Хоча в російській пропаганді (і в польських медіа) панує образ українського солдата як націоналіста і бандерівця, правда набагато складніша. В армії служить все українське суспільство: добровольці, призовники, колишні в'язні, чоловіки, жінки. Переважають люди з правих середовищ, але тут також можна знайти лівих, навіть анархістів і веганів.
Г. є хорошим солдатом, лікарем і другом. Ми познайомилися цього року в Сумській області. Він – досвідчений анестезіолог, який вступив добровольцем у лютому 2022 року, спочатку служив рядовим піхотинцем в одній із частин, які зазвичай асоціюються з правими. Лише через кілька місяців його керівництво зрозуміло свою помилку і перевело його до медичного підрозділу. Протягом останніх трьох років він пройшов через низку різних підрозділів ЗСУ. Коли я запитую його про мотивацію, відповідь чітка: просто так треба було вчинити. Однак набагато цікавішими були наші розмови про мотивацію інших людей.
«Під час служби я зустрів у війську дуже різних людей, – пояснює мені Г. – Це була дійсно різнорідна група. Я познайомився не тільки з чудовими людьми, справжніми інтелектуалами, але й з колишніми в'язнями. Один мій колега перед службою провів вісім років у в'язниці за вбивство. Були також люди ультраправих і ультралівих поглядів. Деякі вступили до армії просто тому, що їм потрібні були гроші і вони вважали, що це найкращий спосіб заробити, інші прийшли з особистих переконань. Мені важко сказати, що саме об’єднувало всіх або чи були вони взагалі по-справжньому єдині. У певному сенсі всі типи людей служили, керуючись різними мотивами».
Коли ми познайомилися, Г. працював у стабілізаційному пункті, де був одним із найважливіших людей, що займалися логістикою. Невеликий, тихий і ввічливий інтелектуал з Одеси ділив житло зі своїм водієм – могутнім чоловіком з Донецька, колишнім футбольним хуліганом і професійним водієм. Один читав книги, складав моделі й у вільний час розмовляв про право, літературу та комп'ютерні ігри. Інший робив віджимання, лаявся так, що аж вуха в’янули, а у вільний час розповідав історії про бійки на стадіонах. Вони були дивною парою, але, всупереч зовнішньому вигляду, дуже добре співпрацювали.
«Коли я приєднався до своєї частини, я зустрів дуже різних людей, – продовжує розповідати мені Г. – Лікарі були переважно інтелектуалами, які вступили добровільно. Більшість з них хотіли допомагати стражденним, невелика частина була мотивована грошима, а деякі прагнули самореалізації. Багато моїх колег розмовляли російською, але без труднощів переходили на українську. Серед медсестер і парамедиків панувала більша різноманітність. Віковий діапазон був величезний: від двадцяти до понад сімдесяти років. Деякі медсестри втратили на війні своїх синів, відтак у кожному солдатові бачили власне дитя. Вони були глибоко зламані горем, але ця втрата додавала їм сил, щоб іти далі. Коли я про це думаю, то бачу, що познайомився з багатьма людьми, якими рухала втрата».
«Були також чоловіки, яких призвали прямо з вулиці, – продовжує Г. – Деякі з них все ще мали дуже радянське мислення, наполягаючи, що українці та росіяни – “братні народи”, і звинувачуючи НАТО у всьому. Їхній світогляд просто відкидав будь-яку інформацію, яка не вписувалася в нього. Вони могли воювати з росіянами за наказом, але після бою все одно повторювали російську пропаганду. Але були й медики та солдати, які повністю змінили свої політичні погляди. Раніше вони були майже сепаратистами, але після того, як побачили гори поранених, зруйновані життя і мертвих дітей, їхня думка змінилася. Деякі навіть почали вперше говорити українською мовою».
Г. також зазначає, що за час свого військового досвіду він познайомився з набагато більшою кількістю людей з правими поглядами.
«Я думав про людей, з якими служив, і, чесно кажучи, не можу пригадати занадто багато пам’ятних лівих, – стверджує Г. – Але що мене дійсно вразило, так це сильна, ультраправа риторика під час базового навчального табору армії. Я розумів, чому вони це робили – це надійний спосіб побудови спільноти – але багато молодих хлопців сприймали кожне слово занадто буквально. Головною метою було виховання суворої, тваринної люті до росіян, почуття відданості спільній справі, такого роду речі. Але я ніколи не чув нічого про те, що наш народ кращий за інші – йшлося тільки про те, що росіяни огидні, злочинні й неорганізовані».
Польські ліві та українські націоналісти
Якуб Войтунь, один із проукраїнських волонтерів, голова Групи порятунку та допомоги «Світ», розповідає мені, як він бачив співпрацю польських лівих та українських правих у рамках спільної справи.
