Навесні 2022 року херсонці сильно здивували й розлютили загарбників. Місто зустріло їх багатотисячними мітингами з жовто-блакитними прапорами та плакатами «Херсон це Україна». Масштаб громадянського спротиву вразив весь світ.
Вісім місяців окупації нескорені містяни витримали дуже гідно, а їхні емоції після звільнення були незабутніми. Однак дуже скоро для них настали нові реалії — обстріли в режимі 24/7.
Як живе сьогодні місто-герой, «ФАКТАМ» розповіла депутат міської ради, відомий волонтер, керівник громадської організації «Справа громад» Оксана Погомій. У Facebook її називають «голосом Херсона». Вона записувала свої відеозвернення навіть під час окупації, коли це було смертельно небезпечно. Продовжує це робити й зараз.
— Пані Оксано, ворог не припиняє атаки на Херсон ані вдень, ані вночі. Цитую вас: «Нас постійно хочуть знищити. А ми не здаємось. Ми залишились. І мріємо про часи, коли знову будемо жити в нашому трішки провінціальному, але такому войовничому, нескореному і вже мирному Херсоні». Однак зараз в вашому місті дуже небезпечно. Нещодавно читала, що росіяни полюють з дронів навіть на перехожих на вулицях. Це правда?
— Так. У нас дійсно полюють на людей. Шахедів, слава Богу, поки що немає. А FPV, Mavic, розвіддронів — повно. Плюс обстріли артою й останнім часом, починаючи з 2 серпня, додалися КАБи.
Через дуже великий ризик для життя по дорогах міста автівки їздять на великій швидкості — під сто кілометрів. Вже не до обмежень. А що робити? Інакше можна потрапити під скид FPV, і тоді — все.
Днями військові показали відео з реєстратора. Коли вони їхали на позицію, в лобове скло їхньої машини влучив дрон. Але він зслизнув на дорогу. Їм просто пощастило.
Як живуть люди? Хтось працює, хтось не працює. В місті багато людей похилого віку. Їм допомагають волонтери (в нас багато волонтерських організацій), плюс привозять гуманітарну допомогу.
Наша організація «Справа громад» до й під час підриву ГЕС допомагала всім, а тепер заточена на допомогу військовим.
— З самого початку вторгнення їх практично не було. Зараз обладнують і ремонтують простіші укриття, тобто підвали. Відремонтовані вони більш-менш нормально. І туалет є, і вода, тобто як воно має бути. Однак вже порушено декілька карних справ через великі витрати на цей процес.
Таким чином не можу сказати, що зовсім немає, де укритися. Але оскільки живемо поки що без ракетних атак, слава Богу, то люди в ці підвали майже не спускаються. Хоча є прошарок, який ховається там вночі. Це в основному в центрі.
— Якщо вдень вийти в місто, можна побачити людей, які вийшли на прогулянку або десь на лавочці сидять?
— Мене іноді чоловік витягує трішечки подихати повітрям. Ходимо вулицями під деревами, щоб нас дрони не бачили зверху. В районах, віддалених від Дніпра, намагаються ходити саме так, щоб хоча б щось захищало.
З дітьми гуляють дуже мало. Не побачите, щоб у дворах дітлахи у футбол грали.
А ближче до Дніпра або в центрі міста десь до обіду люди є. Але ми дуже обережні. Не можемо, як раніше, в парк, наприклад, піти. Тому що там можуть бути розкидані «пелюстки» — протипіхотні фугасні міни, непомітні на землі або в траві. Парків в Херсоні було багато. В основному вони розташовані ближче до Дніпра. Але їх більше не існує. Є тільки території зі згорілими деревами.
— Тепер про побутові проблеми. Що з водопостачанням?
— Коли читаю новини про те, що відбувається на окупованому Донбасі, стає страшно. У нас деякі кажуть: «Вони самі винні». А мені шкода людей.
— Шкода, немає питань. Але, вибачте, хотіли ж «навеки с россией».
— Це їх вибір. Щодо нас, в перший місяць після звільнення практично нічого не було — ані води, ані світла, ані газу.
— Ви нещодавно написали у Facebook: «Я досі не можу без жаху згадувати, в що перетворили наше місто окупанти. Не просто в совок і тмутаракань, а в якусь діру. Здавалось, весь непотріб світу був у нас».
