— Денис Бібіков — дуже цілеспрямований чоловік. Поставив мету — і йде до неї, попри перешкоди. Це можна було навіть бачити під час встановлення рекорду, — розповіла «ФАКТАМ» керівниця Національного реєстру рекордів Лана Вєтрова. — Виникали моменти, коли йому було дуже важко. Мені здавалось у ті секунди, що краще припинити рекорд, ніж витримувати таке шалене фізичне та психологічне навантаження. Це було в останні години досягнення спортсмена. Але у Дениса навіть у думках не було зупинятись! Ба більше, під кінець в нього наче відкрилось «десяте дихання» і в останню годину він взагалі блискуче відпрацював. Також хочу відзначити команду рекордсмена, вона підібрана дуже професійно, все було до дрібниць. Всю ніч група підтримки Дениса навіть очей не закрила, були поруч і всіляко мотивували! Це дало чудовий результат.
За словами Лани Вєтрової, після повномасштабного вторгнення вони з колегами помітили активізацію силових рекордів.
— Їх стало більше, ніж було до війни, — пояснює вона. — Я це пояснюю тим, що зараз такий доленосний період, що в українців є ментальна, психологічна потреба довести не лише співгромадянам, а й світу, що ми незламні, сильні та найкращі.
Денис Бібіков зізнається, що у його родині до цього часу не було тих, хто б професійно займався спортом. А сам він захопився воркаутом — вуличними тренуваннями — у 2010 році.
— Але тоді він не був таким популярним, все відбувалось на аматорському рівні, — каже Денис «ФАКТАМ». — Зазвичай разом із товаришами йшли на майданчики та виконували різні елементи на турніках, підтягувались на брусах. Потім проходили змагання серед любителів у різних містах, де охочі порівнювали свої вміння з іншими. Також брав участь, аби зрозуміти, на якому я рівні. Мій особистий рекорд на той час — 22 виходи на дві руки за один підхід. За це отримав звання майстра спорту у цій вправі, яка й стала моєю «коронною».
Чесно кажучи, тоді з друзями навіть не думали про те, що комусь із нашої компанії вдасться досягти якихось серйозних висот в даному виді спорту. Але попри те, всередині закрадалась думка — а чому б не встановити світовий рекорд. Та я її швидко відгонив, думав, що несерйозно це все. Де я, а де той рекорд… Довгий час я навіть не згадував про це.
— І як знову прийшли до ідеї таки побити світовий рекорд?
— 2 січня цього року в мене було чергове тренування, і я знову згадав, що колись так мріяв про рекорд. Того ж дня влаштував собі шестигодинне тренування, де виконував виходи на дві руки. Після того все проаналізував. Й раз на два місяці проводив так звані чекапи на 6 та 8 годин, результати занотовував. Спочатку за шість годин у мене було 864 повторення, за вісім годин — 1000 повторень, а ще через півтора місяця 1024 повторення.
Дізнався, що на початку року офіційний рекорд становив 1 726 повторень. Тому орієнтувався на цю цифру. Але 15 квітня, коли залишалось більш як два місяці до встановлення мого досягнення, заради цікавості зайшов на офіційний сайт Книги рекордів Гіннеса. Був шокований — старий рекорд побили вже до 2 002 разів. Це мені дало ще більшу мотивацію рухатись вперед. Єдине, в чому сумнівався, — на скільки саме зможу перевершити світовий результат.
— Нічого собі. То ви просто неймовірна людина із неосяжною силою духу!
— Дякую щиро. Тут є маленька поправка. Люди, які встановлювали світові рекорди, готувались до цього не один рік і цілеспрямовано. Я бачив, що дехто витрачав на підготовку три роки. А я тренувався лише два-три рази на тиждень по одній годині, бо ж робота, родина та інші справи.
— Рекорд я встановлював 28−29 червня у спортивному клубі «Static Force», де раніше тренувався, — продовжує Денис. — Добре, що він знаходиться у підвальному приміщенні, адже потрібно було забезпечити укриття під час тривог. Ба більше, у добу мого рекорду Полтава зазнала атаки «Шахедів», вдячний ППО, що без потерпілих.
— Наскільки важкою є вправа виходу на дві руки?
— Ви знаєте, вона буде складною тоді, коли її в принципі не робити. Найважче — прийти, стати й робити. І коли буде щось виходити, то це вже великий крок вперед. Хоча зізнаюсь, труднощі було з тим, аби не зійти зі свого шляху і тримати дисципліну. Бо чим ближче до поставленої мети, то здається, що щось хоче завадити. Чи ти захворів, чи сил нема, чи дощ надворі. Погодьтесь, це демотивує! Але я обирав варіант рухатись, попри все.
— Як готувались до рекорду? Яким було меню?
