня 2022 року. Зранку він сів на велосипед і з кумом рідного дядька – Володимиром, вирушив до будинку сестри. Вони прямували вулицею Івана Франка, вже майже доїхали до центру, коли їх перестріли окупанти.
За словами очевидців, солдати наказали чоловікам зупинитися. Володимир злякався і побіг. Окупанти почали стріляти в спину й убили обох чоловіків. Два дні їх тіла лежали на дорозі, місцеві жителі боялися забрати. На третій день Івана й Володимира поховали в саду неподалік місця розстрілу.
«Останній раз я з ним розмовляла 13 березня, коли евакуювалася з селища. Ваня сказав, що залишається. Ми посварилися, бо я просила його виїжджати, адже ми ніколи не розлучалися. Нашу маму позбавили батьківських прав і ми жили спочатку в дитячому центрі, а потім у дитбудинку. Разом трималися з дитинства. Ми звикли, що завжди вдвох… Я залишила йому ключі від свого дому, там був бензин, можна було заправити генератор. У день загибелі Іван їхав до мене, щоби зарядити телефон…», – розповіла Олександра Щербак, сестра загиблого.
Іван народився у селищі Велика Димерка. Після 9-го класу навчався в Бобровицькому фаховому коледжі, став агрономом. Працював вантажником. Здійснив свою мрію – придбав мотоцикл, встиг на ньому трохи поїздити.
«Мій брат був дуже спокійним, лояльним, раціональним, компанійським. Знаходив спільну мову з кожним. Любив слухати розповіді старших, захоплювався нумізматикою. Ще зі школи мав велику колекцію монет і купюр», – розповіла Олександра.
Після звільнення українськими захисниками Київщини, тіло Івана ексгумували. 18 квітня 2022 року його перепоховали на місцевому цвинтарі.
У загиблого залишилися сестра та племінники.
Тіло 58-річного Валерія Ларіна знайшли з ще двома закатованими в одному з погребів селища.
На початку березня 2022 року російські війська окупували Велику Димерку. Жителям забороняли з’являтися на вулиці – погрожували розстрілом.
Валерій Ларін із дружиною Людмилою були вдома. 16 березня чоловіку зателефонував друг, який жив неподалік. Його діти евакуювалися, а він залишився сам. Сказав, що не має їжі, адже в окупації харчів неможливо було дістати. Валерій набрав у кишені продуктів і подався до товариша. Дружина просила не йти, боялася за його життя.
«Чоловік був доброю душею. Останнє віддасть. Хотів допомогти другу. Казав: «Та не розстріляють вони, не може такого бути», – згадала Людмила.
Валерій доніс сусіду їжу, але додому вже не повернувся. А через дві години його телефон уже не приймав дзвінки. Родина чекала, писали оголошення в соцмережах про пошук зниклого.
За два тижні Збройні Сили України вигнали російських окупантів із селища. 2 квітня донька Валерія зі своїм чоловіком їздила Великою Димеркою, аби допомагати людям. Біля одного з подвір’їв побачили поліцію, яка знайшла в погребі загиблих. Зять Валерія попросив подивитися на загиблих і впізнав тестя.
Валерія Ларіна били, а потім застрелили в серце. Він мав на собі чужі, малі на нього, речі. В погребі було ще двоє закатованих – Олексій Селюк та Олег Соколовський.
«Ми живемо на околиці, під садом. Окупанти там постійно каталися. Очевидно, там і взяли його в полон», – додала Людмила.
Валерій Ларін народився у Великій Димерці. Працював комбайнером, а з 2005 року був водієм на заводі «Кока-кола» в селищі.
«Чоловіка дуже цінували на всіх роботах. У нас досі стоїть багато подяк, грамот… Вільний час він проводив на рибалці. Любив котів і собак. І вони його. Не встигав у двір заїхати, як коти вже на машині сиділи. А коли я сварила собаку, то вона за нього ховалися, бо знала, що чоловік не образить», – згадала Людмила.
У Валерія Ларіна залишилися дружина, донька, син, троє онуків.
Тіло Олексія Селюка також знайшли в погребі. Його катували, а потім вбили з вогнепальної зброї.
Олексій із дружиною і двома доньками жив у селі Богданівка. Окупанти почали заходити туди в перші дні березня 2022.
«Шостого березня ми з доньками поїхали в Шевченкове, бо у навколишніх селах зник мій брат. 8 березня Шевченкове окупували. Діти виїхали напередодні, а ми не встигли. Окупували і Богданівку. 17 березня я з невісткою виїхали через «зелений коридор» до моєї мами на Вінниччину», – розповіла дружина Алла.
Через два дні, коли Алла тільки-но зайшла на мамине подвір’я, зателефонував Олексій. Казав, що всіма можливими і неможливими шляхами їхатиме до них – «своїх дівчат».
«Я попросила чекати на «зелений коридор». Але, зі слів сусідів, того ж дня він пішов у Велику Димерку, очевидно, щоб звідти вибратися. Із собою взяв наше мале собача. Дорогою чоловіка затримали окупанти», – розповіла Алла.
Вранці 20 березня їй зателефонували з невідомого номера й російською мовою говорили, що з Олексієм усе добре. Пізніше за цим номером ніхто не відповідав.
2 квітня 2022 року, вже після звільнення Великої Димерки з окупації, Алла побачила в мережі відео з місця, де знайшли трьох загиблих цивільних.
«По джинсах, структурі колін мені здалося, що серед них мій чоловік… А 4 квітня мені зателефонував слідчий і повідомив, що серед тих убитих був Олексій. Мав два вогнепальні поранення в голову й тулуб, пів черепа розтрощено, руки й ноги сині від побоїв. У селі розповідали, що з того погреба чули сильні крики…Олексій був гострий на язик, міг із ними сваритися, огризатися…», – сказала Алла.
Олексій Селюк народився в Богданівці. Був зварювальником, умів виконувати різноманітні будівельні та ремонтні роботи – ставив теплі підлоги, робив опалення будинків, проводив бетонні роботи.
«Він був на всі руки майстер. За ним черги стояли. Зараз часто люди при зустрічі згадують його з вдячністю, бо якісно робив свою роботу. Постійно цікавився чимось новим, розвився. Любив відпочивати в колі родини, виїжджати разом на природу», – розповіла Алла.
В Олексія залишилися син від першого шлюбу, дві доньки, дружина, сестра і батько.
16 березня 2022 року, коли Київщина була в окупації, російські військові їхали селищем Велика Димерка та стріляли по будинках місцевих жителів. Одна з куль влетіла у вікно дому Анатолія Грикуна: окупант, який сидів на танку, вистрелив із автомата. Анатолій отримав поранення в голову та помер від втрати крові наступного дня – 17 березня.
Анатолію було 67 років. Усе життя він провів у Великій Димерці. Останні роки був пенсіонером та працював на себе – встановлював і ремонтував насосні станції, займався підведенням системи каналізації до будинків. У вільний час обожнював гуляти з правнуками та поратися по господарству.
«Дідусь був добрим, чуйним, іноді впертим, проте справедливим», – розповіла дружина старшого внука Анатолія Грикуна, Тетяна Кушка.
Поховали Анатолія спершу під яблунею у дворі. Його брат і сусіди, які залишилися в селищі, зробили домовину. А після того як Збройні Сили України звільнили Київську область з-під окупації, убитого перепоховали на цвинтарі.
В Анатолія Грикуна залишилися два брати, два внуки, невістка та двоє правнуків.
