Однією з найяскравіших пам’яток у стилі ар-нуво у Києві є Будинок Миколи Грабаря на вулиці Юрія Іллєнка, 8, відомий також під поетичною назвою будинок з ірисами.
Свою другу назву ця самобутня пам’ятка отримала завдяки ірисам, що щедро оздоблюють її фасад. Над парадним входом можна побачити п’ять ірисів, переплетених листям, а вище — фриз, прикрашений витонченими квітами. Цілий букет ірисів доповнює конусну консоль напівкруглого балкона другого поверху, надаючи будівлі особливої елегантності. Саме ці квіти були улюбленими символами стилю модерн, адже їхня витонченість і природна грація чудово гармоніювали з естетикою епохи.
Будинок був зведений у 1910–1911 роках для голови Київського окружного суду Миколи Грабаря за проєктом цивільного інженера Володимира Безсмертного, він є яскравим зразком архітектури початку XX століття.
Варто згадати, що цей знаменитий київський зодчий зробив значний внесок у розбудову нашого міста, залишився значний слід в архітектурі нашого міста.
«Володимир Адріанович Безсмертний — це один з небагатьох київських архітекторів, хто був українцем за походженням, киянином за народженням, та ще тим киянином, чий внесок у розбудову нашого міста є вельми вагомим», — згадував у своїй книзі про Володимира Безсмертного відомий київський дослідник Дмитро Малаков.
Серед найвідоміших його проєктів — прибутковий будинок Людмили Максимової на вулиці Сагайдачного, Будинок Фердинанда Ягимовського на Гоголівській (Будинок з котами), будинок Ольги Андре на вулиці Січових стрільців, а також численні громадські споруди, зокрема: Центральна силова станція електричного трамвая на Поштовій площі, Елеватор при млині Бродського на Подолі, Центральна електрична освітлювана станція, винний казенний завод на Кудрявці, хірургічний та гінекологічний корпуси Кирилівської лікарні, міст-віадук та інші знакові об’єкти.
Наприкінці 1900-х архітектор створює проєкт особняка на Великій Дорогожицький, 44 (нині — вулиця Юрія Іллєнка, 8) на замовлення голови київського окружного суду Миколи Степановича Грабаря.
«Шляхетний рід Грабарів походив з півночі Чернігівщини: там їм належав маєток поблизу колишнього українського сотенного міста Погар на Стародубщині (нині — територія рф). За тодішнім станом речей, Микола Грабар займався не лише судочинством, але й благодійністю: очолював комітет Рубежівської колонії для неповнолітніх злочинців. Вшановуючи його суспільно корисну діяльність, нотаріуси судового округу навіть встановили стипендію його імені в Київському університеті Святого Володимира…» — розповідає у своїй книзі Дмитро Малаков.
Також дослідник згадує про родину Миколи Грабаря: його дружина Єлизавета (у дівоцтві баронеса Притвіц) походила з давнього аристократичного роду з Сілезії, а бабуся мала французьке коріння.
«Єлизавета Іванівна головувала у наглядовому комітеті Києво-Лук’янівської практичної жіночої школи домознавства, яка знаходилася у Якубенківському провулку, 10… В ньому вчилися дівчата різних соціальних верств, віком від 13-15 років, але християнського віросповідання. У першому набору було 17 учениць, взятих із сиротинців та бідних родин. Заклад готував фахівчинь, здатних вести садибне й хатнє господарство у заможних родинах», — пише Дмитро Малаков.
Подружжя мало двох синів: Андрія та Петра. Обидва пов’язали своє життя з наукою, емігрувавши за кордон: Андрій був відомий вчений-візантист, професор історії мистецтв у Страсбурзі та Парижі, а молодший Петро став одним з найвідоміших фахівців свого часу у галузі імунології та імунохімії.
А дитинство та юнацькі роки брати Грабарі провели у Києві.
Як стверджує Дмитро Малаков, до переїзду в особняк на Лук’янівці, родина судді мешкала з будівлі на Великій Житомирській, 4, яка знаходилася неподалік будинку Окружного суду, що базувався тоді у Присутствених місцях.
Це двоповерховий маєток на цокольному напівповерсі, Г-подібний у плані, з асиметричною композицією фасаду. Його оформлення в стилі модерн вирізняється складними декоративними елементами: гранчастий еркер, балкони різної форми, унікальний рослинний орнамент і художньо виконані балконні грати.
Найпомітнішою деталлю є конічна консоль напівкруглого балкона, прикрашена ліпленими ірисами — саме ці квіти є символами модерну, надаючи будівлі особливого шарму. Над парадним входом також переплетені листям стрункі іриси, а широке вітражне вікно увінчане маскароном у вигляді витонченої жіночої голівки.
На думку дослідників, архітектурна композиція будинку Грабаря відповідає класичному формату міського маєтку: будівля оточена невеликим газоном та огорожею, мала окремий парадний вхід і ворота, а також господарський двір та великий сад.
На жаль, у радянський час, значна частина саду була забудована, а нині на його місці знаходяться гаражі.
У 1918 році, після еміграції родини Грабаря, будинок ненадовго здавався в оренду, а у 1921 році його націоналізували. Спершу тут розмістився дитячий будинок №22, а з 1922 до 1925 року в ньому діяла трудова школа №61 імені Івана Франка.
В ній викладав відомий український педагог і письменник Степан Васильченко, який певний час проживав у цьому домі.
У 1934 році споруда стала осередком Українського відділення Всесоюзного товариства культурних зв’язків із закордоном, а з середини 1940-х років її використовували для різних державних установ.
Сьогодні Будинок з ірисами продовжує використовуватися адміністративними організаціями, однак сама пам’ятка вже тривалий час фасад пам’ятки виглядає занедбаним та потребує реставрації. Багато декоративних елементів поступово руйнуються, а доступ до двору обмежений.
Попри це, ця унікальна архітектурна пам’ятка продовжує привертати увагу багатьох дослідників та киян, які сподіваються на її збереження, як знакового об’єкта культурної спадщини нашого міста.
До теми: Будинок невтішної вдови: таємниці та легенди знаменитої кам’яниці.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