«Якийсь час після початку війни я був у штаб-квартирі Фонду “Відкритий діалог”, – каже Якуб Войтунь. – Там виробляли куленепробивні жилети: прості, недосконалі, але краще, ніж нічого. Ми обрізали сталеві пластини, обклеювали їх і робили з них вставки для жилетів. Те, що я найкраще пам'ятаю з того періоду, – це дивне відчуття спільності: хлопці, про яких я знав, що вони радше консервативні, різали пластини, а обклеювали їх типові альтернативники – з кольоровим волоссям, татуюваннями й пірсингом на обличчі. Веселкові прапори та плакати жіночого страйку висіли на стіні поруч із подяками від “Азову” та Третьої штурмової. Мої знайомі католики з Ордену Івана Павла II працювали над прийманням і транспортуванням кінцевої продукції. Наскільки я пам'ятаю, жилети тоді надходили до “Азову”. Володя, член Ордену, саме тоді, коли я був там, приймав намети й інше спорядження для Третьої штурмової, яке потім віз в Україну, де служив його знайомий, теж лицар.
Я пам'ятаю, як хтось з Фундації розповідав мені, як приїхали хлопці з України, з якоїсь частини, що була пов’язана з Національним корпусом. Мускулисті, з татуюваннями рун та інших символів, такі затяті націоналісти. Заходять, а тут у залі альтернативники і ліві працюють над жилетами. Начебто дивна ситуація, але, незважаючи на зовнішній вигляд, всі добре ладнали і були привітні один до одного. Тоді це була боротьба проти більшого зла, і нікому не заважали такі відмінності».
Дійсно, у самій Україні також можна помітити співпрацю традиційно лівих неурядових організацій з правими або, загалом, військовими підрозділами. Варто згадати такі організації, як «Колективи солідарності» або «Асамблея Харків».
Інший знайомий український солдат прокоментував це так: «Ми можемо сперечатися про те, як облаштувати будинок. Ми можемо гостро сперечатися, не терпіти один одного і боротися між собою. Однак, зрештою, коли Росія прийде спалити цей будинок, ми, звичайно, будемо співпрацювати один з одним».
Що важливо, українська лівиця не обмежується лише цивільною допомогою – багато лівих, зокрема крайніх, добровільно вступили до війська і навіть створили власні структури, які об'єднують солдатів.
У перші дні серпня 2025 року на фронті загинув Давид Чичкан – український художник й анархо-синдикаліст, який використовував мистецтво для критичного аналізу історії й політики України. У роки, що передували повномасштабній війні, він створював роботи про анархістський рух, часто переосмислюючи історію України. Це викликало багато критики, зокрема з боку української правиці. Він не боявся звинувачувати українських національних героїв, таких як Симон Петлюра, або висвітлювати менш відомих чи популярних персонажів, часто з груп, що були виключені або відсунуті на другий план історії. Чичкан хотів вступити до ЗСУ у 2022 році, однак не пройшов відбір з медичних причин. У 2024 році йому вдалося вступити добровольцем. Руки, звиклі до пензля й олівця, протягом року працювали біля міномета, аж до смерті 10 серпня 2025 року. Ідентичність солдата була важливою для Чичкана – це один із трьох титулів, який, поряд з анархістом і художником, з’являвся в його некрологах.
Колектив «Екоплатформа», що об'єднує українських екоанархістів, є надзвичайно цікавою організацією лівих солдатів. Чичкан неодноразово малював обличчя солдатів з «Екоплатформи». З 2022 року художник зосередився на увічненні «місфітів» – людей, які виходять за рамки стереотипів і служать в українських збройних силах: анархістів, феміністок, ромів, міжнародних добровольців. Перед смертю він написав, що зобразив лише невелику частину всіх антиавторитарних солдатів ЗСУ. Він сподівався, що одного дня увічнить їх усіх.
«До війни ми діяли в кількох містах, переважно в Одесі, – розповідає Веган, солдат “Екоплатформи”. – Ми займалися вуличними протестами, перформансами, мистецтвом. Ми організовували виставки, видавали журнали і, наскільки це було можливо, займалися соціальною діяльністю: допомагали бездомним людям і тваринам, роздавали безкоштовну веганську їжу. Деякі з нас мали досвід війни на Донбасі, але більшість були цивільними активістами. Коли почалася війна, половина з нас вступила до армії, а решта зголосилася як волонтери до інших завдань. Зараз це не має значення. Всі чоловіки з “Екоплатформи” вже в армії, розподілені між різними підрозділами».