70% водопостачання це артезіанські свердловини. Зараз вода є, якщо ви мешкаєте не в червоній зоні, давайте так окреслимо. Червона зона — це постійні прильоти. Вже не просто «нуль», а «нуль-нуль». Там з побутом дуже складно, бо немає нічого. Однак люди не виїжджають.
В інших районах перебоїв з водою немає, навіть коли надовго вимикають світло (це стається, коли прилітає по інфраструктурі). Напевно роблять якусь підкачку, тому більш-менш нормально.
Кілька місяців тому світла не було дві доби. А взагалі енергетики дуже швидко все налагоджують. Перед ними просто знімаю капелюх. Це ті, кого б я нагороджувала за їхню роботу.
Газ, якщо ви не в червоній зоні, теж є.
— Працюють «Сільпо» і «АТБ», є маленькі продуктові магазинчики, є невелика мережа магазинів Херсонського маслозаводу. Хоча сам завод знаходиться в червоній зоні. Не знаю, як там люди працюють. Але їхня продукція гарна.
Під час окупації маслозавод нам дуже сильно допоміг. Вони до останнього, вже навіть коли русня наказала, «якщо побачимо перерахування на банківську картку в гривнях — будемо вбивати», все одно давали своїм (вони знали нас в обличчя) можливість заплатити гривнею. Це був певний ризик.
На ринках, звісно, не так, як раніше, коли вони були переповнені покупцями. Але ринки працюють. Ближче до червоної зони менше людей, а далі — на повну. Базові продукти є.
— Огірки — 50 гривень, перець — 50, помідори — 36−40−50−70−80, залежно від сорту, картопля — 20−25−30. Тобто приблизно як усюди. Фрукти дорогі, тому не кожен може собі їх купити, бо з грошима у людей зараз не дуже.
— Комунальне підприємство «Парки Херсона» молодці. Траву косять, сміття вивозять, сухі та згорілі дерева спилюють.
— Вже ні. Бо дуже серйозна дронова загроза. А поки таких масштабів обстрілів не було, намагалися десь і дерева підсаджувати.
Знову ж залежить від району. Скажімо так. Дрони зараз «висять» над всім містом. Але більше небезпечно в центрі й ближче до Дніпра. А у віддалених районах є і клумбочки, і квіточки. Люди теж благоустроєм займаються, звісно.
— Скажу правду. Поліція в нас цікава — часто бачу, як в різних районах міста вони п’ють каву. І вранці, і вдень. Якщо їх на щось викликають, їдуть неохоче, особливо, якщо це близько до небезпечної зони. Хоча безпечних у нас просто немає.
Знаєте, у нас є такий маркер — як поліція буде драпати, бо вони ж у 2022 році поїхали перші, то і нам тоді теж треба буде. Дуже сподіваюся, що таке не станеться.
— Швидка по місту доїжджає. На жаль, їм не виплачують ніяких доплат, хоча вони щохвилинно ризикують своїм життям. Це страшно насправді. У нас не було місяця, щоб не прилетіло по швидкій. Персонал отримує поранення, контузії, лікується і знову встає в стрій. Теж подвиг.
Якщо їм треба потрапити туди, де червона зона, вони кажуть: «Винесіть отуди людину, а ми приїдемо й заберемо». Або якщо зовсім жах якийсь, то їдуть тандемом з поліцією, бо у поліції є РЕБ, а у швидких немає. Намагаються навіть їздити по області в такі села, які майже стерті з обличчя землі.
ДСНСники виїжджають на пожежі, але вже не в усі райони міста. Чому так? Коли кудись прилітає, то за цим місцем полюють розвіддрони, ті самі FPV. Як тільки там з’являються рятувальники, їх намагаються вбити. Цей процес у русні налагоджений, на превеликий жаль.
— Що з медичними кадрами? Є кому лікувати людей? Бо зрозуміло, що в таких жахливих обставинах стається багато інсультів, інфарктів, поранень, загострень хронічних захворювань.
