Серед величезної кількості людей спорту, які беруть участь у війні, розв’язаній Росією в Україні, є багато тих, кого добре знають футбольні вболівальники. Один з них – колишній футболіст, а потім арбітр Андрій Лісаковський. Незадовго до повномасштабного вторгнення росіян на нашу землю для нього розпочалися досить серйозні випробування, на кону яких стояло життя. Як вже повідомляв UA-Футбол, на початку осені 2021 року стався побутовий конфлікт із сусідом-кривдником його матері. Лісаковський заступився і… отримав у відповідь вистріл із вогнепальної зброї. Він був здійснений через двері, однак цього було достатньо, аби лікарі тривалий час боролись за його життя. Під час операції хірурги видалили потерпілому селезінку, були також прооперовані серце, плевральна порожнина, легені й кишківник. У ті часи син ексгравця одеських "Чорноморця", СКА, ворошиловградської "Зорі" та ташкентського "Пахтакора" Анатолія Лісаковського і хрещеник легендарного форварда того ж "Чорноморця", київського "Динамо", дніпропетровського "Дніпра" і збірної СРСР Валерія Поркуяна тривалий час був на межі життя та смерті. На щастя, його ангел-охоронець схилив шальки терезів на користь життя – і почалися важкі місяці реабілітації. Та незабаром в Україну прийшла війна, і навіть не встигнувши хоча б частково відновитись, Лісаковський вирішив стати на захист своєї Батьківщини.
З тих пір пройшло більше трьох років, за які він неодноразово був на волосинці від загибелі, отримував поранення та контузію. Та кожного разу, виписуючись із шпиталю, Андрій Лісаковський знову ставав в один ряд із своїми побратимами, аби бити оскаженілого ворога.
Понад півтора місяці тому, знаходячись на бойовому посту, він відзначив своє 50-річчя. Не обійшлося без фронтової чарки та досить скромного святкового столу, за яким зібрались хлопці із ЗСУ. Неважко здогадатися, якими були найголовніші побажання ювіляру, на долю якого випало чимало випробувань. А вже через годину-другу Лісаковського з побратимами знову чекав черговий бій, який за ці роки вже встиг стати звичним явищем.
- За період повномасштабної війни довелось побувати на різних ділянках бойових дій - у Мар’їнці, Авдіївці, Вугледарі, Кураховому, Селідовому, - пригадує Андрій Лісаковський перед поверненням на позицію. - А зараз знаходжусь на Сумському напрямку, у Шалигінському лісі.
- На Донбасі. За Лиманом, що на Луганщині, є селище Невське. От там було гаряче. А ще у Вугледарі. В обох цих населених пунктах були дуже сильні бої.
- Кажуть, що тих, хто пройшов через війну, вже нічим не здивувати. Це так?
- Ні. Всі ми люди, тому кожного дня дивуємось чомусь новому, "свіжому". Особливо жінки дивуються (посміхається). І хто б що не говорив, на війні ще можна людей здивувати.
- І все ж: чи було таке, що викликало у вас найбільший подив?
- Авжеж. Це було тоді, коли я знаходився у Харкові на Холодній горі і туди прилетів С-400. Ото був подив! А нещодавно, вже на Сумщині, розібравши було бліндаж, лише якимось дивом залишились живими. А ще дивує, що в армії багато "індійців".
- Так називаю "лівих" людей, які абсолютно не пристосовані до бойової роботи. Таких, на жаль, чимало. Їх просто затягують на передову, кидають у бій. А як виходиш з ними на позицію і починаєш працювати, то виявляється, що вони поняття не мають про військову специфіку. Нічого не вміють, нічого не знають. Після цього і оголюється проблема, пов'язана з діяльністю ВСП і ТЦК. Делеговані ними чоловіки, яких узяли в буквальному сенсі на вулиці, повісили їм на шиї автомати і відправили на "передок" без будь-якого навчання, наражаються на великий ризик бути вбитими. Щоб ви розуміли: наша позиція всього в якихось 500 метрах від ворожої. Постійна стрілянина. Атакують дрони, скидають гранати.