Частина його товаришів служила в «Антиавторитарному взводі» – підрозділі, який на початку війни діяв у рамках територіальної оборони, складався з анархістів і налічував близько 70 членів. Його було розформовано на межі 2022 і 2023 років, а його членів розподілили між іншими підрозділами. Однак завдяки колективам, таким як «Екоплатформа» чи «Комітет опору», який є найбільшою структурою такого типу і до якого належав також Чичкан, ліворадикальні солдати підтримують між собою контакти та співпрацюють. Більшість солдатів «Екоплатформи» під час служби також намагаються дотримуватися веганської дієти. Це нелегко, оскільки, незважаючи на велику кількість веганів і вегетаріанців у ЗСУ, ще не було впроваджено у великому масштабі раціони харчування, адаптовані до потреб таких осіб.
Веган пояснює, що якщо хтось ризикує життям на службі державі, обтяжувати його додатковими щоденними зусиллями, які полягають у постійній перевірці, що з доступних страв він може їсти, а що ні, або очікувати, що він «відкладе в кишеню» свої переконання і цінності, які формувалися протягом усього життя, просто неефективно. Військо вводить багато процедур, щоб полегшити солдатам службу і дозволити їм зосередитися на ключових завданнях, змушування їх порушувати власні правила харчування підриває ці зусилля. Однак він наголошує, що все не так погано.
– Армія зазвичай забезпечує різноманітні поставки їжі до підрозділів, і ми можемо вибирати з них те, що нам підходить, – каже Веган. – Кожного разу це щось інше – бували консерви та банки з веганськими продуктами, хумус або веганські джерела білку. Іноді хтось привозить нам у подарунок якісь веганські ласощі: кілька пакетів Huela, солодощі, веганський сир. Однак це не часто. Зазвичай, якщо ми не перебуваємо в якійсь жахливій ситуації і дуже близько до фронту, є багато овочів, свіжих або перероблених, консервована квасоля тощо. Іноді ми маємо продовольчі пайки та іншу їжу, завдяки чому ділимо елементи пайків між собою – хтось, хто їсть м'ясо, візьме м'ясну консерву, хтось інший – цукерки, хтось – чай, і ми доповнюємо це незалежно доставленою їжею. Готування в таких умовах змушує бути креативним.
– Як правило, нас рятує широке планування, – стверджує Альфаріус, також солдат «Екоплатформи». – Ти повинен заздалегідь спланувати, що ти візьмеш на позиції, що ти візьмеш із собою. Ти повинен розкласти невеликі порції в різних місцях на випадок, якщо тобі доведеться швидко переміститися або покинути частину спорядження. Завдяки такому підходу я завжди мав достатньо їжі. Це звучить абсурдно, але серйозно – мені доводилося ділитися їжею з побратимами-невеганами, які не підготувалися належно до переходу на нові позиції або до бою.
– Траплялися випадки, коли під час важких боїв, через обставини, я мусив кидати різні чудові веганські продукти, такі як, наприклад, веганські ковбаси або добавки, залишені на позиціях або перенесені в додаткових сумках, щоб вийти з оточення або перетягнути пораненого друга в безпечне місце, – каже Альфаріус. – Потім їх трохи не вистачало, але, звичайно, це вища необхідність...
Альфаріус і Веган дуже молоді. Вони зголосилися добровольцями, бо хочуть боротися зі загарбником. Однак для них важливо робити це відповідно до власних принципів.
«Багато людей вважає, що страждання тварин зараз не є важливими, бо ми маємо війну, яка перекриває всі інші умови і правила, – написав Веган в одному з есе, доступних на сайті “Екоплатформи”. – Це приклад видової дискримінації: дискримінації за видовою ознакою, антропоцентричної перспективи, в якій людський комфорт, традиції і звички вважаються важливішими за життя і страждання тварин. Тварини є вкрай беззахисними. Вони страждають і від війни, і від традиційного людського визиску, навіть якщо ми намагаємося про це не думати».
У розмовах солдати-анархісти зазначають, наскільки для них важливо просувати здорові моделі командування в підрозділах, у яких вони служать. В армії легко помітити темні сторони жорсткої ієрархії. Є офіцери, яким бракує турботи про підлеглих, трапляються випадки мобінгу або проблеми в комунікації, які можуть коштувати життя.
«У наших підрозділах ми намагаємося – принаймні робимо такі спроби – створити інші відносини: такі, в яких командири і солдати відкрито обговорюють рішення і пов'язані з ними ризики», – пояснює мені Альфаріус. З його розповіді випливає, що в українській армії панує велика свобода. Часто правила і стиль управління підрозділом, особливо на рівні команд, залежать від самих солдатів і командирів.
