Нещодавні протести проти прийнятого в максимальному «турборежимі» законопроєкту №12414 і цілковитого позбавлення самостійності антикорупційних структур призвели до значних збурень не лише на вулицях і площах, а й у дискусійному полі. Поміж тих, хто виступав проти мітингів, одним із популярних аргументів було те, що такі акції протесту в часі повномасштабної російської агресії – це «розхитування човна» української державності і гра на користь Росії.
Історія України справді пропонує далеко не один приклад того, як внутрішні збурення і взаємне поборювання – часто в ім’я красивих гасел й ідеалів – ослаблювали нашу державність, а іноді ставали ключовим чинником її краху під ударами зовнішнього ворога. Доба Руїни в XVII столітті, коли боротьба козаків за «вольності й привілеї» ослаблювала владу гетьманів і державу загалом. Або Українська революція 1917–1921 зі сумнозвісним гаслом «Як не буде України соціалістичної, то нехай не буде ніякої» чи антигетьманським повстанням восени 1918 року, яке призвело лише до поширення анархії. Проте ці хрестоматійні приклади, хоч їх завжди варто пам’ятати, не завжди доречні.
Не може існувати стабільна й успішна українська держава без розвинутого громадянського суспільства. Саме воно, попри всі свої проблеми і роздробленості, було рушієм Помаранчевої революції та Революції гідності. Саме воно не дало направити Україну шляхом Росії й Білорусі. Ці ж країни є добрим прикладом того, що трапляється там, де громадянське суспільство вдалось придушити, або де його фактично не було, немає і не планується навіть у далекій перспективі.
Одна з критичних функцій громадянського суспільства – вказувати політичним елітам на помилки й дурниці. На відміну від тих-таки росіян, левова частка українців усвідомлює, що держава – це не тільки президент/влада, а й громадяни. І їхня взаємодія має будуватись за принципом взаємного доповнення й балансу, а не «государ і його холопи». Якщо, на думку певної частини суспільства, президент порушує писані чи неписані норми – це підстава висловити своє невдоволення у формі публічного протесту. Саме це й відбулось в останню декаду липня.
Можна багато писати, що в реальності відбувається перетягування канату між владою і середовищем «професійних антикорупціонерів» чи що НАБУ і САП малоефективні. Це навіть тією чи іншою мірою може бути правдою. Але ще важливішою правдою є те, що для людей на останніх мітингах у Києві чи в інших містах обмеження не надто дієздатних антикорупційних структур стало приводом, а не причиною. Глибинною ж причиною є загальне розчарування напрямом руху країни, підсилене демонстративно зневажливим щодо громадянського суспільства процесом ухвалення законопроєкту №12414.
Якщо ж узагальнити ще більше, то причиною було порушення президентом і контрольованим ним парламентом неписаної угоди зі суспільством – суспільство «закриває очі» на чимало дій Володимира Зеленського, зокрема в період до 24 лютого 2022 року, натомість він очолює захист країни і продовжує вести її євроінтеграційним курсом. Події 22 липня спричинили такий протест ще й тому, що демонтаж незалежних антикорупційних структур є загрозою для курсу України до ЄС, як і для життєво необхідної нам європейської фінансової допомоги. А що буває, коли йти всупереч прагненням українців до євроінтеграції, Зеленському чимало може розповісти Віктор Янукович.
Рушійною силою протестів була молодь, особливо студентство, що є традицією українських революцій ще з 1990 року. Цього разу це важливо ще й тому, що за відсутності виборів мирний вуличний протест є чи не єдиним способом вплинути на негативні внутрішньополітичні процеси. Адже нинішні студенти у 2019 році ще не мали права голосу. У зв’язку із цим, кумедно й огидно водночас спостерігати, як деякі прихильники одного опозиційного політика виписували у фейсбуці «Ото молодь наголосувала в 2019, а тепер протестує».
Уся ця історія має ще й інституційний вимір. Міцні, стабільні й авторитетні інституції є, поруч із громадянським суспільством, ще однією опорою успішних держав. Ними можуть бути парламент, суди, монархія (як у Великій Британії), армія чи щось інше. В Україні із цим величезні проблеми – і з міцністю, і з авторитетністю. Є чимало історичних причин, передусім радянський тоталітаризм, які унеможливили тривкість українських політичних інституцій. Проте й понад три десятиліття незалежності не особливо сприяли їх постанню й укоріненню. Українці традиційно скептично ставляться до парламенту, уряду, судів чи (з тимчасовими винятками) президентів. Краще до церкви. Найкраще – до ЗСУ, з огляду на події останніх років. Проте зараз ми вперше отримали приклад протестів заради збереження якоїсь конкретної інституції. Неідеальної, не те щоб ефективної. Але такої, що символізує надію на подолання однієї з головних наших проблем – корупції.
Події останніх часів свідчать, що навіть дуже давні інституції можна спробувати «хакнути», як це робив/робить Дональд Трамп у США чи багато інших політиків-популістів усіх ідейних відтінків у багатьох інших країнах. Та все ж краще мати такі інституції, ніж не мати. А якщо є ще й громадянське суспільство, здатне захищати їх від егоїстичних посягань президентів чи інших владних діячів, то тоді є шанс, що ще не все пропало.
У будь-якій справі потрібен баланс. Нинішнє становище України вкрай хитке і вразливе. Внутрішні політичні потрясіння теоретично можуть стати тим чинником, який хитне її занадто сильно. Історія не дасть збрехати. Гасла на кшталт «Геть владу» чи «Вибори тут і сьогодні» можуть мати вкрай негативні наслідки. З іншого боку, стан війни не може слугувати владі за індульгенцію для будь-яких діянь, зокрема корупційних, позбавлення суб’єктності парламенту чи тиску на опозицію. Якщо влада демонстративно йде всупереч думці активної і свідомої частини суспільства, а на додачу такими діями шкодить державі і її майбутньому, то мирний протест – це не тільки право, а й навіть обов’язок громадянського суспільства в демократичній державі.
Головним питанням завжди є: чи буде існувати незалежна Україна? Навіть проблемна власна держава завжди є кращою за панування чужої, а тим більше такої, яка прагне знищити українців як націю. Тому будь-які протести і їхні учасники повинні завжди про це пам’ятати, щоб не виплеснути й дитину разом із водою. Що ворог не в Києві, а в Москві, а головна боротьба – на фронті. Але якщо влада (незалежно від прізвищ) ігноруватиме питання «якою є/буде Україна», то вона сама копатиме собі яму. Адже для багатьох українців це питання також має екзистенційний характер.
Майбутнє залежить від того, чи вдасться українцям – і суспільству, і владі – не вийти за межі розумного. Поки що суспільство, схоже на те, значно далі від принципу «як не буде України без корупції, то нехай не буде ніякої», ніж президент і його офіс від намагань утілити гасло «Держава – це я». Мирний і спокійний протест – найкращий спосіб опустити «верхи» на грішну землю. Навіть в умовах війни.