— Спочатку цікавився у товаришів, які займаються воркаутом, що потрібно змінити у своєму режимі харчування та сну, бо це вкрай важливо. Але вони нічим не могли допомогти, бо подібного на такий витривалий час не робили. Дехто радив харчуватись, як раніше, бо невідомо, чим зміни можуть закінчитись. Зазвичай я їв все, дозволяв собі інколи фаст-фуди, солоденьке. Не пив і не курив. Аби з чогось почати, орієнтувався на тренування бігунів-марафонців та велосипедистів. Брав з їхньої програми моменти з харчуванням і адаптував під себе. Зробив ставку на вуглеводи, особливо за чотири дні до рекорду. Це крупи, солодке — зефір, банани, щоби запастись глікогеном, ізотонічні напої, кока-кола, мінімум м’яса та жирів. В плані енергії, яка потрібна під час інтенсивних силових навантажень, це дуже допомагало.
— Лана Вєтрова розповідала, що ви показали себе сильним бійцем, але і команда у вас була найкращою.
— Згоден, я дуже вдячний друзям, це не тільки мій результат, а кожного, хто був поруч як офлайн, так і онлайн. На всій дистанції я орієнтувався на свої почуття, свій біль. Робив два виходи, тоді відпочивав 45 секунд. На 18-й годині я зробив 2003 рази. Залишався ще час, тим паче я хотів виконати взагалі 3000 разів. Тому продовжив. Втім, вже робив довші паузи перепочинку. І це далось взнаки — мені захотілось спати, всі м’язи боліли. Якщо в середньому я міг виконати за годину 125 виходів на двох руках, то в ці години показники впали до 46.
На 23-й годині виконання я зробив лише чотири рази за годину. 45 разів я намагався піднятись, а в мене не виходило. Був певний відчай… Я вже просив зупинити все і закінчити… Психологічно я був налаштований до всього, а ось фізичний біль був такий пекучий, що навіть нічого не хотів їсти й пити…
Мені друзі казали: «Ні, роби». Залишалось півтори години. І я згадав про Михайла Коваленка, тренера і власника «Static Force», який вболівав за мене з Києва онлайн. Він людина, котра вміє змотивувати. Мені дуже бракувало підтримки поруч цієї людини. У відчаї я попросив набрати Мішу. Він сказав мені: «Роби круглу цифру». Тоді відпочивати. Зі своїх відчуттів я перемикнувся на Михайла. Все, що він говорив і писав під час трансляції, виконував. Дивлюсь — в мене вже 2287 разів на табло. Тоді Міша додав, що треба ще 13 разів. І вони в мене досить швидко вийшли. Тоді ще 20 разів додали. Ви знаєте, я і їх виконав. На останніх секундах зробив ще два рази, і вийшло 2331 раз! Якби не ця підтримка, я б здався…
Дякую тим, хто вірив і мотивував тоді, коли я вже сам готовий був опустити руки. Вдячний своїй родині — батькам, дружині, синочку. Коли повернувся з нагородження додому, то просто не міг стримати сліз щастя. Хоча я та людина, котра взагалі не плаче. Не міг повірити, що колись я про це лише мріяв, а тепер досягнув. Я хотів би, щоб хоча б невелика кількість людей, надихнувшись моїм прикладом, вибрали правильний шлях. Бо навіщо тоді це все без користі для суспільства? Хочеться, аби люди не втрачали оптимізму і знали завжди, що українці — найкращі. Звісно, дякую воїнам за можливість ставити рекорди.
— Мабуть, вже після рекорду влаштували собі «свято живота»?
— Поспав кілька годин і так захотілось чогось жирненького, м’яса. То відвів душу.
— Точно не зупинятись на досягнутому. Мені розповідали, що за кордоном проводяться змагання із воркауту. Хотів би поїхати туди й представити Україну на світовому рівні. Аби весь світ побачив, що ми, українці, незламні, і на що спроможні. Дуже шкода, що нашій владі байдуже на це і вони не сприяють таким подіям. Можливо, ця стаття приверне їхню увагу.
— Не можу не запитати, хто ви за фахом, де працюєте?
— Після 9 класу вагався з професією. Але оскільки багато часу проводив у бабусі у селі, то допомагав їй на кухні. Тому мені порадили йти у сферу харчування. Але там вже місць не було, тому вступив до кооперативного технікуму у Полтаві на «Товарознавство». Навчання дуже подобалось. Потім був університет і диплом у сфері товарознавства та комерційної діяльності. Та життя склалось так, що працюю не за професією, пекарем на кондитерському виробництві. Печу кекси, печиво, бісквіти. У вільний час люблю радувати рідних смаколиками, які готую сам. Мої торти їм дуже до смаку, особливо синочку.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про школярку з України, яка вперше встановила рекорд Гіннеса у пілонному спорті.