— Працює кілька лікарень. Але не усюди є вузькі фахівці. Наприклад, на все місто був один ендокринолог. Тепер немає. Але нас вручають лікарі-херсонці, котрі виїхали. Ми пристосувалися так. Вони кажуть: «Здайте оці й оці аналізи», а потім за результатами консультують онлайн. УЗД можна пройти безплатно, але треба почекати місяць-два. Якщо треба якесь реальне серйозне втручання, то люди їдуть в Миколаїв.
Звісно, хотілося б, щоб медичне обслуговування було таким, як раніше, але так не буде. Втім, лікарям респект, бо вони теж працюють під обстрілами. Лікарня — це ціль для русні.
Я не чула відгуків, щоб лікували погано. Всіх лікують безплатно, за всіма дивляться. Нещодавно народила дівчина з нашої бульбашки — художниця, яка розмальовує гільзи. Вона на той момент була єдина породілля. Каже, що за нею там всі бігали. Тобто не можна сказати, що все погано в нашому місті. Ми не покинуті зовсім напризволяще.
— Аптек небагато, але в кожному районі вони є. В центрі було дві аптеки, одна напроти іншої, одна приблизно рік проіснувала й зачинилася, а друга працює. Також ми можемо замовити онлайн ліки на якомусь сайті, де дешевше, а потім забрати в аптеці.
Взагалі нам дуже допомагають закордонні донори. Вони створюють якісь благодійні фонди, програми, дають гранти громадським організаціям. Все, що стосується допомоги, то це не держава нами опікується.
От була програма, що на тисячу гривень ти можеш купити ліки. Замовляєш, а потім йдеш в аптеку і тобі їх видають. Не все в тих списках було, що людям треба, бо потреби різні. Але все одно можна було щось отримати.
Звісно, у нас немає різноманітності, як колись. Але все необхідне є. Поки що.
— У прифронтових Сумах, Слов’янську, Краматорську й т.д. ціна оренди житла така сама, як в Києві. Хоча умови не порівняти. До вас в обласний центр зараз їдуть люди з довколишніх сіл. Де вони живуть?
— Ринок житла поки що як такий не працює. Люди шукають, де зупинитися, по знайомих.
Я думала, що буде масове переміщення після того, як минулими вихідними російська армія завдала ударів по мосту, який з'єднує мікрорайон «Корабел» (місцеві називають його «Островом») і «материкову» частину. Ще сперечалася з журналістами, які кажуть, що його не знищили, а тільки пошкодили, але це справа часу. Влада закликала жителів якнайшвидше евакуюватися, бо, якщо буде повна руйнація мосту, можна опинитися в ізоляції. Дехто виїхав, але багато все одно залишися вдома, наражаючись на дуже серйозну небезпеку.
Ціна оренди житла десь п’ять-шість тисяч плюс комуналка. Бачила об'яву «здаємо будинок — дві кімнатки, невеличкий дворик, три тисячі гривень». Це взагалі просто казка. Багато хто здає безплатно, особливо для військових, щоб платили лише за світло та воду. А є такі, хто каже: «Військові? Ні-ні-ні».
Днями один дядько обурювався: «Пані Оксано, ЗСУ заїхали в наш квартал і звідти стріляли». Відповіла йому: «Ми навіть не прифронтове місто, а фронтове. Ви хочете, щоб вони звідки стріляли? З голого степу, щоб їх там одразу вбили? І при цьому вимагаєте захисту? Тоді з'ясуйте для себе — чи хочете ви жити під руснею? Що ви хочете взагалі?» Нічого мені не сказав.
Зараз з людьми часто трапляються такі істерики. Дехто сподівався, що війна закінчиться у 2019 році натисканням кнопочки вкл/викл. Але не вийшло. Тому так.
Можу сказати, що ще до того, як на нас стали дуже сильно полювати з дронів, люди почали виїжджати. Однак основна маса все ж таки хоче знаходитися ближче до дому. Вони виїжджають в Миколаїв. А там ціни на житло підняли. От сім’я винаймала двокімнатну квартиру, а тепер вимушена переїхати в однокімнатну, бо немає можливості платити. Спочатку домовлялися за п’ять тисяч, потім їм підняли до семи й попередили, що скоро буде десять.
— Ви закликаєте земляків «робити все, щоб не здатись». Який зараз загальний настрій в Херсоні? На що люди налаштовані? Судячи з ваших текстів та відео, — на спротив. Херсонці навіть думки не допускають, що російський чобіт знову буде топтати вулиці міста.
