Чи готовий Путін закінчувати війни і чому Трамп ніяк не тисне на Росію - РБК-Україна розповів політолог Аббас Галлямов.
Путін досі вірить, що може досягти певної переваги у війні проти України військовим шляхом. Тому він не хоче переходити до політичного врегулювання. Але водночас у нього є серйозна проблема — Дональд Трамп, який хоче завершення війни. Сваритися з Трампом для Росії абсолютно контрпродуктивно, і Путін не може собі цього дозволити.
По-перше, тому що зараз уже не 2022 рік, а 2025-й. Його віра в безмежні можливості російської армії, м’яко кажучи, похитнулася. За три роки Путін неодноразово бачив, як російські війська не те що не могли наступати, а просто відступали, іноді навіть у паніці.
Віра в непохитність російської економіки також ослабла. І тому лише дурні зараз можуть стверджувати, що санкції йдуть Росії на користь. Перспектива нових санкцій або збільшення постачання американської зброї Україні дуже сильно лякає Путіна.
І він знайшов для себе рішення цієї дилеми. Фактично, Путін купує у Трампа відстрочку. Формула "час — це гроші" у відносинах між Путіним і Трампом буквально втілилася в реальність. Путін спокушає Трампа великою кількістю вигідних пропозицій у різних сферах російсько-американських відносин — за винятком України. Це виглядає приблизно так: "Ти поступишся мені щодо України, а я поступлюся тобі, наприклад, на іранському напрямку, загалом на Близькому Сході, можливо, домовимось і щодо Китаю". І навіть щодо бізнес-пропозицій.
За підсумками зустрічей і перемовин між Кирилом Дмитрієвим та Стівом Уїткоффом вже узгоджено й перебуває на високій стадії підготовки щонайменше три великі американо-російські проекти. Це — витік з кремлівського апарату. У це питання залучено досить широке коло осіб, причетних до розробки й опрацювання деталей.
Перший проект — торгівля російським газом у Європі. Ідея полягає в тому, що США купуватимуть газ на біржі в Росії за внутрішньоросійськими цінами, проганятимуть його через її трубопроводи до Європи й продаватимуть вже там за європейськими цінами. Але газ при цьому вважатиметься американським, бо його купили американці. І весь прибуток ітиме до США. Оператором цього проєкту начебто погоджено компанію Chevron.
Другий проект — три нафтопереробні заводи в Німеччині, частки в яких належать "Роснефти". Ймовірно, ці частки планують передати тій же Chevron за вкрай вигідною ціною.
Третій проект стосується "Восток Ойл", що колись був запущений "Роснефтю" для видобутку нафти й супутніх газових конденсатів на півночі, в районі півострова Таймир. Співпраця передбачає постачання нафтового обладнання від Chevron, Halliburton та ще кількох дрібніших американських компаній. А Росія, в особі "Роснефти", розраховуватиметься з ними сирою нафтою, яка знову ж таки вже як американська потраплятиме на світові ринки. Причому курс обміну — скільки обладнання за скільки нафти — буде надзвичайно вигідним для США.
Ці три проекти на завершальній стадії. Але насправді таких проектів більше. Це і видобуток рідкоземельних металів, титану, золота, співпраця в атомній енергетиці.
Їх готує велика кількість людей — у міністерствах, держкомпаніях: у "Газпромі", "Роснефти", "Росатомі", "Полюсі золота". Ротенберг, Токарєв з "Транснефти" також готують свої пропозиції. Усе це проходить через уряд, а в підсумку збирається у заступника глави Адміністрації президента з економіки Максима Орешкіна. Потім — до Дмитрієва, а далі — до американців. Останній візит Уїткоффа до Путіна стосувався саме цього співробітництва.
Я не берусь стверджувати, що це корупція в чистому вигляді і що Трамп кладе ці гроші собі в кишеню. У мене немає підстав так вважати, хоча повністю виключити цього я також не можу. Але навіть якщо він нічого не візьме особисто, це все одно вигідна пропозиція, адже мова йде про прибутки американського бізнесу, з яких сплачуються податки, наповнюється бюджет і створюються робочі місця. А це саме те, що Трамп обіцяє своїм виборцям.
Картина відносин між Путіним і Трампом може виглядати так: Путін каже Трампу: "Я тебе чую, ти хочеш миру, а я хочу ще трохи повоювати. Давай ти не поспішатимеш, а я тобі запропоную от стільки бонусів". І президент США, судячи з результатів останніх переговорів, погодився. Адже він не використав ті інструменти тиску, які мав.
Теоретично, він міг внести до Конгресу — за кілька днів до переговорів — законопроєкт про різке збільшення військової допомоги Україні та введення нових санкцій проти Росії, умовно з 15 червня, з відкладеним набуттям чинності — на час перемир’я і аж до повної зупинки бойових дій.
А вийшло так, що Путін хоче наступати далі, і ціна для нього не зросла. А якби Трамп вчинив жорсткіше — ціна для Путіна злетіла б угору. Йому довелося б добре подумати: а чи варто продовжувати війну? Натомість зараз він думає: "Навіть якщо не вийде і я знову покладу купу людей — а раптом пощастить?"
Нагадаю, що самі американці оцінювали дієвість введених проти Росії санкцій лише на 3 бали з 10. Ефект можна було б значно посилити додатковим озброєнням для України. Тоді б у Путіна з’явився стимул до перемир’я, до стриманості, до переговорів.
Але Трамп цього не зробив. Тож, зважаючи на доступні йому важелі й небажання ними скористатись, він задоволений тим, що отримав від Путіна. Я не стверджую, що Трамп не вирішить застосувати тиск пізніше — через місяць чи пів року. Така опція у нього залишається.
Я не кажу, що Путін "купив Трампа з потрохами", назавжди. Такі люди, як Трамп, "з потрохами" не продаються. Але про певну відстрочку ми можемо говорити впевнено.
Переговори в Стамбулі — це ритуал, який Росії потрібно дотримуватися, щоби зберегти "картинку" перед Трампом. Адже мова не лише про бізнес та проекти. Трамп — не лише бізнесмен, а ще й шоумен. Йому потрібно, щоб усе виглядало красиво й переконливо. Тому й риторика російського керівництва зараз змінюється.
Я припускаю, що навіть розпочавши новий наступ, Путін продовжуватиме описувати події не в термінах "перемога", а як "пошук компромісу" — як він зробив одразу після розмови з Трампом. Коли він вийшов до преси, він уперше заявив, що Росія та Україна повинні знайти "компроміси, які влаштують обидві сторони". Хоча саме ця людина у 2022 році відкрито говорила про знищення української державності.
Інший приклад: Путін не відправив на переговори Лаврова, який провокує конфлікти з приводу і без. Він відправив Мединського — зовсім протилежного персонажа. Якщо йому дадуть команду "тиснути" — він тиснутиме. Але якщо не треба — він вестиме себе обережно. Лавров у такому разі просто зірвав би переговори.
Показовий момент: після переговорів Мединський заявив, що сторони домовилися представити одна одній свої ідеї щодо тимчасового припинення вогню та продовжити роботу. Тобто він вирішив показати, що рішення не поховано. Хоча, по суті, його не було досягнуто. А Лавров би сказав, що Україна все зірвала і жодного припинення вогню не може бути. У цьому різниця.
Отже, сам вибір стилю комунікації на користь такого гнучкого гравця, як Мединський, свідчить про те, що Путін прийняв нові правила гри щодо пом’якшення риторики. В обмін на це та бізнес-угоди, Іран, Китай він сподівається, що Трамп не тиснутиме й не квапитиме його з миром в Україні.
