Публікуємо історичні кейси, які розповідають про корупційні скандали навіть у період Директорії й на чому «заробляли» посадовці понад століття тому.
Історик Павло Гай-Нижник у своїй монографії пише, що в Українській Державі з’явився власний бюджет після семи з половиною місяців правління Павла Скоропадського, що має назву в історії «гетьманат». З приходом до влади Директорії, тодішні посадовці отримали доступ до державної казни. Тоді й почала процвітати корупція.
У січні 1919 року політики проводили махінації на курсі валют. До прикладу, крупний скандал із відомим громадсько-політичним діячем Олександром Лотоцьким, який потім став послом УНР в Туреччині.
Він вимагав обміну йому коштів на занижений курс, а не за офіційним. Таким чином, Лотоцький отримував набагато більші гроші. Власне, такою схемою користувалися багато тогочасних державних діячів.
Володимир Винниченко – автор усіх декларацій, універсалів та законодавчих проєктів УНР отримав «відкат» у розмірі 20 мільйонів гривень за те, щоб покинув Директорію та виїхав із країни. Він доживав свої роки на віллі на півдні Франції. Таке рішення Винниченко прийняв, усвідомлюючи, що він не має впливу як голова Директорії, тому й припинив головування в ній і членство.
«Заробляли» 100 років тому, завищуючи ціни на паперах. Такі операції проводили через фінансову агентуру. Це була єдина державна фінансова установа, яка автономно розпоряджалася державними коштами, що виділялись для українських посольств, для військово-санітарних місій, для повернення біженців і для закупівлі військового майна.
Очолював її Григорій Супрун – довірена особа Петлюри. За Центральної Ради він очолював кредитову канцелярію Міністерства фінансів УНР.
Отже, Директорія замовила якісні грошові знаки у німецькій друкарні – з водяними знаками, на спеціальному папері. Ці скрині з грішми через Польщу мала доставити літаками німецька авіаційна компанія. Українська фінансова агентура зафрахтувала у цієї компанії п’ять літаків, які мали перевозити українські гроші. І на фрахтуванні цих літаків були зроблені перші оборудки.
Німецька компанія запропонувала одну ціну, але українська фінансова агентура виставила значно вищу. У документах же фігурувала саме німецька, нижча ціна.
Також ця агентура мала придбати для українських солдатів радіостанції та білизну. На папері значилося, що закуплено три радіостанції, але фактично не придбали жодної. Білизну офіційно вказали як нову, отриману зі складів Німеччини, хоча насправді купили подерті й зіпсовані речі.
Втікати за кордон під виглядом «відрядження» теж вміли тогочасні політики. Один із таких – Андрій Макаренко, член Директорії. Формально він і далі залишався членом Директорії, тому віддав наказ: якщо йому не нададуть суму, яку він вважає необхідною для забезпечення нормального життя в Європі, то фінансування українських посольств і місій буде припинено.
Микола Порш – посол України в Німеччині. В час, коли українська армія вмирала від тифу й не мала набоїв і елементарного обмундирування, він купив своїй коханці будинок у німецькому місті Карлсбад.
Ці гроші були призначені не лише для закупівлі ліків, зброї та амуніції. Кошти призначалися ще й для того, щоб визволити українських полонених солдатів із таборів і повернути в Україну, аби вони могли вступити в українську армію. Проте цього так і не зробили.
Олександр Севрюк – один із дипломатів часів Директорії. Його направили в Італію виконувати дипломатичні функції, а також доручили визволити тисячі українських полонених. Але він там грав у казино, де програвав колосальні суми. До слова, Севрюк був іще й агентом НКВС.
Сьогодні, в часи російсько-української війни народ України виборює незалежність так само, як і 100 років тому. Варто пам’ятати уроки історії.
Вінниця.info, фото – з відкритих джерел