— Саме так. Хочу сказати, що мені взагалі пощастило, що моє коло спілкування, хоча спілкуюся з багатьма, дуже проукраїнське. Ми через небезпеку не можемо на свята вийти на площу, щоб заспівати гімн і розгорнути прапор. Але іноді робимо це в «Сільпо», наприклад. Продавчині на нас чекають: «Скоро свято, ви ж будете?»
Люди не знають, що ми прийдемо, я про це не об'являю. Ми так — заскочили, вишикувалися, заспівали, привітали людей і пішли. Але треба бачити ці обличчя. Я завжди плачу, коли про це розповідаю. Хтось слухає гімн зі сльозами на очах, хто співає разом з нами, хто мовчки стоїть. А як вони руку до серця прикладають!
Є одиниці, хто може скривитися і піти. Це ждуни, ми розуміємо. Вони є в будь-якому місті. Це в основному люди похилого віку. При русні вони отримували українську пенсію і російську не гребували брати. Їм було дуже непогано. Але переважна більшість нас щиро підтримує.
Після того як Херсон звільнили, у нас дуже побільшало української мови. Звісно, що не всі спілкуються солов’їною від і до. Звучить суржик, є й російська, але обов'язково «дякую», обов'язково «добрий день». Тобто люди намагаються переходити. Коли я виїжджаю у сусідній Миколаїв, мені цього не вистачає. У цьому сенсі в нас чітка тенденція.
Всі дружно клянуть русню. От я на ринку щось купую, чую прильот, потім бачу — щось горить в стороні Дніпра. І тут же чую про ворога всі правильні слова.
Десь рік тому був випадок. Ми захотіли випити кави на вулиці. Бачимо — на інвалідному візочку сидіть дядько років за 70, просить гроші, причому російською. Кажу йому: «Я не розумію російську мову». А він почав мені розповідати, що «Херсон русский город». Я на нього нагримала й сказала, що зараз викличу поліцію. Такі провокатори, на жаль, є.
— Дуже вразив ваш пост про вартість евакуації з Херсону: «От просто для інформації. Вивезти маломобільну людину з Херсонської області на Закарпаття — 40 тисяч гривень. Пенсія у людини 2200. Питання не в тих, хто заробляє на цьому. Питання, де в цьому ланцюжку держава. Риторичне, на жаль».
— Я озвучила точну інформацію, тому що знаю людину особисто. Там така історія. У жінки син загинув в Бузковому парку (1 березня 2022-го окупанти вбили 18 бійців херсонської тероборони). Вона доглядає чоловіка з інвалідністю, сліпу свекруху на милицях і лежачу тітку. Ще і городи, й прильоти, бо мешкають у Широкій Балці.
Бабусям під 90. Вона вирішила вивезти їх на Західну Україну до родички. Поїхала в Миколаїв у відділення Червоного Хреста. Сподівалася, що це благодійна організація, мають допомогти. А там їй дали візитку — ані назви, ані нічого, лише номери телефонів і «вивозимо людей куди треба». Коли вона подзвонила, їй озвучили таку суму. Лише за виклик треба сплатити 1500.
Вони беруть 37 гривень за кілометр. Чесно скажу, що не знаю, засуджую такий заробіток чи ні. З одного боку, це не дві копійки, скажімо так, але вони вивозять з червоної зони, де вже зовсім нічого немає, і ризикують своїм життям.
Завжди все приміряю на себе. Я б цим не займалась, тому що боюсь. От ми днями проїхали вулицею, де я боюся їздити вже рік, хоча люди там живуть, навіть маршрутка по тій вулиці ходить. Однак хлопцям було треба, тому поїхали. Чоловік надів на мене каску: «На тобі захист». І хоча я сиділа в машині, все одно було дуже страшно.
Була здивована, побачивши, що люди там торгують, щось купляють. Я сама живу біля ринку. Захожу в ряди на початку, а глибше не йду. А там взагалі червона зона. Так, торгівля йде під деревами й п'ятиповерхівки поруч, тобто можна бігом заховатися, якщо вчасно побачиш той дрон. Але це така рулетка.