- Доводилося чути і про загрозу з боку якихось удосконалених безпілотників...
- У росіян є така серйозна штука - "Zala" називається. Це дрон-розвідник, який "висить" дуже високо, і його нічим не зіб'єш. Він усе "читає" і передає ворогові наші координати. Я вам більше скажу: ця техніка з такої величезної висоти фотографує обличчя і за ним через інтернет одразу ж ідентифікують людину, отримуючи відомості про неї. Доводиться відчувати постійну небезпеку і від невідомої хімічної речовини, якою нас нещодавно труїли. Це не гази, а якась зараза, що віддалено нагадує фосфор. Вона розсипається, а коли ти на неї наступаєш - починає диміти, заповнюючи простір небезпечною токсичністю - і людина одразу ж непритомніє. За таких хімічних атак доводиться в спішному порядку надягати спеціальний протигаз.
- Враховуючи термін перебування на фронті, вас можна віднести до ветеранів війни. Скільки разів доводилось прощатись із життям?
- Із визначенням статусу ви точно не помилились, у мене навіть така нагорода ветеранська є – медаль УБД називається. Із посвідченням. На цій війні не раз були настільки важкі і загрозливі для життя епізоди, коли навіть згадував, як мене мама народжувала.
- Після усіх цих подій віра в Бога стала ще сильнішою?
- Звичайно. На війні без віри в Бога тяжко жити. Всі вірять в Нього. І коли особливо важкі моменти, то неодмінно молишся.
- Почуття ліктя на фронті вас виручало?
- І не раз. Є багато хлопців, на яких можна повністю покластися. В одній з операцій потрапили в оточення, проте мене з нього дивом витягнув мій побратим із позивним "Грузин". Цей хлопець із Харкова. Розумний, з головою: продумав, як нам із цієї халепи вибратися. Він хоч і худорлявий, але при цьому жилистий. Я не міг йти, але "Грузин" мене потягнув, зумівши врятувати. Досі дивуюся, як йому це вдалося. Адже ми перебували під постійним ворожим вогнем, і як могли, відстрілювалися. І при цьому зуміли непомітно пробратися повз росіян, які перебували метрах у п'яти від нас. "Грузин" - справжній воїн. На війні він уже не перший рік - ще з 2014-го був в "Айдарі", мучився в полоні вісім місяців, удостоєний звання "Герой України". Почуття ліктя притаманне й іншим побратимам, з якими витримали не один бій. Один із них - "Ваха", який побував у ворожому полоні півтора року. І не зламався хлопець. Його не так давно обміняли "175 на 175". Щоб ви розуміли: люди, які пройшли через жахіття полону, можуть уже не служити, і за законом їм належить отримувати належні виплати. Так от, "Ваха", як і "Грузин", не знялися зі служби на "передку". Це говорить багато про що.
- Яке бойове завдання було для вас і ваших побратимів найважчим?
- Війна у 2022-му та 2025-му роках дуже відрізняються. Що зараз є найважчим, так це зайти на позицію і вийти з неї. Адже дуже багато FPV-дронів літає, весь час знаходишся під смертельною загрозою. Раніше було важко пройти у повній амуніції 10 кілометрів – самі розумієте, вік вже не той. Та жалітись не доводиться: а la guerre comme, а la guerre - на війні, як на війні.
- Розчарувань під час війни було багато?