Ліворадикальні солдати в штурмових підрозділах
Веган охоче спростовує стереотип, що вегани чи екологічні активісти, на відміну від націоналістів, не здатні до війни. Він і його колеги часто служать у штурмових підрозділах, про що свідчать записи й репортажі з боїв. Ці історії часто публікуються в зінах (аматорських виданнях, – ред.) або на спеціальних телеграм-каналах.
Один зі солдатів «Екоплатформи» описує сутички на Донбасі. Під час боїв за Кліщіївку вдалося розбити кілька російських десантних взводів і підрозділів Росгвардії «Ахмат», хоча не обійшлося без втрат. Поблизу Курдюмівки разом з другим солдатом, Крутом (Кретом), вони на короткий час опинилися в тактичному оточенні. Противник атакував, а проблеми зі зв'язком з іншими підрозділами погіршували ситуацію. У запалі бою рушниця анархіста пропала. У нього залишилася тільки гранат Ф-1. Разом з Крутом вони відступили на залізничний насип. Росіяни зібралися поруч з їхнім тимчасовим укриттям, але українці закидали їх гранатами, завдавши втрат. Врешті-решт противник визначив їхнє місцезнаходження і також закидав гранатами. Крута поранило осколками, один з яких влучив йому в шию. Він вижив завдяки допомозі товариша в окопаній позиції на залізничному насипі. Веган не отримав поранень і, використовуючи гвинтівку пораненого товариша, вбив одного з нападників. Солдатам вдалося встановити зв'язок з рештою підрозділу й евакуюватися, хоча вони втратили багато спорядження, зокрема заклинений автомат, аптечки й веганську їжу. Однак обоє вижили й захопили покинуту ворогом радіостанцію, яка дозволила прослуховувати зв'язок росіян.
Є й інші схожі розповіді та записи. Переважно це типові сцени з окопів, записи з GoPro та історії про «очищення» позицій від росіян. Вражає історія, коли під час відступу один із солдатів «Екоплатформи» зауважив фігуру солдата, що біг за кілька метрів від нього, і прийняв його за свого. Лише після тривалого бігу, вночі, без світла, коли другий солдат заговорив і запитав ім'я, анархіст зрозумів, що це росіянин. В останній момент він підняв гвинтівку і вистрілив нападнику в живіт, а потім в голову, з відстані, можливо, двох метрів.
Святослав, солдат «Екоплатформи», ветеран війни на Донбасі у 2014–2016 роках, а також веганський й екологічний активіст, загинув у травні 2022 року. Цей ідеологічний пацифіст був одночасно одним із найдосвідченіших у бою солдатів. Пам'ять про нього підтримують кілька незалежних колективів. Часто загиблих солдатів з антиавторитарних середовищ вшановують у вигляді муралів і посаджених дерев. Хоча їх значно менше, ніж солдатів з ультраправих середовищ, утім загиблих антиавторитаристів уже налічуються десятки.
Хоча війна проти російського загарбника має загальний характер, союз між різними групами, що воюють у лавах ЗСУ, є дуже крихким. Бійки між націоналістами й анархістами все ще трапляються на вулицях Києва й Одеси. Незважаючи на братерство зброї, деякі солдати відмовляються співпрацювати з крайніми політичними опонентами – прикладом може бути сам Чичкан, який довго не хотів співпрацювати з націоналістичними і крайніми правими колами. Останні, хоч і брали участь у його похороні та вшановували його смерть, також були відповідальні за зрив церемонії: один із представників правого добровольчого корпусу Росії, Денис Нікітін, намагався відібрати у Віктора Пипиленка, голови НУО «Військові ЛГБТ» («Українські ЛГБТІК+ військові та ветерани за рівні права»), веселковий прапор. Однак інші учасники похорону виступили проти такої поведінки.
Надзвичайно важливо усвідомлювати, наскільки різні люди воюють як добровольці в лавах ЗСУ. Водночас очікувати, що війна поховає всі розбіжності між ними, дуже наївно. У цій ситуації для майбутнього українського суспільства важливо, щоб жодна зі сторін внутрішнього конфлікту не монополізувала пам'ять про війну. По-перше, нова Україна, яка виникне після війни, потребуватиме сильного засновницького міфу, що виділятиме насамперед захисників батьківщини, незалежно від їхніх поглядів чи політичної належності. По-друге, український приклад може стати зразком для європейської лівиці, яка втратила революційний і радикальний характер. І нарешті, по-третє, визнання участі лівих активістів у війні вимагає елементарної чесності й лояльності до ветеранів і загиблих.
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: To jest wojna wszystkic