Звісно, серед тих, хто залишився в таких дуже небезпечних місцях, є ті, хто просто не хоче виїжджати — «це мій дім, тут і буду вмирати», ті, в кого немає грошей і немає рідних або рідні десь далеко і намагаються назбирати ті гроші, щоб сплатити за вивіз, є п'янички, а є й не п'янички — різні люди є. У кожного своя історія.
Я б не змогла брати гроші за евакуацію. Разом з цим є волонтери, котрі безплатно вивозять з окупованої території. Наприклад, днями співзасновник організації «Humanity», волонтер з Нової Каховки Стефан Воронцов в інтерв'ю сайту «Вгору» розповів: «Я намагався зв'язатися з Верещук або Чернишовим, але марно. Єдине, про що хотів їх попросити, щоб під час єдиного марафону на екрані пройшов рухомий рядок з номерами телефонів і закликом до мешканців окупованого лівобережжя „ми вас не покинули“. Не домовився».
Вони за три з половиною роки великої війни вивезли безплатно близько семі тисяч людей, з них третина діти.
— В них взагалі нема такого, що це коштує стільки-то. «Є у вас гроші?» — «Немає». — «Ну й сидіть». Ні. Вони шукають спонсорів за кордоном. А з людей гроші не беруть.
Вони вивозять через росію, а далі в Європу. Причому 90% потім їдуть на підконтрольну Україну, а 10% залишаються за кордоном. Але зараз є обмеження. Якщо закордонний паспорт прострочений або його немає, в країни Балтії або Польщу вже не впускають. Раніше впускали.
За його словами, вивезти одну людину з окупації для їх організації коштує три-чотири тисячі гривень, тобто 100 доларів. Для порівняння. Два роки тому з окупації виїжджала моя перша невістка з моєю онукою. Це коштувало 350 доларів з людини. За онуку, тоді їй було 13 років, взяли 250. Зараз виїхати з окупації — десь 400 доларів і вище. От вам і комерція. Можна порахувати, скільки на цьому заробляють. Хоча знову ж таки, ті, хто вивозять, дуже ризикують.
— Ще цитата. «Я розповім вам про одне з міст України. Можливо, ви впізнаєте своє. Велика війна, багато переселенців, ВПОшки — так їх називають. І місцеві, дивлячись на не допомогу від держави, на те, як буквально виживають люди й не всім це вдається, розмірковують, що робити, якщо ворог просунеться ще далі». Зараз в соцмережах розганяють чутки про можливу висадку російського десанту та захоплення «Острова», хоча наші військові кажуть, що це буде нереально. Чи є паніка через це в місті?
— Ну дивіться. В принципі, наблизитися ближче, ніж вони вже це зробили, не можна, бо річку переплив — і ти вже в місті. Настрій наступний — якщо раптом будуть такі бої, що ми вже будемо розуміти, що наші не втримають рубежі, то треба виїжджати. Тому що всі знають нас в обличчя, знають, хто ми й де живемо. Нас не будуть навіть на підвал кидати. Або будуть, але точно не випустять. Ми приречені. Тому варіант один.
Я всім своїм кажу, що тривожна валізка має бути напоготові в будь-якому випадку. Коли перед вторгненням збирала її вперше, поклала купу всього зайвого. А зараз для мене головне, щоб були гроші, документи, ліки, фотографії, футболки, білизна — і все.
Що мене дратує? От коли тут була окупація, часто чула: «Оксано, що робити? Ходів до лікаря, спати не можу, п’ю жменями ці заспокійливі». Потім прийшли наші, але він не підняв дупу з дивана, щоб допомагати людям, місту, ЗСУ. А зараз сидіть вдома і стресує, тому що стріляють. Кажу: «Слухай, не хочеш себе чимось корисним зайняти? І дурні думки не будуть лізти в голову. Ти вже пенсіонер, но в тебе ж є сили». Ні, не хоче.
В цьому прошарку є такі, що виїжджають за кордон або в інші області, є певний відсоток «аби перестали стріляти». Але, слухайте, ну не буде так, як у 2022 році, щоб зайшли до нас, постріляли на краю міста, розбомбили один район, а потім пішли на Миколаїв. Вони не очікували, що взагалі буде якийсь спротив. Тоді зовсім інша війна була. А зараз Херсон методично вбивають.