- На жаль, багато. Траплялися такі командири, які не розуміли, куди вони потрапили і що вони роблять. Щоправда, є й абсолютно протилежні їм приклади. Такі, як мої командири з позивними "Банзай" і "Веселий". Вони порядні люди, які в силу свого статусу зроблять для солдата все, що в їхніх можливостях. Якщо продовжити говорити про розчарування, то сказав би це про людей, які перебувають в Одесі і поводяться, м'яко кажучи, ганебно. Це стосується податківців, банкирів, міської виконавчої служби. Поки ми вдень і вночі чинимо опір ворогові, вони всіляко знімають гроші з нас, військових. Подібні речі неприпустимі, а під час війни і поготів. І ще. Якось після лікування в госпіталі я приїжджав до Одеси на побивку. Гуляючи з другом біля моря, зайшли в ресторан. А там сиділи пихаті молоді хлопці, які гуляли і поводилися зухвало. Виявилося, вони перебралися в Одесу з Донбасу. Ми зробили зауваження, а у відповідь нам стали відверто хамити. І знаєте, стало гірко від думки, що щодоби, ось уже три з лишком роки, сидиш у спеку й холод в окопі, а тут ці піжони в ресторанах розважаються, грублять і хамлять старшим. При цьому анітрохи не замислюючись, що хтось десь їх захищає, ризикуючи життям. Довелося провести "виховну" роботу із знахабнілою молоддю з ДНР і ЛНР. Викликана кимось поліція швидко розібралася, що до чого. Жодних претензій до нас із другом не було.
- Колись ви тримали в руках м’яч і свисток, а тепер зброю. Як швидко змогли призвичаїтися до нинішньої ролі?
- Я мирна людина і ніколи до війни із зброєю справи не мав. Та коли потрапив до Сил спеціальних операцій і пройшов навчання, то із зброєю почуваюсь впевненіше, ніж з м’ячем чи свистком. Ясна річ, попервах мені, як і усім, було важко. Але потім поступово призвичаївся. Не можу сказати, що із зброєю я є якимось чарівником, однак дещо вмію.
- Свого часу ви грали у Росії. Чи є у колі ваших знайомих ті, хто засуджує агресію і терор, яка застосовується проти України?
- Коли почалась повномасштабна війна, я розірвав усі стосунки з людьми із Росії. Хоча у мене там є кум, який хрестив мою доньку Анастасію, а також кума. Ми з ними тривалий час спілкувались, проте зараз стосунки з ними розірвав. Адже люди не розуміють, що у нас відбувається. Вони думають, що в Україні у нас нацисти, фашисти. За тридцять з лишком років кремлівська пропаганда промила їм мізки дуже потужно.
- Що або хто дає вам натхнення у ході цієї війни?
- Їх дають люди, які знаходяться поруч. Ті, хто проходить усе це разом зі мною. І, звісно, сім’я, діти.
- Знаю, що ви полюбляєте тварин і на відеороликах у соцмережах вас можна побачити у компанії з ними. Чотирилапі друзі допомагають знімати напругу?
- Я дійсно дуже люблю тварин. Особливо собак. У нас на кожній позиції є і собаки, і кішки. Деколи просто погладиш – і на душі стає легше. А ще на мене чекає мій домашній чотирилапий друг – пес Лис породи хаскі. Його я дуже люблю і також за ним сумую.
- Ваше хобі – спів. Як часто і за яких обставин берете в руки гітару і співаєте?
- На жаль, знаходячись на позиції немає змоги заспівати під гітару гарну пісню. Та переконаний: коли закінчиться війна, ми ще заспіваємо.
- За футбольними подіями стежите?
- По можливості слідкую. Як за подіями в українському футболі, так і у закордонному. Вітаю "Динамо" із завоюванням чемпіонського звання. Дуже сподобалась у сезоні-2024/25 "Олександрія", яка, як і динамівці, пройшла турнірну дистанцію досить впевнено. А ще хочу відзначити "Металіст 1925", котрий виборов право повернутись до Прем’єр-ліги. У цій команді у мене є друзі, тож мені дуже приємно усвідомлювати цю подію.
- "Чорноморець" прощається з елітою. Прикро?
- Звичайно. Адже я є вихованцем його футбольної школи. Починаючи з шестирічного віку і до самого випуску весь час провів у "Чорноморці". Та й мій хрещений, Валерій Поркуян, багато років провів у цьому клубі – спочатку як гравець, а потім як тренер. У нинішньому "Чорноморці" та його Академії у мене зараз чимало друзів: зокрема, Олег Семенов, Андрій Телесненко, Юрій Селезньов, В’ячеслав Терещенко, брати Сергій і Олександр Згура та інші. Хотілося б побажати "Чорноморцю" здобути чемпіонське звання у першій лізі і повернутися до Прем’єр-ліги.