— Блогер Іван Сімочкін написав про вас: «Коли наша Оксана Погомій періодично дає інтерв'ю на „Еспресо“ або на „Прямому“ і розповідає про наш Херсон, під кожним роликом обов'язково хтось прийде і напише: „Ми тут вмираємо, а вона сміється“. Так, у нас тяжкі, справжні фронтові умови, це тягнеться вже роками й буде ще невідомо скільки. І психологічно це складно витримувати. І багато наших друзів вже загинуло, і ми плачемо, коли їх згадуємо. І дуже хвилюємося за тих, хто б'ється зараз з ворогом і кожен день ризикує життям. Але не можна жити постійно в сльозах і перебувати в нескінченній депресії. Ми все подолаємо — такий в нас настрій в Херсоні, ворог не змусить нас впасти у відчай. Попри все ми сміємось і будемо сміятися. І ніхто ніколи не зможе нас змусити це припинити».
Ви така оптимістка, завжди посміхаєтеся. Хоча не всі розуміють ціну цієї посмішки. Що вам допомагає триматися?
— Знаєте, моя посмішка з категорії «щоб не плакати, я сміялась». Я просто по життю оптиміст. Але дуже реалістичний.
Коли сталася велика війна і ми опинилися в окупації, я для себе вибрала такий шлях — почала кожен день записувати відео. Не тому, що мені було страшно. То само собою. Але я дивилася, як страшно людям, і не лише в Херсоні. Тому вирішила, що маю підтримувати інших, щоб вони не опускали руки й трималися попри все. І зараз дуже щиро хочу, щоб люди надихалися від моїх розповідей.
— «Кожен день ми робимо вибір. Промовчати чи сказати. Пройти повз чи зупинитись і допомогти. Встати в позу страуса і зробити вигляд, що нічого не відбувається, чи вирівняти спину, розправити крила і робити все, що можеш, плюс ще трішки».
— Я так живу. Але часто чую: «У мене досі 24 лютого 2022 року». Зрозуміло, але так не має бути, тому моя мета — доводити своїм прикладом, що не треба ставити життя на паузу. Мені пощастило з оточенням. У нас всі нереально круті. Ми спілкуємося, жартуємо, підколюємо один одного, п'ємо каву, пригощаємо якимось домашніми смаколиками.
Що дивно — в тих умовах, в яких ми опинилися зараз, люди відкриваються саме з творчої сторони. Після виставки дитячих малюнків одна художниця мені сказала, що малювати вміє кожен, просто цей дар треба в собі розкрити. Тобто в кожному є якась Божа іскра.
У нас є один хлопець, він зі Скадовська, пройшов через полон, де його катували, потім відпустили, виїжджав звідти дуже складно, потрапив в Ірландію, повернувся в Херсон. Його хобі — кулінарія. Ми завжди дивуємося, які він шедеври робить. Моя подружка, яку я знаю 35 років, вміє в'язати гачком, але ніколи не вишивала. Якось спробувала — не вийшло. А зараз вишиває картини. Тобто кожен знаходить собі щось, чим може відволіктись.
Колись закликала у своєму відео: «Не просто згадуйте, про що ви мріяли до вторгнення, але відклали це на потім, а мрійте зараз і реалізуйте свої мрії». Одна пані сказала: «Я тебе послухала й подумала, що ніколи ні про що не мріяла». Відповіла їй: «То тепер починай».
Людям треба зрозуміти дуже просту річ: ми не знаємо, коли закінчиться війна, можна багато розповідати, як в церкві, що справжнє життя буде десь там, після смерті, але ми живемо тут і зараз, і життя в нас точно одне, тому не можна його зупиняти.
Коли ти розумієш, що завтра може не бути, бо нас обстрілюють дуже сильно, то намагаєшся зробити якомога більше саме зараз. І — парадокс! — ми живемо набагато повнішим життям, ніж до війни, тому що не відкладаємо справи — через десять років я щось зроблю, а робимо їх зараз.
Всі кажуть, що ми маємо все витримати. Згодна, але трошечки додам. Нам треба жити на повну й цим дратувати росіян. Вони зараз гризуть нігті. Їм страшно від того, що Україна не здається, що ми посміхаємося і робимо своє.
